Дмитро Миколайович. Ти диви. Який збіг. А я, грішник, люблю іменини, взагалі свята. З дитинства. Люблю, коли люди сидять за столом, у всіх піднесений святковий настрій, всі розповідають щось цікаве, жартують, сміються, говорять один одному хороші слова, побажання… "Пропоную тост за мого друга, прекрасну людину, гордість нашого колективу!" Гарно!
Надія Іванівна. За столом люди справді гарно говорить один про одного. І ще… на поминках…
Дмитро Миколайович. Про поминки не будемо… А пам’ятаєте, Надіє Іванівно, скільки за цим столом було сказано хороших слів, скільки жартували, співали, сміялися…
Надія Іванівна. Вже що-що, а говорити вміли! Будьте певні! І твій батько, і В’ячеслав Станіславович, і Богданчик… А ще раніше і мій покійний чоловік, і… Шурик. Шурик теж був дуже дотепний. І ніколи ніхто нікого не намагався образити. Якщо насміхалися, то самі з себе.
Дмитро Миколайович. Так-так. А пам’ятаєте, приходив Борис Мокрицький, актор. З периферійного муздрамтеатру. Співав. "Погляньте тут, погляньте там, як воно здається вам…"
Надія Іванівна. І розповідав сороміцькі анекдоти та різні театральні плітки. Фу!
Дмитро Миколайович. А ти, Дмитрику, любиш свята?
Дмитрик. Аякже! Хто ж їх не любить!.. Який у вас літачок симпатичний на даху! Я й не помітив.
Надія Іванівна. Тобі подобається?
Дмитрик. Клас!
Надія Іванівна. Це мій Шурик зробив. Ще до війни. Флюгер. І пропелер крутиться.
Дмитрик. Здорово!
Надія Іванівна. Була така пісня до війни: "Пропеллер, звонче песню пой! Неся распластанные крылья…"
Дмитро Миколайович (підспівує). "… за вечный мир в последний бой летит стальная эскадрилья…"
Надія Іванівна. Улюблена пісня Шурика. Він мріяв стати льотчиком. Але його не взяли. Через короткозорість. Він загинув піхотинцем.
Дмитрик. Я теж, коли був маленький, мріяв стати льотчиком, навіть космонавтом. І теж нічого не вийде.
Надія Іванівна. Чому?
Дмитрик. Мама не хоче. Боїться. Каже, що не переживе — щодня хвилюватися. Хоче, щоб я став біологом. Як тато. А раз мама не хоче… Що ж, біологом теж непогано. Вавилов, Дубинін, Тимофєєв-Ресовський… Хоча літати — це… (Зітхає.) Ну, все! По-моєму, тримається добре. (Злізає зі стола.)
Надія Іванівна. Чого ти хвилюєшся? Ти, може, знаменитим співаком станеш.
Дмитро Миколайович. Не виключено.
Дмитрик (махає рукою). Та ви що! Яким співаком!
Надія Іванівна. А що? Ми ось щойно слухали.
Дмитро Миколайович. Те, що я вчора записав.
Дмитрик. А-а… Дмитре Миколайовичу! Я саме хотів вас попросити.
Дмитро Миколайович. Що?
Дмитрик. Тільки як не можна… Я не ображусь. Чесне слово!
Дмитро Миколайович. Говори! Що таке?
Дмитрик. Розумієте, мама… в лікарні.
Дмитро Миколайович. Я знаю.
Дмитрик. Операцію мають робити. Тато каже, нічого страшного, але… я так хвилююсь.
Дмитро Миколайович. Ну, ти не поспішай хвилюватися. Вже яку я операцію переніс, а нічого, бач, бігаю. Та ще й співаю. Отже…
Дмитрик. Я, звичайно, розумію, але..
Дмитро Миколайович. А що ти хотів? Давай!
Дмитрик. Якщо можна було б… ваш магнітофон. І касету. Буквально на дві години. Завтра. Мамі в лікарню… Та коли у вас теж іменини…
Дмитро Миколайович. Ні. Нам цей магнітофон на завтра буде не потрібен, у Любочки є свій. І касети з записами. Бери! Ти молодець! Добре придумав. "Хай завжди буде мама!" Кращого подарунка на день народження у лікарні і не вигадаєш. Молодець! Бери!
Дмитрик. Та ні, я завтра. Якщо можна? Перед лікарнею заскочу. А потім одразу принесу. Не бійтесь, я обережно. Я вмію. У нас теж є. Але зіпсувався. Тато збирався віднести у майстерню. Та зараз не до цього.
Дмитро Миколайович. Та бери! Чого бігати?
Дмитрик. Ні-ні. Я зараз не додому. Мені ще в деякі місця треба. У магазин, пральню, хімчистку… не хочу ризикувати. Все-таки японський. Не дай боже…
Дмитро Миколайович. Ну, як хочеш. Це мені друг дитинства привіз. З закордону.
Дмитрик. Так я завтра забіжу. Десь о дванадцятій. Ви будете?
Дмитро Миколайович. Аякже. Завтра ж неділя.
Дмитрик. Дякую! Дякую! Я побіг! (Вибігає.)
Дмитро Миколайович. Гарний хлопець!
Надія Іванівна. Будьте певні!
Дмитро Миколайович. Як би я хотів мати такого сина! Та… (Зітхає.)
Надія Іванівна. Краще, мабуть, зовсім не мати, ніж втратити… Мій Шурик теж колись подарував мені на день народження пісеньку — "Отут росла подоляночка". Йому було тоді три роки. А зараз було б шістдесят два… Піду. Треба варити холодець. (Іде в будинок.)
Дмитро Миколайович. Ану як він там прив’язав?.. (Озирається, вилазить на стіл.)
На ганок виходить Віра Василівна.
Віра Василівна. Ой! Ти куди це заліз?
Дмитро Миколайович (розгубився). Ну… треба ж допомогти Надії Іванівні з тими іменинами. Щоб було по-людськи. Ти ж бачиш, як вона себе почуває.
Віра Василівна. А ти?! Теж іще герой! Сказав, я б сама зробила. (Вилазить на стіл.) Що тут треба?
Дмитро Миколайович. Та все вже зроблено. Дмитрик прив’язав. Я тільки хотів перевірити.
Віра Василівна. Злазь! Не для того я тебе витягала, щоб ти…
Дмитро Миколайович. Рятівнице ти моя! Змушений тебе обняти, бо зараз упадем. (Обіймає її.)
Віра Василівна. Ну, ти як маленький!
Дмитро Миколайович. Точно! (Пригортає її, цілуються.)
На ганок виходить Надія Іванівна з каструлею у руці.
Надія Іванівна. Ах, пардон!
Віра Василівна. Ой!..
Затемнення.
КАРТИНА ДРУГА
Кабінет Тетяни Михайлівни. За столом Тетяна Михайлівна говорить по телефону.
Тетяна Михайлівна. Захарович? Дорогий! Виручай! Потрібна кофтюля… Імпортна… Сорок шостий… Ні… На жаль, не схудла. Для подарунка.
Одній моїй телиці. День народження. Дев’ятнадцять. Гарненька. Може, й познайомлю. Тільки згодом… Ні. Не забула. Як тільки одержимо, приховаю. Подзвоню. Аякже. Ти ж мене знаєш. Так домовились?.. Обіймаю. (Кладе трубку, і телефон одразу починає дзвонити, знімає трубку.) Так. Що? Так. Ні! Ні! Діла не буде! Я сказала — ні! Ти мене, Любарський, на бога не бери. Я цього не люблю! Мені план виконувати. Кінець кварталу. А цим товаром хай торгує твоя дружина. Я… я… Та не кричи ти… Я теж умію!.. Все! (Кладе трубку і починає одразу набирати номер.) Стелка? Привіт!.. Ну, як ти там?.. Ой, не кажи!.. Голова — як макітра. Тільки й мрію дотягти до закриття і нарешті розслабитися… (За сценою чути, як падають ящики.) Почекай, я прокерую. (Затиснувши трубку рукою, кричить.) Гришо-о! Що там таке? Знову ящики падають? Прибери тару з проходу! Скільки можна говорити! Ти чуєш?.. Гришо-о! (За сценою хрипкий голос: "Та чую, чую! Прибираю! Щоб вони згоріли, ті ящики!") Вибач, Стелко, тут у мене… Так що?.. А може, в "Динамо"? "Столичний" мені так остогид… Ой, ці кавалери!.. Ти мені пробач… Знаєш, що він мені вчора видав? "Давай одружимося!" (Сміється.) Уявляєш? Ха-ха-ха! Цього мені ще не вистачало. Голота нещасна! Хотіла йому сказати: "Таких, як ти, на базарі п’ять карбованців пучок!" Та пожаліла його, дурника… Ага… Ага… Ха-ха-ха!
Входить Віктор Олександрович з плащем у руці, з "дипломатом".
Віктор Олександрович. Пробачте!.. Тетяна Михайлівна? Можна?
Тетяна Михайлівна (вражена, але намагається приховати це, жестом показує на стілець, у трубку тихо, прикривши її долонею). Ой, Стелко! Я зараз упаду. До мене зайшов… Я тобі потім передзвоню. Чао! (Кладе трубку, Віктору Олександровичу розгублено.) Я… я вас слухаю.
Віктор Олександрович. Тетяна Михайлівна?
Тетяна Михайлівна. Я.
Віктор Олександрович. Пробачте, я до вас у справі… не зовсім звичайній… Мені сказали, що ви жили у двоповерховому будиночку, який знесли. Отут, напроти магазину. Бабуся одна сказала. Зовсім випадково. Вас, виявляється, тут усі знають.
Тетяна Михайлівна. Ага.
Віктор Олександрович. Я шукаю одну жінку… яка там жила. Прізвище в неї було таке незвичайне. Мабуть, поміняла, як вийшла заміж… В адресному столі немає.
Тетяна Михайлівна. "Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди…"
Віктор Олександрович. Що?
Тетяна Михайлівна. "…Цілуй, цілуй, цілуй її — знов молодість не буде!" Отак, Вікторе Батьковичу!
Віктор Олександрович. Що?.. Пробачте… але я…
Тетяна Михайлівна. А звідки ви можете мене пам’ятати? Я тоді була незграбним довготелесим недомірком, мені й п’ятнадцяти, мабуть, не виповнилося. А ви…
Віктор Олександрович. Пробачте… Пробачте… Невже ота сусідська дівчинка…
Тетяна Михайлівна. …що підглядала, підслуховувала, забувши сором. Так-так! Бачите, всі вірші, які ви Олечці читали, досі напам’ять знаю.
Віктор Олександрович. Неймовірно! Абсолютно неможливо впізнати. Каченя і — лебідь! Як у Андерсена.
Дзвонить телефон.
Тетяна Михайлівна (бере трубку). Так. Так. Оце інша розмова!.. Шаблю тобі у руки і вітер в спину, Любарський! Присилай! Привіт! (Кладе трубку.) Давно приїхали?
Віктор Олександрович. Щойно прилетів. А що з Олечкою, скажіть? Де вона?
(Продовження на наступній сторінці)