— Який хитрий! А я сам лишайся? Не буде діла.
— Тоді вставай!
— Не встану!
— То я піду.
— Не йди.
Довго вони отак сперечалися.
Нарешті Сумніван підвів голову, озирнувся, прислухався і почав підводитися.
— Встаю — тільки під твою відповідальність. Як щось станеться, ти відповідатимеш!
— Та відповідатиму, відповідатиму! — роздратовано сказав Грайлик і тут же подумав: "Що це я кажу? Він же має ногу зламати, а я…".
— Тільки ти пильнуй! Під ноги дивись уважно. Щоб не перечепитися. А то ще кінцівки переламаєш.
— Чого це я маю ламати? Хто це ні з того, ні з сього кінцівки ламає… Так не буває.
Грайлик нічого не відповів. Хіба його переконаєш?
Раз у раз озираючись, вони пішли лісом.
Та коли чекаєш несподіванок, вони, як правило, не трапляються. На те вони й не-спо-діван-ки.
Отож без жодних пригод вони вийшли на галявину. Там справді був будинок. Навіть не будинок, а прекрасний білий палац. З високими зубчатими вежами, з золотим півником-флюгером на шпилі, з довгастими дзеркальними вікнами.
Палац виглядав так привітно, що хлопці майже заспокоїлися, і Грайлик був уже певен, що тут неприємних несподіванок не буде.
— Почекай, я зазирну у палац. Розвідаю, хто там і що там, — сказав Грайлик і бадьоро збіг на біломармуровий ганок палацу. Взявся рукою за бронзову масивну ручку дверей, натиснув і…
— Ой! — розпачливо вигукнув Сумніван.
Але Грайлик того вигуку вже не почув. Бо летів кудись униз, у темну прірву.
РОЗДІЛ V
Знай Умійович Добриня
"Здається, не Сумніван, а я ногу зламав", — подумав Грайлик, обмацуючи у темряві ногу. Нога боліла, але кістки, здається, були цілі.
Мармурові плити ганку розсунулися так блискавично, що Грайлик не встиг навіть злякатися. І отямився лише тоді, як уже лежав на чомусь м’якому здається, тирсі.
Десь нагорі чувся регіт:1
— Ге-ге-ге-ге-ге!
Було темно, сиро і холодно.
"От тобі й маєш! Ще й регоче хтось. Як же я звідси виберуся? І Сумніван, мабуть, там уже не знаю що й думає. Переживає, мабуть", — подумав Грайлик.
І враз почув голос:
— Не бійся, вони тебе скоро випустять. Нарегочуться й випустять. Це вони так розважаються.
— Хто? — спитав Грайлик, обертаючись на голос, але не бачачи у темряві нікого.
— Гетьки.
— А хто вони?
— Побачиш.
— А ви хто?
— Добриня. Знай Умійович Добриня, колишній президент Раптомандії.
— А чого ви тут?
— Ув’язнений.
— За що?
— За те, що був президентом. Розумієш, колись наша країна була Країною Приємних Несподіванок. Називалася вона так, бо жили в ній працьовиті й вигадливі майстренчуки, які щосуботи уночі робили комусь приємну несподіванку — тому нову хату гуртом збудують, тому човна змайструють, тому город оброблять… Але, крім майстренчуків, живуть у нашій країні ще й гетьки, які не працюють, нічого не роблять, лише байдикують, хуліганять і всім кричать "геть!".
І от гетьки зробили військовий переворот. Мене скинули, всіх майстренчуків позаарештовували.
До влади прийшов Гетько Перший Дурепа, який перетворив Раптомандію на Країну Неприємних Несподіванок. І тепер тут робляться лише різні капості. Але один одному гетьки, звичайно, капості робити не хочуть. І тому раз у раз просять свого приятеля Урагана-Хулігана, який скорочено зветься УХ, щоб він їм когось приніс для розваги. А тепер скажи, хто ж ти такий?
Грайлик розказав і про себе, і про Івана-Сумнівана, і про всю їхню Дитиндію. Тільки про Загу Маго не сказав, пам’ятаючи її попередження і не бажаючи нікому лиха.
— Ясно, — сказав невидимий Добриня. — Чув я про вашу Дитиндію. Гарна країна.
— Так то, значить, нас гетьки лякали, як ми тільки сюди прибули? — спитав Грайлик і розповів про їхні перші хвилини в Раптомандп.
— Гетьки, а хто ж. Розважалися!.. Отой волохатий — то Тікало-Ховало. Рогатий — Шукало-Доганяло. З довгими руками — Ловило-Хапало. А банькатий — Лякало-Страхало.
— Скажіть, а чого ви терпите цих хуліганських гетьків? Чого не повстанете, не повалите їхньої влади і не виженете їх геть із своєї країни? Адже, якщо я правильно зрозумів, майстренчуки такі вмільці, що вигадати і змайструвати якусь хитромудру зброю можуть завиграшки.
— Можуть то можуть, — зітхнув. Знай Умійович. — Але справа в тім, що усі мої майстренчуки — теж добрині. І воювати просто нездатні. Не те що вдарити когось — словом лихим образити не можуть. От і чекаємо, що УХ занесе в нашу країну того, хто порятує нас. Якогось богатиря, Котигорошка абощо. Та й ми не сидимо без діла. І в підземеллях тюремних працюємо, як не руками, то головою. Щось вигадуємо, радимося, винаходимо.
— А ви хіба разом у тюремних підземеллях сидите? — здивувався Грайлик.
— Ні, не разом. Але спілкуємося весь час. За допомогою чаривізорів, чарифонів таємних, про які гетьки не знають і які ми ще до військового перевороту по всій країні поробили. Якщо тобі треба буде порадитися зі мною, підходь до будь-якого дерева, де є дупло, і кажи — я почую і відповім. До речі, я ж зараз не поряд з тобою, а далеко. В іншому підземеллі. А побачив і почув, що з тобою трапилося, за допомогою маленького таємничого чаривізора, про який гетьки не знають і який завжди зі мною. Але стривай, он вони вже йдуть, зараз тебе випустять, — і Знай Умійович Добриня замовк.
Одразу ж нагорі прочинився люк і почувся голос:
— Гей, ти! Халамидник! Ну як злітав? Ге-ге-ге! Злякався? Вилазь!
Йому кинули мотузяну драбину, і він подерся нагору.
Там його зустріли кілька патлатих незугарних здорованів, що реготали й підстрибували від задоволення.
— От несподіванка?! Га?
— Га-арненька несподіваночка!..
— Ух, ми дали! Ой дали!
— Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге!
Грайлик почервонів, але, набурмосившись, сказав:
— І зовсім я не злякався.
Вони не повірили — ще більше зареготали.
— А де Іван-Сумніван? — спитав Грайлик.
Вони перезирнулися, почали підморгувати один одному, потім найбільш патлатий і незугарний підморгнув Грайлику й вигукнув:
— А це ще одна несподіванка. Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге-ге-ге! — зареготали всі оглушливо й противно.
Так, регочучи, вони й кинулися врізнобіч і зникли.
РОЗДІЛ VI
Зустріч з Недо
Грайлик озирнувся. Ніде нікого. Тільки пташки на деревах щебечуть.
— Іване-е! Де ти? — гукнув Грайлик. — Озовися!
Але Сумніван не озвався.
"Може, у палац забіг, сховався, не чує", — подумав Грайлик. Але до дверей підходити було небезпечно. Щоб відчинити їх, треба взятися за ручку, а візьмешся — знову провалишся.
Подряпався Грайлик до вікна, зазирнув. На вікні фіранка — нічого не видно. Оббіг Грайлик палац довкруж. Всюди вікна занавішені, і входу іншого нема.
"Ні, не міг Сумніван сховатися у палаці,— подумав Гр айлик. — Він як побачив, що я провалився, так, певне, перелякався, що подалі від палацу дременув".
За палацом починався ботанічний сад, де росли найекзотичніші дерева — пальми, банани, баобаби, секвойї та ще такі чудернацькі, яких, мабуть, Грайликів тато Усміхайло Петрович, що писав дисертацію, і то не знав. Дерева й кущі росли так буйно, так перепліталися вітами, що стояли суцільною зеленою стіною.
"От, куди він, мабуть, побіг, от де він сховався, — вирішив Грайлик. — Але як же його тут знайти, у цих джунглях?"
Він підійшов впритул до заростей і гукнув у гущину:
— Іване! Сумніване! Озовися!
Але у відповідь тільки листя шурхотіло.
"Через таку гущину й слова не долітають. Треба лізти!" І Грайлик рішуче поліз крізь хитросплетіння гілок. По землі йти було неможливо — такі хащі. Треба було дряпатися нагору і лізти по гілках, як мавпа. На деяких гілках були колючки, вони боляче дряпалися, але Грайлик не зважав, вперто продирався вперед. Перелізаючи з гілки на гілку, він ліз усе вище й вище, уважно роззираючись, і раз у раз вигукуючи: "Іване! Сумніване! Де ти?"
Лізти ставало дедалі важче. Грайлик уже втомився, вибився з сил. А на Сумнівана й натяку не було. Суцільне зелене мереживо з усіх боків.
"Це я так застряну і не виберуся звідси. І мене з’їдять які-небудь терміти абощо", — Грайлик згадав передачу по телевізору про джунглі.
Грайлика охопив відчай.
І враз він завмер. Бо несподівано крізь віти побачив жіноче обличчя. Дуже схоже на обличчя Заги Маго, але доросле. Такі ж самі короткі закручені догори, як баранячі ріжки, коси, такий же гострий скривлений рухливий ніс і веселі карі очі. Мабуть, ЇЇ мама.
— Ой! — від несподіванки прохопився Грайлик.
— Молодець! Зараз ти зустрінеш… — і, не договоривши, вона зникла. Грайлик не встиг, крім отого "ой!", і вимовити нічого. Але настрій його одразу покращав. "Зараз зустріну!" — і він подряпався далі.
Минула хвилина, друга, третя…
(Продовження на наступній сторінці)