Стоїть Грайлик, руки опустив.
Раптом чує — хтось гукає до нього стиха:
— Гей! Іди сюди!
Обернувся Грайлик.
З-за товстелезного дерева, що росло неподалік, висунулася чиясь маленька рука, пальцем йому накивує, підкликає.
Підійшов Грайлик, зазирнув за дерево. Бачить — стоїть Карлик, одне око примружене, друге лупате, беззубий рот розтягнувся в усмішці, Довгий ніс підборіддя торкається, блискуча лисина сонячні зайчики випромінює. Одягнений у подертий халат — латка на латці.
— У тебе — що? — тридесятників на вхід нема? — усміхнувся Карлик.
— Нема, — зітхнув Грайлик.
— Можу допомогти, — підморгнув Карлик. — У мене є.
— Буду вам дуже вдячний.
— Еге! За "дякую" у нас гроші не дають, — засміявся Карлик. — "Дякую" у нас безкоштовне. Хе-хе-хе!
— А як же?
— А так же. Продай мені свого літачка.
— А… а як же я назад полечу?
— Ти для чого прилетів? Щоб одразу назад летіти? То лети! І не мороч мені голову! — розсердився Карлик.
"А й справді — чого я хвилююсь. У мене ж чарівна таблетка є. За допомогою таблетки я й без літачка назад повернусь", — подумав Грайлик.
— Ну добре. Я згоден.
— Оце інша справа, — усміхнувся Карлик, витяг з кишені сім райдужних папірців — тридесятників, — простягнув Грайликові.— На! І дякуй, що я тобі зустрівся, що мені саме такий, маленький, літачок потрібен. Бо я карлик. Тільки будь обережний у нашому Тридесятому Царстві. Тут не всі такі добрі, як я.
Грайлик хотів щось іще спитати Карлика про Тридесяте Царство, але не встиг. Карлик зник. І літачок Грайликів теж ізник.
Сорока Скрекекулія від подиву тільки дзьоба роззявила.
— Вибачай, Скрекекуліє, що я тебе тут залишаю, — сказав Грайлик, беручи у касі квитка. — Ти ж бачиш, птахів не пускають.
— Та бачу-бачу, не хвилюйся. Я почекаю. Будь обережний. Хай тобі щастить.
Попрощався Грайлик із Сорокою Скрекекулією, пред’явив вхідний квиток Морданю-Здорованю, той одчинив браму і впустив Грайлика у Тридесяте Царство.
РОЗДІЛ VIII
Зустріч з царицею
Грайликові здалося, що він потрапив у парк культури й відпочинку. Так було гарно у Тридесятому Царстві. Широкі алеї, обсаджені квітучими деревами і кущами, вели до мальовничого озера, по якому плавали білі лебеді і ще якісь, невідомі Грайликові, прекрасні птахи. Через озеро був перекинутий мереживний аркодужний місток, посередині якого стояла обплетена диким виноградом альтанка. І з тієї альтанки линула мелодійна тихомрійна музика. У повітрі запаморочливо пахло квітами.
Але на алеях не було нікого. Безлюддя.
Грайлик пішов у бік озера, до альтанки. Раз музика грає, хтось там, може, і є. Треба ж спитати, як іти до Безодні Гарних Надій, де мусять бути золоті терези, про які говорив дідусь Татай.
Він уже підходив до озера, як раптом з кущів вийшла якась бабуся в очіпку.
— Здрастуйте, бабусю! — кинувся до неї Грайлик.
— Здрастуй, милий! Вітаю тебе у моєму царстві,— лагідно усміхнулася вона до нього.
— Так ви… цариця? — знітився Грайлик.
— Цариця, цариця! — закивала вона, припіднімаючи очіпок (під очіпком була корона). — Цариця Тридесятого Царства Роза Плат. Тому й вхід, вибачай, платний. Але ти правильно сказав. Тут мене всі називають саме бабусею — "баба Роза". Слухаю тебе уважно, дорогий. Що привело тебе у Тридесяте Царство?
"Говорити чи ні?" — завагався Грайлик. Але Цариця усміхалася так привітно і здавалася такою доброю, що він вирішив не обманювати її.
— Мені погрібна Безодня Гарних Надій.
— "Гарних"? — здивовано перепитала цариця. — А нащо тобі та Безодня?
І знову Грайлик завагався, але вирішив уже бути відвертим до кінця:
— Там, кажуть, є золоті терези.
— А-а… Є! Є! — цариця пильно глянула на Грайлика. — Так тобі потрібно терези?.. Ну що ж… Але доведеться почекати. Спершу побачу, що ти за один. Іди поки що погуляй з дітками.
Цариця кивнула на кущі, звідки визирали три хлоп’ячих голови, і —зникла.
РОЗДІЛ IX
Свистун, Бочка і Нахабей
Як зникла цариця, вискочили з кущів троє хлопчиків. Один — мордатенький рожевощокий товстун. Другий — бистроокий дженджуристий свистун (одразу засвистів у два пальці), третій— кирпатий розхристаний забіяка (відразу кулака вперед виставив). І він же, забіяка, перший і спитав:
— Ти хто такий? Признавайся!
— Грайлик, — признався Грайлик. — А ви хто такі?
— Я — Нахабей, — сказав забіяка.
— Я — Свистун, — сказав свистун (міг і не говорити).
— А я — Бочка, — сказав товстун.
— А що ви тут робите? — спитав Грайлик. — Ви жителі цього царства?
— Та ні! Які там жителі! — махнув рукою Нахабей. — Хіба тут можна жити? З нудьги помреш. Призначення чекаємо.
— Якого?
— "Якого-якого", — перекривив Нахабей. — У різні цікаві країни. Я — у Страховиндію-Жаховиндію. Щоб страх наводити на всіх. Я це люблю.
— Я — У Веселяндію-Забавляндію, — підморгнув Свистун.
— А я у Ледариндію-Неробиндію, — мрійливо звів очі догори Бочка.
— О! — вигукнув Грайлик. — Так я ж там був!
— Та ну!
— Брешеш!
— Розкажи швидше! — кинулися до нього хлопці.
Розказав Грайлик все як було.
— Ух ти! Здорово! Це мені підходить! — вигукнув Нахабей, почувши про Страховиндію-Жаховиндію.
— Ах ти! Сила! Тілька мріяти можна! — вигукнув Свистун, почувши про Веселяндію-Забавляндію.
— Ох ти! Люкс! Оце життя! — вигукнув Бочка, почувши про Ледариндію-Неробиндію.
— А де ти ще був? — спитав Нахабей.
Розказав Грайлик і про Порожляндію-Нічогонемандію.
— А-а, ясно! — сказав Свистун. — Ми про цю країну вже чули.
— Від кого? — спитав Грайлик.
— Був тут один кадр з цієї країни. Теж хлопець. Губа-Губило, — сказав Нахабей.
— Правда, його країна називалася колись Квітляндія-Вседавандія, — сказав Бочка. — Не країна була, а квітучий сад. Але жителі усе винищили і порозбігалися. І зробилася Порожляндія-Нічогонемандія. Губа-Губило останній утік з неї.
— А де ж він? — спитав Грайлик.
— Сьогодні зранку зник десь. Снідати не прийшов. І оце обідати теж, — похитав головою Бочка.
— А вчора вечеряв, спати ліг і вночі був. Він зі мною в одній кімнаті жив, — сказав Свистун.
— А ви давно тут? — спитав Грайлик.
— Третій день.
— А куди ж він міг зникнути?
— Хто його зна, — знизали плечима хчопці.
— Що ж ви! Жива людина зникла. Снідати-обідати не прийшла, а вам байдуже! — вигукнув Грайлик. — Ви хоч цариці говорили?
Хлопці перезирнулися і знову плечима знизали.
— А баба Роза сказала, що вона ябед не любить, — мовив нарешті Свистун. — Я вчора сказав, що Бочка у мене з тарілки вареник поцупив, так вона…
— Ну, це — одне, а то зовсім інше! — перебив Грайлик. — А ходімо подивимось, — може, він якусь записку залишив.
— Ну ходімо, — сказали хлопці.
Повели вони Грайлика через аркодужний місток з альтанкою, де музика грала, на той бік озера.
А там на березі гарненький будиночок стояв, трояндовими кущами обсаджений, з верандою скляною.
Іде Грайлик, дивиться дорогою на хлопців, а сам думає: "Чого це вони у ті країни дурні намірилися, диваки? Наче нормальні хлопці. І наче знайомі. Наче я їх десь уже бачив".
І питає:
— Слухайте, а ви самі звідки будете?
— "Звідки-звідки"! — перекривив його Нахабей. — 3 Дитиндії. А звідки ж!
І тут одразу згадав Грайлик, де він їх бачив. У сусідньому ж дворі! Авжеж! Там своя Дитиндія.
— І вам батьків своїх не жалко? Родичів? Друзів? — вигукнув Грайлик. — Отак кинули їх назавжди і все?
Наче тінь пробігла по обличчях хлопців.
Та враз Нахабей брови сердито насупив:
— Ти своє діло знай. А до нашого не мішайся! Бо… — і кулак до Грайликового носа підніс. Бочка і Свистун теж брови сердито насупили.
Зрозумів Грайлик, що вмовляти їх, переконувати — годі й думати.
— Та й то правда! — сказав він примирливо. — У вас свої голови на плечах є. Самі й думайте.
В цей час вони вже підійшли до будиночка.
РОЗДІЛ X
На краю Безодні. Золоті терези
— Оце його ліжко, — показав Свистун. — А це тумбочка. Але там нічого нема. Ми ніхто з собою нічого не брали.
Ліжко було акуратно застелене.
Але на білому підвіконні Грайлик побачив сліди від кедів. Подивився на ноги Свистуна. Той був у кросовках.
— Ні, я на підвіконня не лазив, — перехопив Свистун Грайликів погляд. — Це його сліди. Вікно було вночі відчинене.
— А двері?
(Продовження на наступній сторінці)