Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:
— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!
І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!
І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.
А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.
Високий острів — один з найбільших у плавнях Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, "президенція". Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (після "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
Троє човнів причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
— Так-от... дорогі товариші-громадяни, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас... знаєте звідки?. Із Сахаліну. Да-да... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів... Знаєте, що тут? Тут... тут... товариші-громадяни... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосі — новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсіян або якихось інших гавриків.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономів, а ми... — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
...Велетенська ракета на старті... астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: "Глобулус "Привіт з Васюківки". "Глобулус "Особо-Васюківський..."
...А тоді — Марс... У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!
Тільки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса...
— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено говорить Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .
"Ой здається, і озброєним теж..." — тремтить моє серце.
— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати... він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите...
"Побачите-побачите.. якщо буде, що сіяти... О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?"
Зараз Фарадейович одкрутить кришку і.. І буде страшний "пшик", як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.
І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас ("А киш, малявки!") на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше...
Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:
— Увага, товариші-громадяни, ви-ли...
Ми з Явою блискавично перезирнулися,
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стійте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклі "Ревізор" Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав він.
— Ми... — сказав Ява і глянув на мене.
— Ми... — сказав я і глянув на Бардадима.
— Ми... — повторив Ява і теж глянув на Бардадима. — Ми... тільки вам можемо... по секрету...
Фарадейович усміхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо.
І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
— А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по западному полушарію... Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
— Он воно що .. Гаразд...
Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
— Так-от, товариші-громадяни, — сказав Фарадейович. — Ці молоді люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...
Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас і шепнув:
— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потім випростався і вголос промовив:
— Думаю, вірно пропонують вони, га?
— Вірно! Правильно!
— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.
Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Скажи він нам зараз: "Пийте, хлопці, озеро!" — Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою; ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, І було "поживним середовищем", в якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
— Скажіть, будь ласка, — несміливо питає Ява, — а який він буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
— А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президенті", але нам було не до нього).
— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажіть! Виходить, під "столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
І він хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:
— Та ні, я жартую. То я так, посміяться... для сміху.
Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на нього і подумав: "Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній. "
Але Яві я нічого не сказав, не наважився.
Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся-
— Чули? Фарадейович з учениками водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.
— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть.
(Продовження на наступній сторінці)