«Чарівні окуляри» Всеволод Нестайко — сторінка 9

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Чарівні окуляри»

A

    Виявляється, те підвищення називалося "подіум". Ромка сів на стілець і напружено завмер.

    — Не дуже напружуйся і завмирай! — усміхнувся художник. — Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.

    Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з’являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:

    Розпрягайте, хлопці, коні

    Та й лягайте спочивать,

    А я піду у майстерню-у

    Рому й Васю ма-алюва-ать!..

    — Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.

    Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки — і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: "Ієронім Босх", "Валентин Литвиненко", "Георгій Малаков", "Музей українського мистецтва", "Імпресіоністи"… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:

    — Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?

    — Авжеж! Нема питань!

    — Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.

    — Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XІX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена — перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…

    Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!

    — Це не вона? — спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:

    — Де… де ти її взяв?!

    — Отам… на полиці… за книжками!..

    — Як… як ти… як?! — вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. — Ну… безумство! Фантастика!

    — Ну… ви ж казали — енергетика! Я й відчув ту енергетику…

    — Ну… ти… ти… екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! — Він вихопив з кишені мобільник: — Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім… Потім все розкажу!.. За книжками… Це ж три дні тому ми тут святкували…, і хтось з хлопців "приколовся". Цілую!

    Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють… Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:

    — Тільки по п’ятірці… За роботу. Як натурникам.

    — Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!

    — І ксерокси портретів… Будь ласка! — нагадав Ромка.

    — Нема питань! О-бо-в’яз-ко-во!..

    Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов… Я йому, чесно кажучи, заздрив… трошки… Тепер мусив я перевірити свої окуляри… Та про це в наступній пригоді.

    Пригода восьма

    У Телебабанії-Заекранії

    Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп’ютер, і телевізор класний "Панасонік" з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький — "Електрон", який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.

    — А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп’ютер, і інтернет? — казав Ромка. — Книжки — то вчорашній день!

    — І зовсім ні! — заперечував я. — Мій тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже) уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, — ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором сценарію, і режисером, і акторами…

    — То це ж прекрасно! — вигукував Ромка. — Нащо морочити собі голову, напружуватися, щось собі уявляти… І взагалі ти не ображайся: по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навіть у риму вийшло.

    Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям, казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно, комп’ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним. Та, позаяк у мене комп’ютера не було, на комп’ютерні ігри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:

    — Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один… Я вже вмикаю комп’ютер. Через п’ять хвилин приходь. Дома нікого нема, награємося досхочу.

    — Добре, — кажу. — Я якраз удруге дочитую "Маленьких дикунів" Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.

    Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто не зняв. Ну, думаю, Ромка у "кабінеті замислення" (так мій дідусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п’ять. Знову подзвонив. І знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п’ять хвилин. Подзвонив утретє. Та сама історія — мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п’ятий поверх. Дзвоню, стукаю — ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би телевізор. Та й не міг він нікуди піти — він же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність… Я побіг назад додому, витяг зі схованки за книжками свої чарівні окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри на носа… І враз опинився у Ромчиній квартирі перед його "Панасоніком"… І побачив Ромку. Тільки не в квартирі — а на екрані телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця говорила Ромці:

    — Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться… Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррі Смугаррі.

    І враз біля них різко загальмував довжелезний "Лінкольн", і з нього вийшов здоровань з головою тигра.

    — А оно ще один добродій — мавпиозі Джек Горилло! — мовила бабця.

    У небі вмить з’явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат:

    — Стріляй! Ти ж хотів пригод!

    Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стріляти і для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися у машину і вертоліт і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:

    — Їжачку! Рятуй! Їжачку!

    Це було, наче в кошмарному сні… Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла, кульгаючи, ота дивна бабця.

    — Що таке? — сердито спитала вона. — Ти хто — Їжачок?

    — Ї-Їжачок, — розгублено сказав я. — А… а ви хто?

    — А я — Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості — убивці й бандити… Та що там говорити… Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! На глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!

    Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.

    — А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! — вигукнув я.

    — Сам захотів! І я його провела.

    — А я ж чув — він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора