— Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра… Одне слово — закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І "Полонез" Огінського, і вальси, і танго… Я умлівав від захоплення… А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.
— І ви поцілувались!
— Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.
— Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.
— От і добре!.. Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: "Якщо я тобі треба, то підійди до вікна" — я беріг свято, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені таким символічним — адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)… І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу, над яром, обвалився, і бурхливий потік геть-чисто змив мою ямку з моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою. Бо так і не прочитав, що вона мені написала… А тоді я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився, пішли діти, онуки… Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. І коли чую "Полонез" Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло…
Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і тихомрійним… Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дівчинка Кіра?… От би знайти той конвертик! Може ж, він і не зотлів у гумовій рукавичці. Може, десь лежить під землею… І я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я подумав, що я маю право. Це ж не якісь там пустощі. Це серйозна справа — перше кохання мого діда Грицька. Ой, як він переживає!.. Я побіг до свого рюкзачка, де насподі ховав чарівні окуляри. Витяг їх і побіг за сарай, щоб ніхто мене не побачив. Начепив окуляри на носа, і… перед моїми очима все закрутилося, закрутилося… І я враз опинився у безлюдному провулку якогось незнайомого міста. А втім, провулок був не зовсім безлюдний. Якась літня жінка, стоячи навколішки над забетонованою ямою, де було вікно підвалу, намагалася паличкою щось дістати. Я підійшов до неї і спитав:
— Пробачте, що це ви робите?
— Ой! — обернулася жінка. — Ключі від квартири упустила. Ніяк не дістану.
— То давайте, — кажу, — я стрибну й дістану.
— А назад як вилізеш?
— Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!
— Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька — метрів півтора.
Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь час сповзаючи вниз.
— Ой, лишенько! — забідкалась жінка. — Давай, давай руку!
— Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.
Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув, підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки видряпався.
— Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.
— Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
— Вася. А вас?
— Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно…
— Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, — сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: — Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я одягнувся, я тільки спитав її:
— А ви граєте "Полонез" Огінського?
Вона стрепенулася:
— Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
— Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
— Стривай! Стривай! — вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьку ямищу, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
— Куди це ти розігнався, як німий до суду? — весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
— Де… де ти це знайшов?!
— У яру… у піску…
— О Боже! Неймовірно! — Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
"Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра".
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
— Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! — сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув, як це радісно — робити комусь добро!
Пригода десята
Анжеліка
Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
— Що таке? — питаю. — У тебе якісь негаразди?
— Та! — махнув він рукою. — Не питай!
— Не лякай мене, — кажу. — Якась біда?
— Нема в мене вже чарівних окулярів! — зітхнув він.
— Як?!
— На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
— Яка Анжеліка?!
— Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
— Ну, ти даєш! Такі зв’язки!.. Розказуй швидше!
— Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх — жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят.
Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти — преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора "записували пульку" (так це в них називалося). Тільки й чути: "Сім перших!", "Вісім третіх!", "Я віст!", "Я пас!", "Тотус!", "Мізер!", "Ви без двох", "Лізе на гору!" А мені сказали: "Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп’ютера і телевізора!" Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день… Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської… Красючка неймовірна!
— Краща за Ритку Скрипаль?
(Продовження на наступній сторінці)