Іван-Сумніван загубив ключ від квартири. Дві години шукали всі гуртом і не знайшли.
Чух побився з Толею-Бараболею. Миня посварився з Вікою-Базікою. Одне слово суцільні лиха, неприємності і невдачі.
Замість того, щоб гратися і сміятися, всі тинялися набурмосені і сердиті.
Грайлик виніс у двір м’яч, але ніхто грати у футбола не захотів. Грайлик з досади ударив по м’ячу ногою (наче то м’яч був винен!) і загилив його у вузький прохід між гаражами.
"О! Тепер лізь діставай, дряпайся!" — ще з більшою досадою подумав Грайлик. У проході між гаражами валявся різний іржавий залізний мотлох. Обережно переступаючи, Грайлик поліз за м’ячем.
І раптом почув незнайомий дівчачий голос:
— Це ще не все… От побачиш…
Грайлик звів голову. У проході за доламаними автомобільними дверцятами стояла якась кумедна незнайома дівчинка. З веселими карими очима, гострим, трохи скривленим носиком і двома короткими закрученими догори, як баранячі роги, кісками.
— Що? Що ти сказала? — спитав Грайлик.
— От побачиш — зараз Женя-Жменя розіб’є на сходах пляшку з олією… А Чух послизнеться, впаде й поріжеться об скло, — сказала дівчинка.
— Звідки ти знаєш — здивувався Грайлик.
— Знаю і все, — усміхнулась дівчинка, ворухнувши носиком. — Не барись. Он він уже йде з крамниці. Потім прийдеш, і продовжимо розмову.
— Ну, гаразд, — погодився Грайлик, якому одразу стало цікаво.
Він схопив м’яч і вискочив з проходу, навіть не подряпавшись об залізяки.
З підворіття вийшов Женя-Жменя. В руках у нього була пляшка з олією. Женя був дуже зосереджений і міцно тримав пляшку обома руками. Взагалі він був хлопчик розважливий, серйозний, не те. що Миня або Чух, не кажучи вже про Романа-Отамана, а тим паче про Розбишаку-Заважаку. Женя не гасав, не смикався, все робив помірковано, з розумом. Тому його й посилали у магазини, єдиного з усієї Дитиндії.
Женя вже зайшов у під’їзд і піднімався по сходах.
Грайлик ішов за ним назирці.
"Невже він справді розіб’є пляшку? — подумав Грайлик. — Ні-ні! Вона помиляється, та гостроноса дивачка. От зараз піду до неї і…"
І тут Женя спіткнувся. Щоб не впасти і схопитися за перила, відсмикнув одну руку від пляшки. І ту ж мить пляшка випорснула…
— Ой!
Вони вигукнули одночасно — і Женя, і Грайлик.
І майже одразу: "Га-га-га!" — залунав одчайдушний регіт Чуха, який, як завжди, з гуркотом, перескакуючи через два східчики, спускався вниз їм назустріч.
Чух так розігнався, що спинитися вже не міг. Ступив з розгону на розлиту олію, послизнувся і…
— Ох! — тепер Грайлик вигукнув уже одночасно з Чухом.
— Ай-яй-яй! — це вже репетував Чух самостійно, притискаючи до грудей порізану об скло руку.
Вмить повідчинялися двері квартир, повибігали дорослі, Чухові й Жменині батьки. Кинулися до потерпілих. Зчинився крик, галас.
Грайликова допомога була непотрібна.
Вражений тим, що все сталося саме так, як передбачала таємнича дівчинка, Грайлик повернувся й побіг до гаражів.
РОЗДІЛ ІІІ
Зага Маго каже,
Ураган-Хуліган діє
"А може, її вже нема?" — чогось із страхом подумав Грайлик.
Але вона була на місці. Визирала з-за тих самих іржавих автомобільних дверцят.
— Ну що? — усміхнулася вона, ворухнувши скривленим носиком. Причому ніс її був скривлений в інший бік. Грайлик міг заприсягтися, що раніше ніс був скривлений праворуч, а тепер — ліворуч.
Це було дивно.
— Хто ти? — спитав Грайлик.
— Зага Маго.
— Циганка?
— Ні.
— А хто?
— Зага Маго, — повторила, усміхнувшись, вона. — Більше тобі знати поки що нічого не треба.
— Що за дивне ім’я!.. Ти іноземка? Скажи, — домагався Грайлик.
— Не можу. Це секрет.
— І я ніколи не дізнаюся?
— Якщо захочеш, дізнаєшся. І не один, а навіть три секрети.
— Коли?
— Це залежить від тебе, — вона знову усміхнулася.
І тут Грайлик звернув увагу на те, що кінчик її носика рухається — описує коло, наче стрілка годинника.
— Ти чаклунка? Чарівниця?
Вона не відповіла.
— Ну скажи! Будь ласка!
Вона насупила брови:
— Скажу тільки одне — ваш Іван-Сумніван скоро зламає ногу. І може зовсім загинути, якщо йому ніхто не допоможе. До речі, це станеться не тут. А у казковій країні несподіванок Раптомандії, куди ви потрапите сьогодні ж…
— Як же ми туди потрапимо? — здивувався ГР айлик.
— Ну як у казкові країни потрапляють? Хтось вас туди перенесе.
— Хто?
— Ну Ураган-Хуліган, хоча б… Тільки попереджаю… Про зустріч зі мною не кажи нікому. Бо станеться лихо.
Грайлик хотів ще щось сказати, але не встиг — вона зникла за іржавими дверцятами.
Перелізти туди, де вона стояла, було дуже важко — гострими шпичаками стирчали уламки спинки старого ліжка. Грайлик виліз, оббіг гаражі і зазирнув у прохід з протилежного боку, її вже не було. Навіть дивно, як вона залізла туди, — стільки там валялося різного залізяччя. А втім, це було не найдивніше з усього, що сталося.
Іван-Сумніван стояв біля гойдалки з кислим виразом обличчя.
"І чого вона вибрала саме цього маруду? — зітхнув Грайлик. — Це ж тепер доведеться бути в його товаристві. Бо ніхто ж не знає крім мене, що станеться з ним у казковій країні Раптомандії, А йому ж, сказано, потрібна допомога. І знову ж таки крім мене ніхто про це не знає. І сказати нікому не можна".
Грайлик підійшов до Сумнівана.
— От день якийсь нещасливий! — сказав Грайлик. — Стільки різних невдач і неприємностей!
— Ага, — кивнув Сумніван.
— Наче хто наврочив.
— Так не буває,— закопилив губи Сумніван.
— Що не буває?
— Щоб хтось наврочив.
"Балакай з ним після цього! — подумав Грайлик. — На все у нього — "так не буває"!"
Нагадаю вам, якщо ви забули, Іван-Сумніван так називався через те, що, по-перше, у всьому сумнівався, ні у що не вірив. А по-друге, був дуже невеселий, сумовитий. Сум і сумнів, як ви розумієте, рідні брати. За вдачею він був цілковита протилежність Грайлику. Скажемо відверто, не дуже підходящий напарник для спільних пригод. Але вибирати не доводилося. Коли починають діяти чарівні сили, від твого бажання і твоєї волі мало що залежить.
І чарівні сили не примусили себе довго чекати.
На небі з’явилися враз чорні хмари, засвистів по-розбійницькому вітер, налетів Ураган-Хуліган, підхопив Сумнівана та Грайлика, закрутив-закрутив, підняв над землею і поніс хтозна-куди.
Вони й ойкнути не встигли.
РОЗДІЛ IV
Раптомандія. Перші несподіванки
Коли вони нарешті отямилися, то побачили, що лежать у густій траві на березі якоїсь річки.
— Де це ми? Що сталося? — розгублено озираючись, пробелькотів Сумніван.
— Думаю, що то Ураган-Хуліган затаскав нас у якусь казкову країну несподіванок… — Грайлик вчасно замовк, щоб не прохопитися, що він знає, що трапилося.
— Так не буває,— закопилив губи Сумніван.
— Побачиш, буває чи не бу… — Грайлик не встиг договорити, бо з річки, булькнувши, вискочив раптом хтось волохатий і, ляпаючи по воді босими ногами, з вереском помчав уздовж берега.
З трави неподалік від хлопців одразу ж підхопився хтось рогатий і кинувся з криком за волохатим.
Хлопці аж голови втягнули в плечі від несподіванки.
— Хо-ходімо звідси, — прошепотів Сумніван і порачкував у протилежний бік від того, куди побігли ті двоє.
— Ну що ж, ходімо, — погодився Грайлик і порачкував за Сумніваном. А що йому лишалося робити?
Підрачкували вони до кущів. Посідали, прислухалися. Наче тихо, нічого підозрілого не чути.
— Ну давай вставай, підемо хоч глянемо, Що за країна, — сказав Грайлик.
— Я не встану. Я рачкуватиму, — прошепотів Сумніван.
— Ну рачкуй. А я встану, — Грайлик підвівся.
Глянув навкруги. Ніде нікого.
За кущами ліс починається. І серед дерев у глибині щось біліє — начебто будинок якийсь.
Посунули вони туди. Грайлик ішов, Сумніван поруч із ним рачкував. Виглядало це досить кумедно. Але посміятися не довелось. Бо тільки вони зайшли у ліс, з-за дерев як шугоне хтось банькатий з вищиреними зубами — Грайлик аж присів з переляку, а Сумніван до землі припав — розпластався. Зареготав банькатий на весь ліс розкотисто і побіг, гілки ламаючи. А за ним хтось із довжелезними руками навздогін кинувся.
Грайлик ледве віддихався. Ху! Ну й Раптомандія! Справді несподіванки на кожному кроці. Але, здається, боятися нічого. Ті страхолюдні істоти зла їм заподіяти наче не збираються. Один за одним бігають, а до них і не наближаються.
— Давай! Ходімо! Бачиш, вони тільки між собою ганяються. Ми їм не потрібні. Вставай! — гукнув Грайлик до Сумнівана.
— Ага! Який хитрий! Щоб я встав! Дзуськи! — буркнув Сумніван, не підводячи голови.
— Ну то я сам піду.
(Продовження на наступній сторінці)