Йому було ніяково, що підходить учителя свого. Але в душі оправдував себе науками батька, котрий йому нераз говорив: "Будь хитрий лис і розумний як вуж, а думок своїх не зраджуй нікому, бо ти князь і рівного тобі нема у волости твоїй". Ще в острійшій формі, хоч ніжнійшим тоном, вбивала йому в память те саме і матір, що любила його понад усе. Для неї все тут було й остало чужим і синови свому нераз говорила, що тільки його очи пригадують їй рідний край з його веселим сонцем. Ділав докладно по науці батька. У своїй грі почав відчувати якусь невідому перед тим приємність, яку відчуває все слабша людина, коли має нагоду перемогти міцнійшу. Але та дивна приємність була така тяжка, як гріх. Він аж мусів боронити себе перед нею, толкуючи собі що тільки в той спосіб дотримає батьківської присяги і може тим вратує батька від адських мук, що так не допустить до війни і проливу крови. Але тягар почував мимо всего. І знов пригадав собі слова владики, про тяжкий великокняжний клобук, одідиче-ний по батьку. Старий воєвода не знав, що діється в душі князя. Звичайно запитав:
— "Хочеш сказати в справі видачі городів Погорини?"
— "Так."
— "Чи ти прирік уже що послу київського князя?"
— "І так і ні. Я показав перед ним охоту до мира. Але стануло на тім, що вперед скличу раду бояр."
— "Ти розумно зробив, княже",— відповів старий воєвода, видимо втішений тим, що його ученик так спритно знайшовся в першім державнім ділі. А молодий князь почервонів від того признання, почуваючи, що властиво відступом отримав його, бо не признався до своєї ошибки. Старий воєвода, немов прочуваючи се, запитав:
— "А як далеко посунув ти свою охоту до замирення княже?"
— "Я застеріг собі, що не віддам Бужська!"
— "Дуже гарно застеріг ти се, княже, бо сей город то ключ до волости твоєї від півночі і до Погорини не належить!"
Тут князь переповів воєводі свої думки і побоювання, які мучили його в церкві св. Богородиці на похороні батька. Замовчав тільки те, що богате міщанство подякувало за запросини на велику стипу по покійнім князеви, бо не хотів сам показувати навіть воєводі, що не може числити на поміч міщанства.
Старий воєвода уважно слухав оповідання Ярослава, а коли той скінчив, відповів:
— "Так, ти, княже, одідичив по покійному батьку своїм не тільки волость, але й ум його. І він так усе думав про всякі можливости в будуччині, все обдумував докладно, що може бути і як може бути і як боротися з тим, що наступити може. Але",— старий воєвода все думав по-вояцьки,— "твій покійний батько знав, що в усім є такий лад, як у війську: наперед ідуть наворотниці, щойно за ними головна сила війська; полк, пущений до бою, вже не в твоїх руках, він має вже власну долю, як стріла, випущена з лука, а твій ще тільки той полк, що дивиться на битву. Наворотниця може вернути розбита. Се не значить ще, що битва програна. А програна битва не значить іще, що війна програна. А програна війна не значить іще, що волость втрачена, княже! Але те, що випустиш з рук добровільно, не є вже у тебе, а коли випустиш ворогови, то втрату подвійно болючо чутимеш! А як се буде цінна річ, то втрати взагалі забути не мож. Ти слушно уважаєш Бужськ ключем свого Галича, але мусиш знати, що Шумськ, Тихомель, Виго-шів і Гнійниця — се зубці того ключа...! Без них тобі правити сею волостю так само, як мені меч держати без отсих трьох пальців, котрі я утратив при здобуванню Шумська..."
Старий воєвода витягнув і положив на стіл свою праву руку, що мала тільки два пальці.
Князь відповів: "Коли-б ти втратив їх був у молодшім віці, то остав-ші пальці так сильно розрослися би, що ними мігби ти держати меч не гірше, коли не ліпше, чим усіма. Молодий ще я і моя держава скріпляється, стає люднійша і богатша. Вона може переболіти таку частинну втрату і діждатися нагоди, щоб знов відзискати її тай ще нові землі придбати! Щож ти на се, воєводо?"
— "Я ніколи не сумнівався в розум Володимиркового сина. Не сумніваюся й тепер, що твої думки можуть бути слушні. Скажу тобі лиш те, що труднійше збільшити свою волость, коли її наперед зменшиться тай що коли зменшення мусіло-б уже наступити, то нехай відповідає ?а се і рада бояр, а не ти сам."
— "А коли вона постановить війну?"
— "То нехай і за неї відповідає перед Богом і народом Галича, а ти, княже, не бери на свою молоду голову ні крови, ні пятна утрати!"
— "Порозумійся з великим печатником і скличте за тиждень раду бояр і всіх полководців!"
* * *
На семий день рано, як сонце вихилилося зпоза темних лісів і за-блестіло на золотих копулах церков у Галичі та пригородах його, зароїлося на замковій горі від бояр і їх почотів. До радної гридниці у княжім теремі входили повагом галицькі бояри, воєводи, полководці і тисяцькі та начальники більших городів і кріпостей. В дорогих уборах, в золотих, широких поясах, у сафіянових чоботях зі срібними підковами входили на салю рослі, заживні достойники, переважно з сивим або шпакуватим волоссєм. Тільки тут і там видно було одного та другого начальника кріпости, вояка старої дати, що приїхав до свого князя в звичайній вояцькій одежі, в якій його застав княжий післанець. В мирних часах всі відкладали мечі й иншу збрую та входили на салю без ніякого оружя. Тільки княжі намісники з Перемишля, Звениго-рода, Теребовлі і Бужська мали звичаєвий привілей, вступати до радної гридниці з короткими мечами при боці. Кромі них входили з оружем тільки князь та свояки князя і чужі суверени. Тепер було інакше.
Гордість і почуттє сили пробивалися в тих блискучих постатях, що з шумом входили до палати і радної салі.
Князя ще не було, але мав уже невдовзі появитися, бо по обох боках його престол а стояла вже почесна сторожа: дванайцять молодих отроків з найліпших боярських родів, що держали перед собою червоні щити і нагі мечі. А на столі, при котрім засідав найвисший заступник князя в судейських справах, лежала вже отворена "Руська Правда" в трьох ріжних примірниках і в ріжних редакціях. На першій, оправленій в золото і призначеній до ужитку князя, була напись: "Правда, установлена Руской земли, єгда ся сувокупиль Изяслав, Всеволод, Святослав, сьіньї Ярослава Мудрого и Росняко, Печениги, Мики-дор Киянин, Чюдин, Микула, воєводи тиуни и боярьі ихь." На другій, оправленій у срібло і призначеній до ужитку княжого заступника в судейських справах була напись: "Устав Великого Князя Ярослава Владимерича о судьях". На третій книзі призначеній до ужитку кож-дого з учасників ради й оправленій у червонии сафіян, була напись: "Суд Ярославль Володимирица". Перед столом, при котрім засідав єпископ, лежало замкнене ще Святе Письмо в дорогій оправі зі слоневої кости.
Коли бояри й инші члени ради позанимали вже місця, відчинилися рівночасно двері численного ряду кімнат, крізь котрі мав переходити князь і загреміли роги з чотирох башт замкових. Попереджений галицьким єпископом і окружений найвизначнійшими воєводами й пут-ними боярами, вступив до престольної салі молоденький князь Ярослав з русявим, гарним волоссєм і сталево-синявими очима, стрункий і легкий, як дівчина, в дорогій одежі, з княжим колпаком на голові і батьківським мечем при боці. Між поважними й суворими лицями бояр робив вражіннє ще молодшого, як в дійсности був. Виглядав немов казочний цвіт папороті-щастя серед старого ліса. Всі бояри повстали: їх очі мимохіть звернулися на молоденького князя і горді боярські голови похилилися більше перед красою його розумних очий і молодости, чим перед княжим колпаком, що заступав корону.
Ярослав поважно перейшов салю, відклонюючися приязно на обі сторони. Чув по атмосфері, що тут нема для нього ворожого настрою.
І дійсно: могутні галицькі бояри любили Ярослава, передовсім як сина покійного князя Володимирка, що віддав у їх руки великі впливи.
Легким але певним кроком вступив молодий син Володимирка на застелені византійськими килимами степені престола, сів на золотоко-ванім батьківськім столі, не знимаючи княжого клобука по старому звичаю і повним достоїнства рухом дав знак, що члени ради можуть заняти свої місця. Повагом усіли бояри.
Сей перший виступ молоденького князя всім присутним очевидно припав до вподоби ізза свободи й природности його поведення та несподіваного достоїнства в такого молодика. Гордим, галицьким боярам було приємно мати такого князя. По великій салі тут і там понісся легкий шепіт признання. Опісля стало тихо як у церкві. Всі з напруженням очікували перших слів нового князя. Видно було, що ті старі, в боях і коромолах посивілі люди з розбитими голосами хотіли почути звінкий, чистий голосок свого молоденького князя, котрому з очий і лиця била інтелігенція. І дійсно: князь Ярослав заговорив звінко, плавно, поточисто, якби сріблом сипав.
Заслухалися на його мову зібрані бояри так, що аж коли князь скінчив її, побачили, що говорив до них, стоячи. Батько його Володимирко, говорив до них, сидячи, і сю новину взяли бояри за признаку поважання їх зі сторони молодого князя. Се ще більше приязно настроїло їх до нього. І зміст промови молодого князя був так дібраний кож-дим її словом, що не дразнив непотрібно похвалами Володимирка тих зпоміж бояр, що їх в останнім часі позасуджував старий князь на зворот загарбаних ним смердів, тай не мав у собі нічого немилого боярству. Молодий князь говорив:
(Продовження на наступній сторінці)