— На першій сторінці кожен напишіть: "Екзаменаційний диктант з української мови учня (або учениці) п'ятого класу..." — і своє прізвище.
Ми схиляємо голови — пишемо.
Екзамен почався.
Учні сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механічно, навіть не думаючи, що пишу. І мені зовсім не страшно, я зовсім не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де він? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у житті екзамен! Це просто не вкладається в голові! Навіть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Він не міг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, і все було гаразд. Розлучилися пізно ввечері, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб іти на екзамен. "Може, він уже й неживий?" — холону я. Диктант закінчено.
— Тепер уважненько перевірте і здавайте, — ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна і усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.
Сопуть учні, носами в диктант упхавшись, — перевіряють Аж піт на лобах виступив від напруги.
А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.
І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява. Я аж підскочив: живий!
Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.
Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?'
Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста сховався за Яву.
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарешті розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:
— Рибалив.
Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.
— Що?!. Що?!. Замість екзамену ти пішов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двієчник. Вважай, що ти одержав двійку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер ціле літо готуватися. Це тобі наука за всі твої художества. Іди! До побачення!
Ще якусь мить Ява стояв, не вірячи, що це сталося Він був такий маленький-маленький і жалюгідний.
Ех ти "мама — депутат"! Ех ви, "інстанції, що вимагають п'ятірок"!..
Я бачив: ще мить — і Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який він гордий! Хіба він допустить, щоб хтось бачив, як він плаче. Ява крутнувся на місці і прожогом вибіг з класу. Вірний Собакевич — за ним.
— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорівна. Але навіть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класі, клянусь! Побіг би за Явою.
Не думаючи навіть дочитувати диктант, я кинув його на стіл і вискочив за двері.
Проте Яви я вже не побачив. Я сіртонувся в один бік, в другий — Ява зник, як булька на воді.
І знову я бігав по селу, витягнувши шию, і зазирав по всіх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, він забився, мабуть, десь у кущі і там на самоті кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такі хвилини не хочеться бачити нікого, нікого в світі.
І ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспівчувати (хіба розрадиш людину в таку мить!). Я тільки хотів, щоб він бачив, щоб він знав, що я поділяю його горе і готовий зробити для нього все. Я б ні слова не сказав йому, тільки подивився б в очі, і він би все зрозумів.
Ще зовсім недавно я з прикрістю думав про своїх батьків, що вони не депутати і це може дорого коштувати мені. І раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливість? Нічого не розбереш у цьому світі.
І ще — я ламав собі голову: що ж сталося? Чого він опинився у плавнях? То дурниця, що він рибалив, — ніколи в житті! Він нізащо б не пішов на риболовлю без мене. Не повірю, хоч ріжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли він устиг? Пішов звечора? Без мене? Нічого не розумію!
Довго я блукав по селу. І до річки ходив, і на вигін, і на кладовище навіть зазирнув (ми там колись чижів ловили).
Потім подумав: "Може, він уже дома — обід скоро". Підійшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дідові на очі попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
По сусідству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он і сам він — сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.
Вийшов надвір дід Варава — з відром, до криниці. Побачив діда Вараву Книш, голосно привітався згори:
— Здрастуйте, дедушка!
— Здоров! — буркотнув невесело дід.
Тоді Книш несподівано, з робленим співчуттям:
— Я чув, у вас прикрість больша. Хлопчик вашенький екзамена в школі завалив. Один на все село... От же, їй-богу!
Похмуро мовчить дід Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криниці відро.
— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далі Книш — І це, ма'ть, спеціально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничній командировці, — так щоб насолить .. От же, їй-богу! Ой!
Книш якось незручно повернувся, на черепиці сидячи, і мало не поїхав униз по даху.
Я з ненавистю дивлюсь на нього і, зціпивши зуби, шепочу "Упади! Упади! Упади!"
Дід Варава мовчки вислухав Книша, витяг відро і, не кажучи ні слова, почовгав у хату.
Книш почав умощуватись зручніше на даху і раптом таки посковзнувся, зірвався, прогуркотів по даху і — геп! — на землю. Наче враз подіяло моє заклинання.
Я радісно захихикав.
Книш, крекчучи, підвівся
В цей час із хати (із старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
— О, ти уже зліз? — спокійно здивувалася
— Ізліз, ізліз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипів Книш, потираючи забите сідало.
Тут мене мати вгледіла і покликала обідати.
Після обіду аж до самісінького смерку ходив я по селу як неприкаяний Місця собі не знаходив.
Опустився на землю синій вечір. Засвітилися в хатах вікна, чорний морок садків прокреслюючи.
Сів я попід Явиним тином і вирішив — хоч до ранку сидітиму, а дочекаюся Щоб зручніше — сіна в сусідів через дорогу наскуб з копиці. Та тільки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повільно-повільно, як привид, суне.
Підхопивсь я, зірвався на рівні ноги, хотів кинутися до нього, та враз і став Збагнув — не до мене йому зараз, перед відповідальною "товариською" зустріччю з дідом. І не озвався до Яви, не ворухнувся навіть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грішну голову, мов приречений на ешафот, важко зійшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освітлене вікно хати, затамувавши подих. Мелькають у вікні тіні, чути гнівний голос діда Варави — все це свідчить про те, що "товариська" зустріч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.
І при кожному звуку, при кожному руху тіней сіпаюся, здригаюсь я, наче то зі мною проводить "матч" дід Варава.
РОЗДІЛ VIII
Що трапилось з Явою. "Не поїду я..." "Дітей б'ють тільки імперіалісти..."
Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики.
Не ранок, а пісня дзвінка піонерська.
Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?
Проскочив город і біля кривої груші спинився.
Ява сидів на призьбі, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пізнав його. Хіба це він, геройський Ява, отой, що перший з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугутькало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний пригнічений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.
Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.
(Продовження на наступній сторінці)