— "І чи взагалі дійдуть?" закричали противники війни.
— "Зате берладський князь напевно зявиться зза верхів Ар-делю!"
— "І знайде тут добрих провідників!" гукали ті бояри, що були противні війні.
Воєнна партія зі зростаючим здивуваннєм слухала промови свого довголітного провідника, що говорив тепер проти війни. Оден Ярослав чув по його тоні, що він зараз виразніще заговорить і розумів, що дотеперішний зміст його промови був властиво сильно за війною: завзятий воєвода Халдієвич, здобувець городів Погорини, хотів очевидно викликати велику, затяжну війну і якраз для того представляв боярам весь її тягар, щоб побудити їх до напруження всіх сил.
Ярослав не помилився. Старий воєвода заговорив дальше з особлив-шим притиском тай так голосно, що князь не потребував утишувати ради:
— "І для того, пресвітла радо бояр і полководців, я є за тим, щоб ми всі сили, які маємо і можемо мати, зібрали зараз і вдарили в той бік обруча ворогів наших, де можна його переломати! Ми мусимо потроїти свої сили і засоби. Тоді витримаємо до часу, нім цісар Емануїл так зашарпає Гезу, що він на лоб на шию поверне за Карпати! Ми мусимо так довго не дати знищити галицьку волость, поки суздальський князь не підійде під Київ, а половецькі хани за Змиїний Вал. Тоді руські полки ще скорше повернуть як прийдуть! А з иншими ворогами дамо собі легко раду. Вони самі розтічуться, гнані нашими полками. Я уважаю Погорину Волость, так само як покійний батько нашого князя, за таку важну для нас землю, що навіть не буду говорити про вагу її. Впрочім тут ніхто доси не заперечив сього. Але на те, щоб ми її задержали, треба і нам, боярам, підперти з усіх сил князя нашого Ярослава, як ми підпирали батька його, підперти полками, засобами і грішми. Особливо грішми! Вони нам повернуться сторицею!"
Бурливі оклики одобрення залунали в усій салі, піднявся шум, якби війна вже була постановлена. Прихильники мира втратили всяку надію на мир. Тільки один князь Ярослав, не тратив її. Він весь час застановлявся, чи старий воєвода зміркував, що нарочно тепер отримав голос, щоб опісля, коли зійдеться ще більше бояр, не мало його повторене слово первісної сили.
Князь дуже був у душі заінтересований тим, як скінчиться його перша боротьба, дужаннє молодого чоловіка з радою старих бояр, дорадників його батька. Чув, що та хитрість, при помочі якої боровся, вступила в нього щойно від хвилі, як став князем. Перед тим мав душу, чисту від неї. Чув, як щось нового виростає в його душі і росте з дивною скорістю. І тим дужше бажав собі, не допустити до війни, щоб у спокою упорядкувати свою волость і свій ум, розораний новими подіями, упорядкувати по своїй думці.
А воєвода кінчив свою промову:
— "Зробивши все, але то все, що в нашій силі, витримаємо напір, нім прийде підмога. Бо полки галицької землі, як показало княженнє Володимирка, тверді і не йдуть, в розтіч навіть перед найбільшою ворожою силою. їх можна ізсічи, але годі перестрашити! Вони не уступають в нічім не то Ляхам, ні Уграм, але навіть варяжським дружинам, які складаються з найліпшого добору тих, що мають відвагу, йти в далеку чужину. А кромі них і далеких союзників можемо мати ще одного союзника, якого так добре випробував покійний князь Володимирко. Се срібло і золото! Сего вірного союзника можете за кільканайцять днів попривозити з усіх усюдів до княжого терему. Я скінчив."
Майже всі мали вражіннє, що війна була так, якби рішена.
Умом молодого князя заволоділо на хвилину прикре почуваннє. Йому здавалося в часі, як воєвода проголошував другу частину своєї промови, що на його місци мігби рівно добре сидіти який небудь боярин. Мав ніякове вражіннє, що з ним не числяться тут — у такій важній справі! "Чи так само відважився би був говорити хочби воєвода Халдієвич, якби тут, на сім золотім столі сидів мій покійний батько?" — подумав Ярослав. Але се прикре почуваннє тревало тільки хвилину. Князь витолкував собі, що робить кривду старому воєводі. Бо по перше: сам йому приказав, висказатися подрібно в справі війни і воєвода тільки сповнив його припорученнє, отверто і рішучо, як яло старому жов-нірови, не скриваючи й усіх трудностий, звязаних з війною. По друге: за Володимирка він не говорив би так, бо вони оба становили немов один дух в двох тілах, отож за нього все те сказав би був старий князь.
Тут Ярослав почув, що його погляди і молодість сильно відріж-няють його від сього збору старих дружинників і достойників. Вкінці пригадав собі батьківські слова, нераз повторювані: "Воєвода Халдієвич належить до тих людей, що як навіть скажуть тобі щось прикрого в очі, то тим певнійший можеш бути, що поза очі боронитимуть тебе все і всюди. Він для мене рівно цінний, як городи, які здобув для моєї волости".
Заслужена старість має свої права, подумав молодий князь і позбув-шися своїх хвилевих, прикрих почувань, знов повеселійшав. По бесіді воєводи запанувала тишина, опісля легкий шум розмов, серед котрого залунав звінкий голос молодого князя, що немов знов брав у руки керму нарад:
— "Промовляти має великий скарбник, путний боярин Любора-дич!"
Між сидячими боярами піднявся старший уже чоловік, з волоссєм припорошеним сивиною, в скромній одежі, без жадного перстеня на пальцях, тільки з писальцем, оправленим в золото. Розвинув довжелезний хартос, вийшов з ним і станув біля престола та почав його відчитувати одностайним, хоч звінким голосом, немов котивби стрібло по столі. Він мав славу чесного й випробуваного скарбника. І дійсно — старий князь бувби може без нього не міг усе мати заповненого скарбу, з якого часто і багато черпав на свої війни й перекупства, викупи й контрибуції.
Всі ждали на остаточні висліди його звіту. Але він читав і читав, аж дивно було, як того письма змістилося тілько на однім хартосі. Читав про доходи з кождого города, про купецькі данини, про видатки на платню наємним полкам і т. д., і т. д. Вкінці прийшов до висновків, що як заплатиться ков6 наємним полкам на пів року наперед, то в княжім скарбі остане 3 тисячі гривен сріблом, 5 тисяч куницями й около дві тисячі золотом тай иншими дорогоцінностями. "Одначе, додав, маю від покійного князя припорученнє, повідомити його сина і наступника на самоті про більші, тайні видатки, які треба доконче відносити й отсим прошу о послуханнє в тій справі."
Ярослав занепокоївся тими видатками; але пригадав собі, що покійний батько на византійський зразок часто уживав тайних агентів і на заграничних дворах і в Галичі. Успокоївся і сказав:
— "Прийдеш, боярине, до мене ще днесь по западі сонця.— Промовляти має начальник княжих складів, путний боярин Іван Судисла-вич!"
З боярських лав виступив старий батько відомого нам уже боярина Василя Судиславича; він був білий як голуб, але черствий і живий. Знаний як противник воєн; мав лице пооране близнами від мечевих ударів. Від двайцяти літ завідував княжими складами і добре памятав ще Ярославового діда. Ніхто більше від сего боярина не причинився до того, що князь Володимирко міг провадити такі часті війни. Бо боярин Іван Судиславич утримував княжі склади у великім порядку і хоч все нарікав на війни, але все мав приготоване до них. Він знав на память, в котрім складі що було і в якій скількости. Без ніяких записок почав живо реферувати свою справу, переплітаючи звіт дотепами проти прихильників війни.
Вислід його звіту був такий, що покійний князь Володимирко найліпше заосмотрив в оруже і всякі припаси кріпости і городи на сході, "аби київський князь не потребував за тим далеко йти і нищити галицьку землю"... "Зате не був покійний князь ласкав на убогих Ляхів і перший склад умістив щойно в Перемишлі, який не так легко здобути, а як-би й здобули вороги, то все забралиб Угри, бо вони міцнійші від Ляхів, за що ручить воєвода Халдієвич."
На сей двозначний дотеп голосно засміялися противники війни, засміявся й старий воєвода, протестуючи проти такої інтерпретації своєї промови. "Але я йому своєї голови не дам!" закінчив промову своїм улюбленим окликом старий боярин Іван Судиславич і домагався в разі ухвалення війни найменше трьох тисяч гривен на нові засоби.
— "Промовляти має начальник княжих житниць, путний боярин Лисинич!"
З боярських лав виступив присадкуватий, кремезний і грубий старуган, з добродушим лицем і ярко синіми очима, без одного волоска на голові. Виглядав як подоба якогось доброго бога старої віри. ї він був знаний з того, що чим ліпший був урожай, чим повнійші княжі житниці, тим тяжше нарікав. Але заосмотреннє все мав знамените. Бо старий князь умів добирати собі людий, причім приговорював жартом: "Досить їм, що здирають народ!"
На вид боярина Лисинича посипалися ріжні уваги про тяжкі роки. "Може хоч ся осінь удалася йому!" замітив глумливо Микулич з Надвірної. Але ніхто не засміявся. Бо боярин Лисинич мав дуже поважне лице. Він витягнув руку і довго показуючи крізь вікно на широко розлитий Дністер, говорив сим разом без нарікань, що було недобрим знаком. Повагом ви^исляв засоби збіжа і худоби тай закінчив строгим, нечуваним у нього голосом, що як зараз стягнеться людий від землі, то нарік буде "глад велій".
На тім князь перервав нараду, заявивши, що продовженнє її і рішеннє про війну наступить завтра по богослуженню в церкві св. Спаса. А тепер запросив усіх присутних на пир до себе і казав також післати кормильчича з двома отроками по київського посла.
(Продовження на наступній сторінці)