Чого тільки він не повинаходив! І паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (із звичайнісінького примуса та старої виварки); і пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — і лізь собі на найвищу грушу); і гідро-газову поливальницю на три атмосфери (вода під тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрів...
Баштанник дід Салимон колись сказав, що, якби Фарадейовичу "дать рублів сто на запчастини, він би сам збудував яку-небудь міжпланетну станцію"...
Та що там казать. Ви тільки зайдіть до нього!
Одчиняєш хвіртку — і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!"
Ідеш від хвіртки по біленькій, посиланій річковим піском доріжці. Праворуч — дивіться! — кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то — огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви, однією морквиною бегемота вбить можна!
Ліворуч — колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я говорив, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.
Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого.
Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.
Він не з наших країв, прихідько, десь з-під Тамбова. "Руський человек", як каже дід Салимон..Років п'ятдесят тому у громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.
Був він добряга, якого світ не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бібліотечну книгу.
— Ех — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію'
Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по "западному полушарію".
Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навіть незручно. Останнім часом, місяців зо два уже, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди. І сьогодні якраз поїхав — ми точно знали.
А в цей час Книш...
Сховавшися у кущах попід тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих забруднених штанях, а потім уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землі, як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ганочок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.
— Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.
— Нащо?!
— Мабуть, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.
І враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
...Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича... І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори... Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.
Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають... І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, знатних людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі "За отвагу". Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява і Павлуша!", "Назвемо Київське метро іменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!" Оркестр грає туш... І раптом ззаду мене хтось боляче-боляче — щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
І наскільки повільно під'їхав грузовик, настільки швидко він від’їздить.
Ми перезираємося і якийсь час мовчимо. Потім Ява гучно хукає і каже.
— Пішли! Ми не можемо цього допустить! Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:
— Риск! Може й зірватися.
— Може, — говорить Ява і знову хукає.
Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипле в носі, як від цибулі.
— Але не можемо ж ми допустить.. — каже Ява — Історія нам не пробачить.
Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
— Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я
— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось Мені щипле в носі дедалі більше.
Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробці.. синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку Ще трохи, ще...
— Обережно .. Обережно .. Обере... — завмираю я, відступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало. .
Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає?
Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?
Я розплющую одне око, потім друге.
Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.
Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...
Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою.
От тобі й "ба-бах!" — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
— Пильнуй термоса!
"Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...
Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича(на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.
РОЗДІЛ VI
Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. "Життя — заплутана і складна штука!"
— "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! — пхикаю я.
— Мовчи! "Давай зліземо!" "Ноги розім'яти!" Герой! — пхикає Ява.
Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.
Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшокласників, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати
— Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.
— Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.
І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собі пристроїлись до гурту.
(Продовження на наступній сторінці)