І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся — довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
— Хлопці! Ви не бачили окулярів? — спитала вона. У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою.
Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
— Ба-бачили…
— Але вони зникли! — сказав я.
Бабуся зітхнула:
— Якщо зникли — це погано… Бо вони особливі…
— Ч-чарівні?! — прохопився я.
— Авжеж! — хитнула головою бабуся. — Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю…
— А ми вас проведемо! — вигукнув я. — Правда, Ромко?
— Авжеж! — підморгнув він мені.
— Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! — бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
— А як вас, пробачте, звати?
— Маргарита Степанівна, — сказала бабуся. — А вас?
— Мене Ромка! — першим вигукнув мій друг — мусив же він підкреслити, що він лідер.
— А мене Вася, — сказав я.
— Дуже приємно, панове Вася і Ромка! — усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. "Її звуть Маргарита Степанівна! "Ритас" — як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не бачив того дідуся!" — стрибали думки у мене в голові.
— Ну от і прийшли! — сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
— Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! — церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників — від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало — так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом… Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно — віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
— Це в-ви?
— Авжеж! Ха-ха-ха! — зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:
Я відьма Маргарита,
Підступна і сердита!
Усе на світі відаю.
Усе на світі знаю!
Я з янголами снідаю,
З чортами я обідаю —
Усюди я буваю!
Усе-усе я знаю!..
А тоді підморгнула нам і сказала:
— От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! — вона насупила брови. — Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м’ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
— Та ви що?! — вигукнув Ромка. — Нічого ми не розбивали!
— І кицьку вашу вперше бачимо! — вигукнув я. — Це не ми!
— Ви переплутали! Придивіться гарненько! — вигукнув Ромка.
— Невже я зосліпу переплутала, помилилася? — схилила набік голову Маргарита Степанівна. — Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев’яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник — там лежали окуляри… Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…
— Ну що?! — нетерпляче спитав Ромка.
— Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! — сказав я.
— Біжімо! — вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері були замкнені…
— От вталапалися! — скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
— О! — вигукнула вона. — Тепер я бачу — авжеж, це не ви розбили мені м’ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала… Давно вже на пенсії, — вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.
— Пробачте, — сказав Ромка. — Ми дуже поспішаємо.
— Одчиніть, будь ласка, двері! — по-просив я.
— Стривайте, — сказала Маргарита Степанівна. — Я вам станцюю насамкінець!
І вона заспівала:
Хоч я відьма, та співаю.
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я і сліпа,
Ще й танцюю — гоп-па-па!
І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
— Ех-хе-хе! — важко дихаючи, сказала вона. — Сумую я за сценою, за глядачами… А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
— О! Це інша справа! — І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
— А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка — додому йти вона боялася.
— Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. — вигукнув Ромка.
І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати — між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
— Бери! Це ти побачив, — зітхнувши, сказав Ромка.
— Ні! Удвох! Тільки удвох! — благородно сказав я.
— Удвох так удвох! — не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу — я тримав за кулон, а Ромка — за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка — ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки — "Театральних". Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені — хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
— Що ж ти хотів, — сказав я Ромці, — чудеса — вони і є чудеса!..
Пригода третя
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя
Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
— Слухай, Їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
— А хто тобі заважає? — знизав плечима я.
— Ти! — сказав Ромка.
— Тю! Яким це чином?
— Бо вони весь час до тебе потрапляють.
— Що ж я можу зробити?
— Треба, щоб з тобою щось сталося.
— Що?
— Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
— Що ж зі мною повинно статися?
— Якась страшна небезпека.
— Тю!
— Обов’язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
— У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
— Ну… провались у каналізаційний люк абощо…
— Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!
(Продовження на наступній сторінці)