Віктор Олександрович. Що? Указ? Розумію! Сам борець за тверезість. Хай горить земля під ногами п’яниць!.. Регулярно п’ю за порадою новорічної реклами безалкогольний напій "Вечірній". Але… люди добрі! Я не один рік чекав цієї миті. Трішечки. По грамулі.
Віра Василівна. Вітю! Йому не можна. Ні краплі.
Віктор Олександрович. Як?!
Віра Василівна. Після операції. Професор сказав — мінімум три роки.
Дмитро Миколайович. Навіть пива. Пробач. Ти — будь ласка! А я…
Віктор Олександрович. Ну, що ж… Тоді випустимо коника на волю! (Різким рухом обкручує пробку, ллє віскі у відро, що стоїть біля ганку.) Якщо не Митя — значить, ніхто.
Віра Василівна (відбирає в нього пляшку). Припини! Це вже, вибач, піжонство!
Віктор Олександрович. Та ні. Просто я віз її спеціально для Миті. Мріяв випити її разом з ним.
Дмитро Миколайович. Пробач, що я тебе так підвів.
Віктор Олександрович. Це ти, звичайно, пробач. Вірочка говорила мені по телефону щось про операцію. Але якось між іншим. Я не думав, що це так серйозно. Вона говорила, що ти зараз захоплюєшся якимсь хором.
Віра Василівна. О! Він тих своїх хлопців-хористів любить більше, ніж мене.
Дмитро Миколайович. Облиш! Всім життям, що залишилося, я зобов’язаний Вірочці. (Обіймає її за плечі.) Але чого ж він все-таки не прийшов?
Віктор Олександрович. Хто?
Дмитро Миколайович. Та хлопчик один. Мав обов’язково прийти і…
Віра Василівна. От бачиш! Що я казала? Я для нього вже…
Дмитро Миколайович. Ти ж знаєш, що ти для мене— все! Вона мене виходила. З того світу, можна сказати, повернула. Місяць пробула зі мною в лікарні. Спала у коридорі на стільцях. Якби не вона…
Віктор Олександрович. Та ти що?! Милі ви мої! Я ж нічогісінько не знав!
Дмитро Миколайович. А звідки ти міг знати там, у своїх закордонах? Якби ми хоча б листувалися. Але це в нас не заведено.
Віктор Олександрович. Ну, розкажи! Розкажіть, благаю!
Надія Іванівна. Я піду, Вірочко, а то там все попригорає.
Віра Василівна. Добре. Надіє Іванівно. Я зараз теж прибіжу. Через кілька хвилин буквально. Добре?
Надія Іванівна іде в будинок.
Дмитро Миколайович. Та що там розказувати, Вітю… Не хочеться навіть згадувати. Сім місяців. То в лікарні, то дома. Підшлункова. Панкреатит. П’ять операцій. Ускладнення. В тому числі й на серце. Не для радісної зустрічі ці спогади. Давай не будемо псувати сьогоднішній день. Як-небудь потім. Я теж так чекав цієї хвилини! Розкажи краще про себе.
Віктор Олександрович. Та що про мене… Тільки приїхав і знову збираюсь… Ніколи й надивитися на рідні місця. Все це потім буде мені снитися, маритися. Тут же минули кращі дитячі, студентські роки життя. Завжди згадую і цей дуб, і пагорб, і церкву. Стривайте! А що це з нею сталося?! Її що — реставрували?
Віра Василівна. Так, це наш музей. Митин музей. У минулому році дістав статус народного.
Віктор Олександрович. Стривай, стривай, я щось не зовсім розумію. Який музей?
Дмитро Миколайович. Музей нашої Ковалівки. Ми з тобою, дорогий Вітю, закінчили історичний, вивчали Стародавній Рим, Грецію, Єгипет, державу Урарту. І ніколи не задумувалися над тим, що наша Ковалівка, яку зараз уже доїдає місто, — теж історична місцина.
Віктор Олександрович. Чому не задумувались? Я знаю, тут колись жили ковалі.
Дмитро Миколайович. Які ковалі?
Віктор Олександрович. Ну, ті, що кували… щось залізне.
Дмитро Миколайович. От-от!.. Це була споконвічна ковальська слобода. Тут кували зброю для козаків-запорожців. І в шістнадцятому сторіччі, і в сімнадцятому, і у вісімнадцятому…
Віктор Олександрович. Ти диви!
Дмитро Миколайович. І от у перервах між операціями, лежачи тут, у саду, почав я думати про це. І загорівся ідеєю створити краєзнавчий музей Ковалівки. І коли трохи оговтався… Добре, вільного часу було досить… Я ж пенсіонер… За станом здоров’я.
Віктор Олександрович. Ну-у?!
Віра Василівна. Тимчасово.
Дмитро Миколайович. Все у цьому житті тимчасове. Першими експонатами стали запорозькі шаблі, піки, перначі — цілий арсенал, знайдений, коли рили котлован для отого дев’ятиповерхового будинку. А потім пішло-поїхало. Книжки, де згадувалася наша Ковалівка, картини, гончарні вироби, старі фотографії, предмети побуту. Клопоту було — не кажи. Церкву хотіли ж спочатку зносити. Непридатна будівля, аварійний стан. А потім підключилася Вірочка з своєю газетою. Шефство узяло БМУ-4, учні Надії Іванівни. І на громадських засадах, по суботах, неділях… Молодці хлопці! А коли відбудували, організували музей, прийшли якось школярі. Розцвірінькались. Прислухався я — акустика чудова! Вміли наші предки будувати храми.
Віра Василівна. А дітей ти ж знаєш, як він любить.
Дмитро Миколайович. І майнула в мене думка: а що як організувати тут дитячий хор? Я ж музучилище закінчив, сам у хорі співав колись. І взагалі захотілося хлопців якось зацікавити, підлітків. З нічого робити вони ж бозна-чим займаються. І взявся. І знаєш, сам захопився. Ми розкопали такі народні пісні українські! Ну й сучасних, звичайно, співаємо. У мене там є один хлопчик. Дмитрик. Тезко. Ти б його послухав!
Віра Василівна. Це його улюбленець. Справді хороший хлопець.
Дмитро Миколайович. Це він мав прийти. У нього мати зараз в лікарні. Сьогодні її день народження. Магнітофон хотів узяти. Там запис, він співає: "Хай завжди буде мама!"
Віктор Олександрович. А-а!
Дмитро Миколайович. І чогось не прийшов. Що таке?
Віра Василівна. Ну, значить, не зміг. Щось перешкодило. Може, ще прийде. Піду гляну, як там справи. Треба вже, мабуть, на стіл накривати. (Йде у будинок.)
Дмитро Миколайович. У нас сьогодні теж іменини. Будеш почесним гостем.
Віктор Олександрович. Та ти що? А хто іменинник?
Дмитро Миколайович. Родичка Надії Іванівни. Любочка. Приїхала вступати до університету, але… на жаль… Ну, і залишилась. Надія Іванівна ж…
Віктор Олександрович. Ой! А я все пороздавав.
Дмитро Миколайович. Нічого. Наріжемо квітів. Ти ж у нас майже генерал. Окраса будь-якого свята. Сам подарунок.
Віктор Олександрович. Смієшся. Кепкуєш, як завжди.
На ганок виходить Любочка з кошиком у руці.
Дмитро Миколайович. А от і вона! Познайомтесь. Це мій друг дитинства. Віктор Олександрович. Професор. Доктор наук. А це Любочка.
Любочка. Продавщиця.
Віктор Олександрович. Дуже приємно! (Потискає Любочці руку.) Така красуня! Вітаю вас з днем народження! Мені Дмитро Миколайович сказав. Якби знав, привіз би вам щось цікаве. Та це ми ще виправимо.
Любочка. Ой! Що ви? Дякую! Нічого не треба. Буду дуже рада. У мене ще ніколи на дні народження не було професорів. Я їх завжди уявляла собі старенькими, лисими, в окулярах. А ви…
Дмитро Миколайович. Улюбленець студенток, аспіранток і лаборанток.
Любочка. Вибачте. Я зараз швиденько збігаю у гастроном, дещо прикуплю. І будемо зразу накривати на стіл. (Вибігає.)
Віктор Олександрович. Гарна дівчина. Просто красуня.
Дмитро Миколайович. Дев’ятнадцять років! Вік кохання, весни і щастя.
На ганку з’являється схвильована Віра Василівна.
Віра Василівна. Надії Іванівні погано! Треба викликати "швидку".
Дмитро Миколайович. Що таке?
Віра Василівна. Ми виймали пиріг. Вона нахилилася. Я ледве встигла її підхопити. Мабуть, сердечний спазм. Митю! Швидше!
Дмитро Миколайович (поспішливо шукає в кишенях). Двох копійок, здається, нема.
Віктор Олександрович. На! Я вчора наміняв. (Дає.)
Дмитро Миколайович. О! Спасибі! (Біжить за лаштунки.)
Віктор Олександрович. От тобі й… Віра Василівна. Отаке життя! Ніколи не знаєш, що трапиться за хвилину.
Входить Вася.
Вася. Здрастуйте. А… де Люба?
Віра Василівна. Тільки що…
Віктор Олександрович. Побігла щось купити.
Віра Василівна (Васі). Ти без квітів… Щось трапилося? Блідий, губи тремтять.
Вася. Так… Трапилося…
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Та ж сама декорацій. На ганку у плетеному кріслі сидить Надія Іванівна. Дмитро Миколайович, Віктор Олександрович, Віра Василівна і Любочка накривають на стіл.
Віктор Олександрович. І нащо я, Дуремар, виливав "Білого коня"? Такий напій!
Віра Василівна. Дякуй, що я врятувала половину.
Віктор Олександрович. Дякую! Визнаю помилку! Повністю.
Надія Іванівна. І я… Замість іменин ледь похорон вам не організувала. Не гнівайтесь. Більше не буду, як казали мої учні. Пробачте старій вчительці.
Дмитро Миколайович. Як ви себе почуваєте?
Надія Іванівна. Та нічого. Вкололи, повітря свіжого ковтнула — і живу, як бачите.
Любочка. Може, все-таки відмінимо? Бабо Надю?
Надія Іванівна. Ні! Ні в якому разі! Але на стіл я, звичайно, не сяду. Пробачте. От де тільки твій Вася? Міг би вже й прийти.
Віра Василівна. Він, між іншим, прибігав. Сказав, щось там у них трапилося. І побіг, нічого не пояснивши.
Дмитро Миколайович. У них щодня щось трапляється. Така робота.
Любочка. Ну й не треба! Не будемо чекати. Обійдемося без нього. Тетяна Михайлівна зараз прийде і сядемо.
Надія Іванівна. Піду вже ляжу. Щоб своєю присутністю не навіювати вам непотрібних думок.
(Продовження на наступній сторінці)