— Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею — служниця, Попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з пухнастими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: "Привіт! От притули до вуха! — і сама притуляє мені мушлю до вуха. — Чуєш?" — "Що?" — розгубився я. "Голоси моря, балда!" — "Ну, шумить, — кажу, — щось тихо". — "Це шум прибою, — каже. — Дай сюди!" Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. "О! — каже. — Он медуза крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти". — "А звідки ти знаєш, як мене звуть?" — здивувався я. "Бо я русалка! — усміхнулась вона. — А русалки все знають". — "Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?" — "Сказала ж — русалка я!" — "А де ж твій риб’ячий хвіст?" — "А я безхвоста! — знову усміхнулась вона. — Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!" — "Ну, добре, — кажу. — Як тебе звуть?" — "Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей". — "Круто!" — "А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!" — "Ти плаваєш добре?" — "У мене розряд!" — "Це погано!" — "Чого?" — "Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею". — "Ну, якщо ти наполягаєш…" — "Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе". — "Гаразд! Хай буде так!" — "Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу…" Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І вона таки знову припливла. "Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?" — "Авжеж! — признався я. — В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі". — "У нас теж нікого цікавого, — сказала вона. — Якісь доходяги!" — "Звідки ти все-таки?" — не втримався, спитав я. "От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?" — "Є!" — "Незвичайна?" — "Навіть більше — неймовірна!" — "Ти диви! — підняла вона брови. — Ти, звичайно, мені не розкажеш…" — "Ні! Пробач, але я зв’язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати". — "Ну, якщо поклялися, — зітхнула вона, — тоді не треба! А ким ти хочеш стати?" — "Ще точно не знаю… Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти — топ-моделлю?" — "Ні! Топ-модель — це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару". — "Непогано". — "Авжеж!.." Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам’ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам’ять так, наче я його бачу по телевізору.
— Ну, давай! Давай розказуй!
— Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга — наче у мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти: медузи, морські коники, кальмари… От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби… Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб’ячими хвостами. І раптом з’являється Анжеліка — теж з риб’ячим хвостом. І починає співати:
Сьогодні наш останній день!
А ти як пень, — анітелень!
Нічого так і не збагнув,
Ким ти, ким ти для мене був!
Я ж так тебе кохала,
Коли тебе пізнала!
Тепер прощаємось навік:
Русалка я, ти — чоловік.
Прощай! Прощай! Прощай!
Прощай!
Прощай! Мене не забувай!
І я тебе не забуду.
Завжди пам’ятати буду!..
"Дивина! — думаю я. — У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста — новий вид". І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже: "Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб’ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую". Вона так і сказала — "пристьобую", наче він у неї на ґудзиках… І на цьому я прокинувся.
— Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам’ятав. Чи вже сам написав?
— Нічого я не писав, — почервонів Ромка.
— А їй ти про цей свій сон розказав?
— Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: "Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!" І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою… Що тобі, Їжачку, сказати?… Такого в моєму житті не було ніколи!
— Я розумію!
— Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.
— Ну, то давай — розказуй швидше!
— Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує… Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з’явилася. Я з прикрістю думав: "Невже це і є її несподіванка?… А може, з нею щось трапилося… Може, вона захворіла". Вночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені "носа" і глузливо виспівувала: "Ну, як я прикололася?… Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!" А потім перестала глузувати й сказала: "Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!" Але й завтра вона не припливла… Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.
— А хто любить?!
— І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.
— Не знаю. Я б, може, й не став.
— Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри… Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося… і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу: неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: "О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що — короткозорий?" — "Ні, — кажу, — не короткозорий". — "Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!" Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. "Скинь, я тобі сказала!" — владно мовила Анжеліка. "Я не можу!" — признався я. "Так я тобі допоможу!" — вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: "Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!" Вона зареготала: "Чарівні! Ха-ха-ха!" І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: "Що це ти кинула в море, Ганнусю?" Вона махнула рукою: "Ай, тату!" І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося, і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було…
— Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов’язані з ними…
Пригода одинадцята
Козачок Ґулька
Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
— От! Знову почнуться уроки, домашні завдання… Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.
(Продовження на наступній сторінці)