— Але мушу вас попередити, — мовила Маргарита Степанівна. — Користуватися окулярами треба дуже обережно.
Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди…
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з’явилися окуляри.
— А клоун-фокусник Рудольфо — хто він? — несміливо спитав Ромка.
— І Дід Мороз, і дідусь у скверику? — спитав я.
— Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку…
— А ви що, розлучилися з ним? — спитав Ромка.
— Чого це розлучилися?! — вигукнула Маргарита Степанівна.
— Ну, ви ж одна зараз живете.
— Чого це одна?! — знову вигукнула Маргарита Степанівна.
— Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, — сказав уже я.
— Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?
І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:
Люблять ча-рів-ники
їсти дитячі сирки,
А на додачу, а на додачу
Ще й ковбасу дитячу!
Бо усі чарівники
Зберігають навіки
Вдачу дитячу,
Вдачу дитячу,
Вда-ачу дитя-ачу!..
А тепер, тепер прощайте
І про те, що я сказала,
Ви не забувайте!..
І Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав дипломат із доларами, — він теж зник…
— Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка. — Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!
— Ховай швидше! — вигукнув я. — І не спокушай ні себе, ні мене!..
— Я-то сховаю, — зітхнув Ромка. — Але… Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..
— Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я. І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.
Пригода сьома
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець
Після того як кожен з нас одержав від чарівниці-артистки чарівні окуляри, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
— Раніше моя бабуся весь час щось губила — то окуляри, то ножиці, — зітхав Ромка. — А тепер — ні-чо-гі-сінь-ко!
— І моя окуляри перестала губити, — зітхав і я. І якось Ромка сказав:
— Слухай, Їжачку, а ходімо в міліцію!
— Тю! — вирячився я на нього. — Що — здаватися? Ти щось накоїв?
— Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.
— От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити… Тепер у міліцію зібрався.
— Ненавиджу злодіїв! — аж скреготнув зубами Ромка. — На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.
І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки — звичайні собі люди. Тато — інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки — бізнесмени. Тобто тато — бізнесмен, а мама — бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, "всмятку" по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється "на грані". Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.
— Я б тих рекетирів! — стиснув кулаки Ромка.
— Ти маєш когось конкретного на увазі? — спитав я.
— Про конкретних тато нічого не казав.
— Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
— Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:
— Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.
— Боїшся, що в міліції їх одберуть?
— Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати двоє…
— Може, й правда, — не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.
І ми пішли… Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.
— О! Бачиш! — вигукнув Ромка. — Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.
— Навіть не думай! — сказав я. — Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.
— Ну, ти й фрукт! — розсердився Ромка. — Замість того щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!
До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію, і що ми скажемо? "Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри". Безглуздя! Нам скажуть: "А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо". І все! Гавкнуться окуляри!
Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:
— Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: "Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!" Я просто у відчаї!..
— Гайда! За ним! Здається, те, що треба! — тихо сказав Ромка.
І ми назирці подибали за дядечком. То й говорив далі:
— Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…
Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля "зебри", тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:
— О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!
Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:
— Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!
— Куди?! — перезирнулися ми з Ромкою.
— До мене в майстерню. Заробите по п’ять гривень. Як мінімум!
— А що треба буде робити в майстерні? Що майструвати? — спитав Ромка.
— Може, ми й не зуміємо… — сказав я.
— Зумієте-зумієте! — зареготав дядечко. — Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.
— І за це по п’ятірці?! — здивувалися ми.
— Натурникам усі художники платять, аякже! — сказав дядечко.
— А ви художник? — спитав я.
— Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?
Ми сказали.
— Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! — вигукнув художник. — Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича — без натури не працюю. "Енеїду" Котляревського бачили з малюнками Базилевича?
— О! У нас якраз є! Супер! — вигукнув я. — Дідусь колись купив.
— От-от! Правильно! Супер!
Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною — якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах — козацька люлька.
— О! А це що?! — вигукнув Ромка.
— Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
— А нащо він? — спитав Ромка.
— Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.
— А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? — не вгавав Ромка.
— Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.
— А це що за тьотя? — спитав Ромка.
— Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
— Еталон, а без рук! — гигикнув Ромка.
— Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!
(Продовження на наступній сторінці)