Віра Василівна. Давай, Вітю, допоможемо Надії Іванівні. Заодно приготуєш свій фірмений салат. А я подивлюсь. Щоб запам’ятати.
Віктор Олександрович. Нема питань! Рецепт мого салату, щоб ви знали, надрукував польський журнал "Пшекруй": "Салатка пана професора з Москви".
Дмитро Миколайович. Ну-у!
Віктор Олександрович. А ти думав! Це, може, моє безсмертне творіння. Всі лекції забудуться, а салат житиме й тішитиме мільйони трудящих країн соціалістичної співдружності. (Разом з Вірою Василівною веде Надію Іванівну у будинок.)
Любочка. Симпатичний ваш друг.
Дмитро Миколайович. Так, він уміє подобатися людям… А Дмитрик мій так і не прийшов. Мабуть, матері таки стало погано.
Входить Тетяна Михайлівна з великою яскравою сумкою у руці
Тетяна Михайлівна. Здрастуйте! Привіт, пташко!
Любочка. Ой, Тетяночка Михайлівна!
Дмитро Миколайович. Здрастуйте!
Тетяна Михайлівна (обіймає, цілує Любочку). Поздоровляю! Бажаю, щоб ти була здорова, як вода, і весела, як весна! (Виймає з сумки пакет.) На! Володій!
Любочка. Ой! Дякую! Що це? (Виймає, роздивляється.) Ой! Це ж… Ой! Дякую! (Рвучко обіймає, цілує Тетяну Михайлівну.)
Тетяна Михайлівна. З чекового. Франція. Ти пробач, пташко, я на хвилинку, тільки привітати, поздоровити.
Любочка. Ви що?! Тетяно Михайлівно! Уже ж все готове. Бачите? Зараз будемо сідати за стіл. Тільки вас чекали.
Тетяна Михайлівна. Ні! Не можу! У мене побачення. Ділове. З потрібною людиною.
Любочка. Тетяно Михайлівно!
Тетяна Михайлівна. Ти ж мене знаєш. Якби я могла… А чому ти мене не познайомиш?
Любочка. Ой, пробачте! Це моя начальниця. Тетяна Михайлівна.
Дмитро Миколайович. Дуже приємно.
Тетяна Михайлівна. Ну, для чого так — начальниця? Просто старший товариш. (Простягає руку) Тетяна. Михайлівна.
Дмитро Миколайович. Дмитро. Миколайович.
Тетяна Михайлівна. Ви — Любочкин сусіда? Директор музею?
Дмитро Миколайович. Так. Сусіда.
Тетяна Михайлівна. Я якраз хотіла вас бачити. Дозвольте маленьку консультацію?
Дмитро Миколайович. Будь ласка. Якщо зможу.
Тетяна Михайлівна (виймає з сумки ікону). Розумієте, у нас є художник. Аркадій. Вітрини нам оформляє. Я його попросила дістати мені ікону яку побудь. Для інтер’єру. У мене якраз куток один гуляє. Просила щось пристойне, старовинне. Ось він притяг. Богоматір. З немовлям. Каже, вісімнадцяте століття. А я ж у цьому, ясна річ, ні бум-бум. Подивіться, будь ласка. Як спеціаліст.
Дмитро Миколайович (розглядає ікону). Ну, який же я спеціаліст?.. Це вам до мистецтвознавця треба було б… А втім… Спеціаліст тут, здається, не дуже й потрібен.
Тетяна Михайлівна. Не вісімнадцяте?
Дмитро Миколайович. Боюсь, що навіть не дев’ятнадцяте. І не перша половина двадцятого.
Тетяна Михайлівна. Та ви що?!
Дмитро Миколайович. На жаль. Очевидно, друга половина нашого сторіччя. Найшвидше вісімдесяті роки. Бачите, якщо колупнути глибше, свіже дерево. Біле. Ще недавно воно весело шелестіло листям. І, може, ви самі стояли під ним з якою-небудь потрібною людиною. Але, якщо вам для інтер’єру, — яка різниця?
Тетяна Михайлівна. Що-о?! Щоб я у себе вдома повісила якусь лажу?! Ви просто не були у мене в квартирі. У мене одні шпалери німецькі чого варті! У мене…
Дмитро Миколайович. А багато взяв?
Тетяна Михайлівна. Та не грошей шкода! Дідько з ними, з грошима. Заробимо. Противно, що віру в людину тля підриває. Як після цього вірні й людям? Як? Ну!
Дмитро Миколайович. Так. Прикро, коли обманюють.
Тетяна Михайлівна (кидає ікону в сумку). Ну, Аркаша, гад! Я до нього як до рідного, а він, чмо, з мене шланг робить! Ну! Ну я йому покажу Богомать! Він у мене в ногах все життя поклони битиме. Я з нього розп’яття зроблю! Він у мене не воскресне! Ну, побігла. Дякую за консультацію! Ви мені одкрили очі.
На ганок виходить Віктор Олександрович, у фартусі, з ножем у руках
Віктор Олександрович (завмирає вражений). О!
Тетяна Михайлівна (теж вражена). Хо! Хо-хо! О-ля-ля! Се маніфік! Оце зустріч! (Неприродно сміється.) Ха-ха-ха!
Дмитро Миколайович. Ви що — знайомі?!
Тетяна Михайлівна. Деяким чином! (Віктору Олександровичу.) То як це розуміти? Доповідь у малому Раднаркомі?
Віктор Олександрович (ніяково). Я… я дзвонив… але… ніхто не брав трубки.
Тетяна Михайлівна. "Дзвонив"! Інтересно! Пішла — спав. У магазин мені треба було. Чековий. Прийшла — нема. Думала — вийшов кудись. Тоді дивлюсь — і плаща нема, і чемоданчика. Отже, втік. Зник, як булька на воді. "Цирк поїхав — клоуни лишились!" Ну, вибачте! Я не вулична якась, щоб зі мною так! І не Олечка покійниця! Порядні люди хоча б прощаються. На тобі твої сережки погані! (Смикає, але не може зняти гранатові сережки.) Тьху! Не знімаються. Ще вуха порву. Браковані, мабуть. Віскі він мені виставив! "Білий кінь"!.. Жеребець!.. Я ж, як дурочка, ікру на стіл метала, краби, сьомгу… Ну, нічого! Бог тебе покарає! Я вже помітила — хто мене ображає, того завжди бог карає. Не буде тобі удачі. Накриється тазиком твоя Сорбона. Побачиш! (Швидко виходить.)
Пауза.
Дмитро Миколайович. Вїтю! Що це означає?
Віктор Олександрович. Та, розумієш, дурниця якась вийшла… (Обертається до Любочки.) Вибачте, будь ласка, але…
Любочка. Ой! Будь ласка! (Приголомшена, біжить у будинок.)
Віктор Олександрович. Та… Розумієш, сам не думав… не чекав…
Дмитро Миколайович. Я теж. Я думав, ти прямо з літака. Віра говорила, ти спершу дзвонив, що будеш вчора, потім вчора передзвонив, що будеш сьогодні. А виявляється…
Віктор Олександрович. Так, так. Все правильно. Я прилетів учора. Зайшов до неї… вона запросила… ну і… передзвонив Вірочці з автомата.
Дмитро Миколайович. І давно ти з нею знайомий?
Віктор Олександрович. Та ні… тобто…
Дмитро Миколайович. Щось ти, друже, крутиш. Ти ж розумієш, дурити мене не варто. Я надто добре тебе знаю. І ти мене знаєш.
Віктор Олександрович. Так. Знаю.
Дмитро Миколайович. Ця Тетяна Любочці, звичайно, скаже. Отже, доведеться щось говорити. Як я розумію, ти потрапив у дурне становище, пошився у дурні.
Віктор Олександрович. Так, становище дурне. Я й не уявляв, що світ такий тісний.
Дмитро Миколайович. Якщо вірити їй — ти в неї ночував.
Віктор Олександрович. Так вийшло. Я й не сподівався.
Дмитро Миколайович. Не тягни. Вірочка може вийти з хвилини на хвилину.
Віктор Олександрович. Ти не раз мене виручав. Мені часто у ці роки не вистачало твоєї поради, Митю.
Дмитро Миколайович. Щоб радити, треба знати суть справи. Що це за Олечка покійниця?
З дверей будиночка визирає, потім ховається Любочка (підслуховує).
Віктор Олександрович. Яка Олечка?
Дмитро Миколайович. Олечка покійниця, про яку вона згадувала.
Віктор Олександрович. Згадувала? Щось не пам’ятаю. Тобі, мабуть, вчулося.
Дмитро Миколайович. Ні, не вчулося. На слух не скаржусь. Інші болячки є. А слух прекрасний.
Віктор Олександрович. Та то вона залякувала. Ти ж бачиш, — скандальна баба.
Дмитро Миколайович. Що ж мені — в неї питати?
Віктор Олександрович. Та облиш ти, Митю! Ну переночував у жіночки. До речі, вільної, незаміжньої. Сама запросила, наполягала навіть… Чи варто так докладно розбиратися? Ти ж мужчина, мусиш розуміти. Неприємно, звичайно. Терпіти не можу скандалів. Шкодую тепер. Але шо поробиш? Грішний. З ким не буває.
Дмитро Миколайович. Що це за Олечка покійниця, про яку я нічого не знаю? Не сьогодні ж вона померла, не вчора… Ти тут не був багато років… Чи, може…
Віктор Олександрович. …я її вбив? Та кинь ти, їй-богу! Детективу не буде.
Дмитро Миколайович. На жаль, кинути не можу. У мене вдома відбувся огидний скандал. Вірочка про це рано чи пізно дізнається. Я мушу їй щось сказати, якось пояснити. Ти ж не людина з вулиці. Ти мій друг. І не просто друг, а друг дитинства. Дуже близька людина, якій я вірю все життя. І раптом — скандал, покійниця… Я смію думати все, що завгодно.
Віктор Олександрович. Та ти що!
Дмитро Миколайович. Пробач, але я мушу знати. Це не просто цікавість.
Віктор Олександрович (зітхає). Ех, не хотілося б ворушити. Стара історія…
Дмитро Миколайович. Стара? І я нічого про неї не знаю? Тим більше.
Віктор Олександрович. Не ображайся. Я про це нікому не говорив.
Дмитро Миколайович. Твоє право, звичайно, але…
Віктор Олександрович. Ех, Митю! Митю! Це така історія… Нема чим хвалитися. Тому й мовчав. І разом з тим… Минуло стільки років, а я пам’ятаю все до найменших дрібниць. Наче то було вчора. Тільки давай домовимося. Втримайся, будь ласка, від благородного гніву. Звинувачувати мене, як ти любиш, одразу не поспішай. Вислухай і спробуй зрозуміти.
Дмитро Миколайович. Спробую.
Віктор Олександрович. Було це у сімдесят третьому. Коли я закінчував аспірантуру. Ти саме тоді був у експедиції. На Херсонщині, по-моєму.
Дмитро Миколайович. Так, у сімдесят третьому ми розкопували скіфські поховання, кургани.
(Продовження на наступній сторінці)