— Тю! А де ж той Дід Мороз?! — здивовано спитав Ромка.
— І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, — сказав я.
— Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, — сказав Ромка.
Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком…
— А що?! — вигукнув Ромка. — Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!
Ми думали-думали і придумали — засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі "Гулівер" — від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
Після отих чипсів Ромка сказав:
— Ти знаєш, а воно таки приємно — робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, "закомпанірувати") з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
Хто ж тоді був у підвалі?
Дивина та й годі!
Пригода четверта
Двірничка-чарівничка
— Слухай, їжачку, — сказав якось Ромка. — Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!
— Чого це?! — пхикнув я. — Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.
— А я вважаю! І себе, і тебе!
— На якій це підставі? — поцікавився я.
— На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
— А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
— Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…
— Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, — зітхнув я.
— Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
— Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
— Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?… Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у суперлото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
— Ну, це ж… це ж нечесно!
— Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. — Ромка почухав потилицю. — А… а скарб шукати — це ж чесно.
— Ну… чесно, — змушений був погодитись я.
— А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже суперчесно!
— Але як же дістати ті окуляри?
— Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
— Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я у районі обійшли!
— Сам же кажеш "майже"! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне — хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати — справжній лідер…
І ми пішли на пошуки.
— Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! — говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що шукали.
— А я й не гарячкую! — казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір’їв і зайшли у тринадцяте.
— Ой, Їжачку, оно ті двері візерунчасті! — раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір’ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
— Дзвони! — сказав Ромка.
— А чого я?!
— Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!
Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили — ні звуку…
— Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, — сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
— А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) — у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.
— Що вам тут треба?! — суворо спитала тітонька.
— А… а ми до Маргарити Степанівни… — розгублено пробелькотів Ромка.
— До якої ще Маргарити Степанівни? — так само суворо спитала двірничка.
— До… до артистки! — тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
— Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! — вже бадьоріше докинув Ромка.
— А-а… До артистки… Що за квартиру не платить… Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що — її родичі?
Ми з Ромкою перезирнулися.
— Н-ні… Н-не родичі! — сказав Ромка.
— Ми… ми її колишні глядачі, — промимрив я.
— Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом… а хто й злодієм — у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?
Оте "панове" мене насторожило. "Ой, здається, це вона — Маргарита Степанівна! П’єсу грає!" — майнула думка. Я глянув на Ромку — по-моєму, він теж про це подумав.
— Ми… хотіли подякувати за шоколадки, — сказав Ромка.
— Неправда! Неправда! — вигукнула двірничка. — Ану подивіться мені в очі!
— Так… так у вас же ж темні окуляри! — сказав Ромка.
— О! Вас цікавлять окуляри! — вигукнула двірничка.
Ми з Ромкою перезирнулися, — авжеж, схоже, що це вона.
— Маргарито Степанівно, це ж ви?! — спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
Двірничка я! Двірничка я!
Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодська!
Ядвіга я! Скорочено — Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога…
Сусіди кажуть: я — Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю…
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я!
Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
— Маргарито Степанівно, ну це ж ви! — вигукнув Ромка.
— Ви ж і тоді співали! — підхопив я. — Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
— Ох, не дратуйте мене! — розсердилася Ядвіга Станіславівна. — Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, — може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці…
— Ну… ну, правда, — зітхнув Ромка.
— А як ви можете нам допомогти? — спитав я.
— Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
— Серйозно?!
— Я ж сказала — чарівничка я! Ходімте!
— Куди? — прохопився Ромка.
— Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню — тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
— Будь ласка!
— А чого вони темні? — здивовано спитав Ромка.
— А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? — здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
— Ну… раніше ж були світлими, — сказав я.
— То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! — сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
— Їжачку! Ти щось бачиш? — спитав Ромка.
— Нічогісінько! А ти? — спитав я.
— І я! Абсолютно! — сказав Ромка.
— Ото, щоб не були такими розумними! — почувся голос Ядвіги Станіславівни. — Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух — видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
— Ой, Їжачку! Я не можу зняти окуляри! — вигукнув Ромка.
— І я! — сказав я. — Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
— Давай! — сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
— Слухай, я не можу намацати дверей!
— І я!
— Давай мацати стіни — я ліворуч, ти праворуч! — сказав Ромка.
(Продовження на наступній сторінці)