Любочка. Хороший-хороший! То ви його просто не знаєте. Міг би…
Віра Василівна. Ну йди, йди!
Любочка йде.
Дмитро Миколайович. Наші будинки будуть зносити. І в міліції не дуже хотіли прописувати Любочку у Надії Іванівни. Це ж потім зайву квартиру давати доведеться.
Віктор Олександрович (показує рукою на маленькі будиночки, церкву, садки). Невже не буде всього цього? Просто не віриться. Така ж краса! Аж очі вбирає.
Віра Василівна. Не буде. На жаль. Доживає наша Ковалівка.
Входить Стрижалковський.
Стрижалковський. Пробачте… Люба Троян тут живе? Продавщиця?
Віра Василівна. Так. Вона скоро буде. А ви, пробачте, щось хотіли? Може, щось передати? Переказати?
Стрижалковський. Що я хотів?.. Хотів… в очі їй зазирнути… Чи людські вони… ті очі… (Загнувся.) Щось я не те кажу… Ех!.. Не вмію я людей ненавидіти… Не вмію…
Віра Василівна (вражено перезирається з Дмитром Миколайовичем, Віктором Олександровичем). Що?
Дмитро Миколайович. Та це ж батько Дмитрика!.. (Стрижалковському.) Що сталося?.. Здрастуйте… Де Дмитрик?
Стрижалковський. Дмитрик?.. Нема Дмитрика!.. Нема…
Дмитро Миколайович. Що? Що? Стрижалковський (стримуючи сльози). Учора ввечері я з лікарні прийшов… А на столі… записка… "Мамо! Тату! Я не злодій. Не брав я того масла. Але довести не можу. Тому йду. Назавжди. Прощайте. Простіть. Я вас дуже люблю…" (Схлипує.)
Дмитро Миколайович. Що?!
Віра Василівна (затуляє рота долонею). Ой!
Стрижалковський. Усю ніч шукав… І сьогодні весь день… Просто не знаю… Не знаю!.. Жах якийсь…
Віра Василівна. Боже мій!
Дмитро Миколайович. Може… може, він поїхав кудись? До родичів?
Стрижалковський. Йому нікуди їхати. У нас нема родичів.
Віра Василівна. Все одно. Треба шукати. Треба шукати. Його знайдуть!
Стрижалковський. Через два тижні… А то й через місяць… Ми живемо біля Дніпра…
Дмитро Миколайович. Ні! Ні! Не може бути! Ні!
Затемнення.
КАРТИНА П'ЯТА
Кабінет слідчого прокуратури. Праворуч — стіл слідчого. Ліворуч (півколом) стільці. На них сидять Тетяна Михайлівна, Любочка, Дмитро Миколайович, Віра Василівна, Надія Іванівна, окремо біля дверей — Стрижалковський.
Дмитро Миколайович. Ні! Ні! Не може бути…
Надія Іванівна. Як же так?.. Це неможливо. Це неможливо!..
Дмитро Миколайович. Він був у нас напередодні. Такий життєрадісний, веселий… Як це могло трапитися?! Як?!
Слідчий. Будемо розбиратися. (Любочці.) Прошу! Розкажіть.
Любочка. Що? Я ж уже говорила… Тетяні Михайлівні… і взагалі… (Плаче.) Ой! Якби я знала… Якби я могла подумати!.. Я ж ніколи його не бачила. Я думала, що це якийсь… Я ж не знала.
Слідчий. Розкажіть, будь ласка, з самого початку все, що відбулося у магазині.
Любочка. Ну… ну я ж уже говорила. Стою на контролі. Перевіряю. Іде хлопчик, височенький такий, з кульком поліетиленовим. А в нас з кульками, торбинками взагалі не дозволяється. За інструкцією. Лише з нашими залізними кошиками. "Показуй", — кажу. Пачка масла, кефір і сирок плавлений. Чек на кефір і сирок є, а на масло… "Ти за масло платив?" — питаю. "Ні,— каже. — Я масла не брав". — "Як же, — кажу, — не брав. А це?!" Ну… і одвела його до Тетяни Михайлівни. А що я могла зробити? Я ж мусила. За інструкцією.
Тетяна Михайлівна. Правильно! Ви знаєте, скільки у нас випадків! І якби він попросився по-хорошому: "Більше не буду. Я ненавмисне". Та я б сама ті сімдесят копійок за нього заплатила! А то ж він почав грубіянити! Уявляєте?
Стрижалковський. Грубіянити?
Дмитро Миколайович. Грубіянити? Не може бути! Не міг він грубіянити!
Тетяна Михайлівна. Ви мені кажете!
Дмитро Миколайович. Та я його прекрасно знаю. Не міг він грубіянити. Він не з тих дітей, які…
Тетяна Михайлівна. Стала б я брехати! До речі, такі самі діти, трохи доросліші, тиждень тому сумку в мене увечері вихопити хотіли. Ледве втекла.
Слідчий. І як же він вам грубіянив?
Тетяна Михайлівна. Я йому кажу спокійно так, лагідно: "Як тобі не соромно, хлопчику! Цікаво, як твоє прізвище?" Хотіла ж по-доброму. А він: "Не ваше діло!" І — хоч ти вбийся. Не говорить прізвище і все. Я й так, і так. Нічого не допомагає. Я ж хотіла для нього краще. Думаю, хлопцю в армію йти. А все ж починається з дрібниць. А закінчується колонією, тюрмою. Хотіла, щоб він опам’ятався, схаменувся. Що — неправа я?.. А він вперся.
Ви ж знаєте, які вони вперті. А тут якраз міліціонер заходить. Я кажу: "От, будь ласка, за масло не заплатив, прізвище не називає". Ну, сержант Марченко склав акт і…
Слідчий. Сержанта, на жаль, нема. Я його викликав, але… Навіть у райвідділі не поінформовані, де він. Правда, у нього, здається, вихідний, проте він знає, що трапилося. І мав би…
Тетяна Михайлівна. Може, то він і налякав хлопця. В міліції, ви ж знаєте… Зараз про це стільки пишуть.
Надія Іванівна. Любо! Чого ж ти мовчиш? Вася, здається, тобі щось казав.
Слідчий (Любочці). Ви з ним добре знайомі?
Любочка. Він… він казав, що має поїхати в село. До матері. Копати картоплю. Мати стара, немічна. Він ще раніше домовився.
Слідчий. Ну, гаразд, з ним ми потім з’ясуємо… Поки що спробуємо встановити по документах… Значить, кажете, сержант Марченко склав акт. (Перегортає папери на столі.) Так. Є такий акт. "Про неоплачений товар вартістю 0,7 карбованця". І пояснювальна записка касира-контролера Троян. (Двері прочиняються, слідчий і разом з ним глядачі бачать у коридорі Віктора Олександровича, що напружено прислухається до розмови.) Вам що, товаришу? Я зайнятий! Зачиніть, будь ласка, двері! (Віктор Олександрович причиняє двері, але нещільно. Слідчий Тетяні Михайлівні.) Скажіть, а трапляються у вас випадки, коли покупці просто забувають заплатити?
Тетяна Михайлівна. Трапляються, звичайно. Щоправда, більше бабусі, дідусі, хворі усякі… та й інші… але…
Слідчий. У вас же навіть стаття витрат передбачена — списання на натуральні збитки, де є забудькуватість покупців. Сотні карбованців.
Тетяна Михайлівна. Якщо не стежити, не зупиняти, ця стаття буде не сотні, а тисячі карбованців.
Слідчий. До речі, нещодавно у вашому магазині була виявлена недостача понад тисячу карбованців. Ви спокійно склалися і внесли гроші до каси. А тут сімдесят копійок.
Тетяна Михайлівна. Справа не в копійках, а в принципі! Неоплачений товар є неоплачений товар. Хоч двадцять копійок, хоч п’ятсот карбованців. Ви на мене, товаришу слідчий, не той… Знайшли стрілочницю! От якби ми не затримали, була б кримінальна відповідальність, а так… Я консультувалася. Кримінальної відповідальності в наших діях нема. От завжди шукають козла. Щоб на нього звалити. Ні! Я козлом не буду! Мені вже сьогодні пропонували поміняти магазин. А чого, питається? Щоб люди думали, що я винна? Ні!
Слідчий. Отже, провини своєї ви не відчуваєте?
Тетяна Михайлівна. А в чому наша провина? У тому, що ми хотіли хлопця зупинити? Ну, як я повинна була робити? Як? От завтра знову затримаємо когось з неоплаченим товаром — яка моя функція? Відпускати?
Слідчий. Я цього не кажу. Але діти все-таки ж діти. І до них треба ставитися як до дітей, а не як до закінчених злочинців. (Перебирає папери, після паузи.) От його пояснювальна записка. На спеціальному бланку. Мабуть, вперше в житті писав на такому бланку… "Прізвище, ім’я, по батькові… Стрижалковський Дмитро Михайлович… Рік народжений 1975. Партійність — піонер. Місце народження… і так далі". А нижче друкарським способом видруковано: "По суті заданих мені питань можу пояснити таке"… І дитячим почерком: "Я в магазині № 5 купив плавлений сирок і кефір (для мами). І забув, що в мене лежить у кульку пачка масла. Я її купив раніше, у молочному. Тому за масло я не заплатив. Продавець подумала, що я взяв масло у магазині, затримала мене і передала у міліцію. Більше я так не буду робити ніколи і ніде. Обіцяю".
Тетяна Михайлівна. Вони всі твердять, що забули. Він же і прізвища свого сказати не хотів. Ми змушені були дзвонити у школу.
Слідчий. При хлопчикові? Для чого?
Тетяна Михайлівна. Ну, щоб перевірити. А може, він вигадане прізвище сказав.
Слідчий. А він що?
Тетяна Михайлівна. Плакав, звичайно.
Слідчий. І нічого не говорив?
Тетяна Михайлівна. Здається, сказав… "Якщо мама дізнається…" Чи щось таке.
Слідчий. І ви все-таки вважаєте, що зробили правильно?
Тетяна Михайлівна. Ви так говорите, наче… наче я… наче ми… юридично ми всі — свідки. Не обвинувачені. Я консультувалася. Звичайно, це все… неприємно… жахливо, я хотіла сказати. Ніхто не заперечує. Але хто знав? Хто?.. Адже неможливо все передбачити. Кругом таке робиться… Всі один одного смикають. Може, щось і не зовсім так скажеш, зробиш. Так треба одразу…
Слідчий. Все передбачити, звичайно, неможливо. Але діти, повторюю, це все-таки діти… (Стрижалковському.) Пробачте, я розумію, вам важко зараз говорити. Але, якщо можете, розкажіть трохи., про Дмитрика.
(Продовження на наступній сторінці)