— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.
— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.
— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той "глобус".
— ...а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.
— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.
— І взагалі, кажуть, дуже поживна Всі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний "любитель преси", як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив, їсть — читає, іде кудись — читає, телевізор дивиться — теж читає. З газетою в руках так і засинає.
І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехословаччині дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба, може, Стьопа Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.
— Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж, понімаєте, унікальна штука! Така, понімаєте, манюпусінька, і не побачиш, а великі діла робить Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода... От у минулому році "Известия" писали про унікальний експеримент радянських учених у Сибіру, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гермокабіні, повітря в якій постійно оновлювала "оранжерея" хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його "понімаєте", нічого не втямив: навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.
Зрозумів я тільки одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться
А раз хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — "вид хлорели, може, ще й кращий"
Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, — всесвітнього значення.
І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті на отому: "Ми все-таки хлопці будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!" — далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що через кілька днів — екзамен Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.
Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм? Щоб про тебе писали в газеті передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!
І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!
І так мені стало тоскно, що якби я був вовк я сів би посеред хати і завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна "Непедагогічно" як каже Галина Сидорівна.
І я тільки тяжко-тяжко зітхаю...
РОЗДІЛ VII
Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...
Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину аж до п'ят біжать-біжать крижані бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — і по всьому тілу гусяча шкіра.
О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні . Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав як противно дзижчить отам у кабінеті бормашина а мати міцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
Я почав панікувати вже кілька днів тому.
— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Онде-о й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!
Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Тільки сміявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорічне свято.
— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двієчники-поганщики. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п'ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!
— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!
Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:
— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!
І він багатозначно моргав. А потім додавав:
— І, думаєш, так легко поставити двійку? Хе! Не думай! У них же свій план по п'ятірках і навіть по трійках. Від них же, знаєш, як вимагають оці самі... як його... інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що...
"Що ж, йому, може, й справді нічого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі колгоспники. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять..."
І мені ставало ще сумніше й страшніше. І серце стискалося від самотності. Завжди у нас з Явою все було спільне, завжди ми були разом: і в горі, і в радості, і смачненьким ділилися (одне без одного не їли), і оцінки однакові одержували, і з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...
Яві — "Будь ласочка, депутатський синку, п'ятірочку вам або четвірочку!"
А мені...
Одна лишалася надія — на оті інстанції, що вимагають п'ятірок.
Тільки ця надія надала мені сили підвестися з ліжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'яніли — так буває, коли гецнешся об щось ліктем), вдягаю нову сорочку й святкові штани. Випиваю півсклянки молока (більше нічого не можу — все в горлі застряє) і неквапом — ще є час — іду до Яви.
— Яво! — гукаю через тин.
Він не озивається.
"Невже це в мене сили нема крикнути?"
— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
Не озивається.
Заходжу у двір. Зазираю в хату. Тоді в садок, на город, по всіх усюдах. Яви ніде нема. І взагалі нікого. Дід Варава, мабуть, повів Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пішов на екзамен? Без мене? Не може бути!
— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти і заглянувши на подвір'ї у найглухіші закутки, я побіг до школи.
"Може, він думає, що я сплю, вирішив розвідати обстановку — ще ж рано".
Але й біля школи Яви не було. Всі були, весь клас (от тобі й рано!), всі, крім Яви.
Я мотонув назад.
Я бігав по селу. Зигзагами. З одного кінця в інший.
— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадійно питав я всіх, кого зустрічав. Але ніхто не бачив, ніхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, і мені здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я підбіг до школи тоді, коли баба Маруся вже ходила по подвір'ю, калатала дзвоником, і, мов не довіряючи йому, вигукувала:
— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
— Ой бабусю! Ой не дзвоніть ще хвилиночку! Не дзвоніть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тільки!
Баба Маруся скрушно похитала головою і якось винувато сказала.
— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пізно. Було б раніш, синочку. Де ж це він заповітрився? От біда! Ну, біжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: "Ласкаво просимо!" Тільки не грає гармошка і не працює буфет з пивом, як під час виборів.
Дівчата в білих фартушках, хлопці незвично чисті й зачесані.
Заходить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті — не вчителька, а кіноартистка. За нею суне Микола Іванович, учитель географії. Він у нас на екзамені асистент.
Галина Сидорівна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
— А де Рень?
Я підхоплююся з місця:
— Нема десь... Не знаю... все село оббігав... Може, почекаємо трішки?
Галина Сидорівна ще дужче супить брови:
— Затримувати екзамен не можна. Ніхто нам цього не дозволить.
Вона стає біля дошки, стискає руки — наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) — і каже:
(Продовження на наступній сторінці)