Воєводу Халдієвича запросив до своєї кімнати на вечір по відході скарбника, Гражданця по нім, а ігумена монастиря св. Іоана приказав покликати до себе над ранком, бо старий ігумен якраз тоді вставав; ні в день, ні вечером, ні в ночи з монастиря не виходив. З єпископом почав говорити зараз. Бояри, кланяючися свому молодому князеви, з котрого проводу на раді були вельми задоволені, з шумом і повагою опускали радну градницю й переходили до великої їдальні з шістьма вікнами, зверненими на Дністер, де вже заставлені були столи.
ПИР І НІЧ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА
Глава четверта, з котрої читач довідається про те, як виглядав пир на княжім замку в Галичі і про що на нім говорили; пізнає зовсім нові особи головно з окру-ження князя та довідається більше про уподобання й світогляд знайомих уже осіб; пізнає дальші труди правління нового князя і вагання його молодої душі під тягаром давних і нових подій.
Було якраз полуднє. Княгиня-вдова Евдокія і її молоденька невістка Ольга виходили саме з великої їдальні, де стара княгиня оглядала, чи все уставлене як слід, і давала прислузі останні поучення, як усадовляти прибуваючих гостий і де лишати свобідні місця для тих, що спізняться. Сама княгиня не брала участи в пирі.
З терас княжого замку видні були на дорогах почоти бояр, що спізнилися на раду ізза повені. По величезнім, розлитім Дністрі, плили судна, що перевозили прибувших. Рух і шум панували на замковій горі. По зводжених мостах разураз дудніли почоти бояр, а від усіх брам города доносилося привітне, одноразове граннє труб і рогів.
Велика їдальня пригадувала прибраннєм византійський спосіб, але й ріжнилася від нього. Тисові столи були уставлені на всю довжину салі в два ряди й застелені покривалами з білого шовку. На них стояла срібна й мідяна посуда, дорогі вази й амфори, покриті малюнками, перед золотим кріслом князя пишалися тарелі, викладені емалією і дорогим каміннєм, вложені в мармурову плиту його столика, що лучив оба ряди довгих столів. Молодий Ярослав рівно як батько його нераз противився проти виставности для себе, але княгиня Евдокія, привикла до пишнот византійського двора, була на тій точці рішуча й неуступ-чива.
При самих кінцях обох рядів столів, получених з собою, стояв напроти княжого сидження стіл зі звичайним деревляним накриттєм. Тут сідав приклонник простого способу життя, воєвода Халдієвич. Він від давна мав такий звичай і задержав його також за нового князя. Стіл його був накритий звичайним льняним полотном. І чужих страв йому не подавали, бо він випрошував собі те.
Близько воєводи сідав постійно молодий варяжський полководець Руальд, стрункий і високий мужчина, з ясно-золотистим волоссєм, синіми очима й отвертим приємним лицем. Він умів рівно добре боротися, як співати і грати. Воєвода любив його так само міцно, як не терпів другого присутного варяжського полководця, старого Веремунда, Руальдового дядька, що посивів уже в службі покійного князя Володи-мирка. Вони постійно спорили з собою на воєнних радах. Руальд щойно перед роком прибув до Галича, але вже від першої стрічі вмів собі позискати старого воєводу, що зразу негодував на стяганнє тут свояків Веремунда. Старий знав від давна бесіду Варягів і залюбки говорив нею з Руальдом.
Недалеко від воєводи Халдієвича сідали усе його старі приятелі, мовчаливий боярин Гарбуд, родом з далекого Спиша і боярин Чагрів з вісьмома молодими синами, хлоп в хлопа, як дуби. Старий воєвода любив говорити до нього: "Шкода, що маєш тільки одну дочку, бо забираєш за багато місця на княжих пирах. Якби так кождий боярин мав по вісьмох синів, то прийшло сяб хиба в конюшках їсти!"
— "Мої хлопці і там умілиб собі дати раду!" — відповідав звичайно Чагрів, вдоволений тим, що його здорові сини звертають на себе увагу.
Воєвода, старий бездітний вдовець, часто бував у нього в гостях, а від коли приїхав Руальд, все з молодим Варягом, котрому дуже припала до вподоби думка, оженитися колись з дочкою Чагрова. Халдієвич жартував з ним, мовлячи: "Тут тебе й оженимо, як лише дівчина підросте, а ти навчишся говорити з нею", причім Руальд паленів увесь. "Уважай лише, щоб не робив колись галицькому князеви тілько клопоту своїми синами, що робить боярин Чагрів: вони самі нараз зїдять о заклад цілого оленя", додавав старий, сміючися.
Скрізь на столах стояли квіти в скляних посудинах. У фрамугах вікон пишалися великі грецькі амфори. На стінах порозвішувані дорогі килими, щити і кристалеві чаші на прикріплених підставах. В срібло і золото оправлені роги турів і лосів незвичайної величини надавали тій великій їдальні свобідного вигляду і немов спонукували до розмов про стрілецькі пригоди. Два чудові соколи колисалися на зелізних обручах, привязані до них ланцушками.
Але тепер тільки найбільш запалені мисливі говорили про свої ловецькі пригоди в усіх сторонах краю. Більшість бояр, що наповнила салю, говорила про покійного князя і про війну, про приготування до неї, про сили княжі, боярські й городські, про майбутніх ворогів. Множество плянів єдиноспасаємих подавали собі взаїмно до відома полководці і бояри, причім творилися ріжні кружки, повставали спори.
Коли до салі увійшли княжі стольники та почали розсаджувати учасників пира, лишаючи зазначені для неприсутних місця, гамір уложився. А як уже всі засіли на своїх місцях, дверники отворили головні двері й на салю увійшов молодий князь Ярослав в окруженню найстарших воєводів і боянів з гуслями та— гудців. Всі повставали. Тоді князь обернувся до одинокого святого образа, що висів над ним,— було се весіллє в Кані Галилийській — і відмовив коротку молитву. Потому владика поблагословив присутних і заставлені столи, а князь промовив:
— "Будьте гістьми моїми, як у батька мого бували. В часі пира всім розвяжуться язики, а покищо "кождий гість най їсть", як повідає приказка!"
Всі знов посідали і розпочався пир. Вносили страви за стравами, ріжні варені й печені мясива, варені орябки, жарені слукви й инших птиць, багато овочів і солодощів та множество напитків, особливо питного меду і вин. Час до часу співали бояни свої пісні і грали гудці. З ріж-них частий столів зривалися дотепи і вторували їм веселість, але здержувана з огляду на присутність князя. Бояри мали поважаннє перед "молодиком", як називали його між собою. Вони відчували його великий, образований ум і його проникливість.
Ще пир не дійшов до половини, коли міркувати по стравах і напит-ках, як до салі вступив один дворянин і підійшов до стольника тай щось пошептав йому на вухо. Стольник підійшов до князя і вклонивши-ся, теж тихо говорив щось до нього. Князь, вислухавши його, встав. І всі повставали.
Ярослав сказав до присутних:
— "В важних справах мушу опустити товариство ваше. Пируйте і веселіться без мене, а я, як тільки зможу, загляну ще до вас."
Вийшов, супроводжений поглядами й уклонами бояр, які щораз більше поважали й любили того "молодика."
Щойно тепер воцарилася невязана веселість між учасниками пира. І тревала довший час, особливо між молодшими.
Старші обговорювали дальше воєнні діла та пляни. З них зійшли на останні новини з княжого двора, причім один з дворян запримітив тихо, але так, що половина салі могла його почути, що молода княгиня мабудь уже невдовзі скаже князеви, що породить сина.
— "Чомуж якраз сина?" — запитав якийсь боярин.
— "А ти хотівби, щоб дочку?"
— "Дочку, не дочку, але чому сина?"
Веселість піднималася кругом.
— "А ти думаєш, що то добре, як на світ прийшовби якраз син?" обізвався з боку якийсь старий боярин. "Сини з такого молодого по-дружа рідко бувають вдатні. Он що діється з дітьми Всеволодка, сина Давида Ігоревича, правнука Ярослава Мудрого, що дістав Городненську Волость: має він трьох синів і дві дочки, але всі вони нині-завтра подякують за хліб-сіль сему світу"...
— "Вони вимруть за неспокутуваний гріх свого діда Давида, через котрого князь Василько Теребовельський невинно втратив очі"; докинув знов инший боярин.
Всі слухачі притакнули.
І розмова зійшла на поважнійші справи відпокутування гріхів.
— "Є тепер добра нагода, позбутися тягарів гріховних", замітив боярин Судиславич. "Оден з моїх свояків повернув недавно з хресто-носної виправи і каже, що вже в Византії сам патріярх відпускає гріхи всім учасникам"...
— Повернув? Котрий "загуло з усіх сторін".
— "Мій молодший братанич Іванко Судиславич, що сидить під Перемишлем. Дива розказує про свій поход у Святу Землю".
— "Розкажіть, розкажіть!" загуло з усіх сторін.
— "Вже пять літ минуло від голосної битви хрестоносців під Дамаском, а ми й досі не знаємо, що і як там було, ні навіть як прийшло до того!" докинув якийсь старший боярин з гурта і побожно зітхнув, немовби його гріхи додушували.
Старий Судиславич почав оповідати:
— "Як прийшла до нас вістка, що поґанці назад здобули якийсь там важний город, який мали вже хрестоносці, і що німецький цісар та французький король вибираються відбирати знов той город, вїхала мому братанкови до голови думка... як фіра сіна, що без него там не обійдеться. Що я йому не наговорився: "Чи ти ошалів, кажу? Куди хочеш йти і пощо?"
— "Хочу, каже, йти до Святої Землі з поганцями битися, бо вони Святу Землю засідають!"
(Продовження на наступній сторінці)