— "Пек тобі та осина, кажу! А наша земля яка? Не свята для тебе? А диви, кілько поганців засіло її! Аж під сам Київ підбігають Половці! Та бери коня і добрий меч, збери собі ще трохи таких шибайголов, як ти, і їдь просто свого носа, а все на схід сонця. Тай доїдеш там, де тебе більше треба, чим між тими Греками, що ні Жиди, ні Цигани!..."
— "Але виясніть ви що тому, хто має своїх двайцять літ і гадає, що всі розуми поїв! Вперся: піду та й піду! Не було ради. Мій брат, а його батько вже давно покійний, тай хто знає, чи той шибайголова і його бувби послухав! Бачу, що нема на нього способу і що готов іще нічю сам втекти на Угорщину навіть без доброго коня та збруї на сором Судиславичам. Тай кажу до нього:
"Іди, куди наставився! Я тобі своєї голови не дам! Але можу тобі дати порядну збрую, прислугу і троха добрих коний".
"Хлопець якби рай узрів перед собою, відчинений на роствір, то певно не бувби такий радий, як тоді, коли я відчинив перед ним свою стайню — знаєте, ту, що на дворищі біля Криничок — і кажу: "Вибери собі десять коний, яких хочеш! А продри очи, бо як тепер не продреш очий, то потому продреш ноги!" Варта було дивитися, як він вибирав ті коні: як старий воробець зернята з пастки! Додав я йому ще пятьох моїх людий, здорових як відземки. Запас їх оружем, харчем і грішми тай попращав від щирого серця словами: "їдь на зломаннє карку, коли тобі своя земля не свята і забагається святійшої!" А мій братанич такий був рад, якби я його на сто коний посадив, не на десять, і так приємно усміхався на прощаннє, якби я йому Бог зна які солодощі говорив.
"Як поїхав, так пропав. І минав рік за роком, а по нім ні вістки ні слиху. Я вже був певний, що мої прощальні слова сповнилися на нім, як "амінь" в отченаші. І жаль мені було хлопця. Як уже доконче хотів гинути, то міг се ліпше зробити десь за Київом або Черниговом або таки в галицькій волости, думаю нераз".
— "Ну і вернув?" перебив один зі слухачів нетерпеливо.
— "Яж уже казав, що вернув! На самого Купала сего року. По пятьох літах! Вже займалися купальні огні, як дивлюся,— їде якийсь їздок, а за ним двох піших піхотинців. їздок здалека кричить: "Стрию, стрию! То я!"
— "Та що за я?"... питаю.
— "Іванко Судиславич! Зі Святої Землі!"
— "Я тобі вже раз говорив, що й наша земля свята!" кажу. Але сим разом не вилаяв я вже його ні шибайголовою, ні туманом вісім-найцятим. Бо, бачу, такий з нього вибрався лицар, що очі мож забути. Високий, стрункий, барвистий, а лице все в близнах, як дівчина в квітках.
— "А тебе хто так обкусав?" питаю, витаючися з ним. Вже не ходив я тої ночі на обхід Купала; мій братанич їв як медвідь, немов-би від часу, як виїхав, не мав нічого в роті. Попоївши, почав оповідати..."
— "Ну, нарешті!" крикнуло кількох бояр.
— "І щож оповідав?" посипалися запити.
В тій хвилі загреміли гудці. То котрийсь боярин з жарту дав знак гудцям, щоб заграли.
— "Перестань грати!" загуло могутно як з двох грудий.
Учасники пира мали звернені голови в два центри,— як опилки зе-
ліза звернені до двох магнетів: одним з тих магнетів був боярин Судиславич, що зацікавив приреченим оповіданнєм про пригоди свого братанича в Святій Землі, а другим магнетом був боярин Боринич, запалений мисливий, мужчина в силі віку, але похилений як вовк наперед: він був так скривлений від молодих літ, від часу пригоди з медве-дицею, котрій вибирав в гаври малі медведенята. Чудом утік тоді від смерти, але мав памятку на ціле життє. Мимо того молоде його тіло
4 1540-1 прийшло по літах знов до себе, і він дальше залюбки занимався ловами, особливо на медведів. Був се дивний чоловік і вже виглядом звертав на себе увагу, а хто раз побачив його, не забував уже ніколи: він мав острі як рись очі, вовчі рухи й величезні, мов медвежі лапи, оброслі аж до пальців. Говорив тільки про лови і про ніщо більше. Поза ловами не обходив його цілий світ. В городі з’являвся дуже рідко. Навіть як треба було йти в похід, то лучився з княжою дружиною десь по дорозі; а походи любив так само як лови, тільки не оповідав ніяких пригод з війни, хоч наочні свідки оповідали про нього, що рідко хто висмикався з його зелізних лап, як попався йому на довготу його меча, або на мет рогатини. В Галичі був отеє другий раз від часу, як Галич став столицею волости.
49
Для того молодий отрок старої княгині, Мирослав Крушина, ровесник князя Ярослава, що доси заслуханий був в оповіданнє боярина Судиславича, обіцюючи собі Бог зна’які дива почути про поход аж до Святої Землі,— перший раз узрів боярина Боринича. Він був саме в розгоні оповідання про свою одиноку улюблену забаву й заняттє, як чийсь жарт з музикою перервав йому оповіданнє. Якраз в тій хвилині побачив його молодий Мирослав; чи вигляд сего оповідача, чи те, що його слухачі так заслухалися кругом нього, що мов скаменілі держали в руках хто чашу з вином, з медом, хто кусень жареного мяса, чи те, що оповідання Боринича прислухувався з увагою сам воєвода Халдієвич (на його деревляну миску і льняне накривало кидав Боринич зависні погляди, бо мимохіть боявся діткнутися гладкого шовку і багатого накриття, яке було перед ним),— досить, що молодий отрок звернув увагу вже на його оповіданнє, хоч дуже жаль йому було й першого. І він слухав рівночасно обох, але вже більше Боринича.
Рівночасно з Крушиною звернув увагу на Боринича й Лівонко, ве-сельчак князя, і почав крутитися по салі та випитувати знакомих дворян про того дивного боярина. А Боринич глянувши на гудців таким оком, як на своїх улюблених собак, що перервали йому лови, оповідав дальше, високо розмахуючи руками, щоб тільки не діткнути шовку, до якого не привик:
— "Поч’кай, медвежа віро! Вже я тебе вуйку, мушу ймити, хочби ти мене мав у другий бік так зігнути, як уже раз зігнула твоя своячка!"
— "Го, го!" — загули слухачі напів з недовірєм, бо видно Боринич мусів їм передтим оповідати про якийсь незвичайний сприт сего медве-дя. Боринич кинув на тих, що загукали, таким оком, як перед хвилею на музикантів, і говорив дальше так міцно, якби топором рубав:
— "І сліджу я за ним, день за днем і ніч за ніччю. Куда я не ходив за ним! Хоч не нинішний я і не з одної дебри нив воду, але до тої пори я не знав, що є в нашім Бескиді такі страшні і чудні вертепи, як були ті, по яких виводив мене мій вуйко. Від Говерлі здовж найвисших недеїв Чорногори та її найглибших вертепів і провалів ходив собі мій вуйко аж на Волощину і в гори Арделю. А я за ним. Але все вертав і знов відпочивав, то коло озера Шибене, то на Темнатику, то на Синяку, то на Шпицях і йшов у Горгани та в гори тухлянські. Всі груні, плаї і дебри сходив я за ним і переконався, що він розумний як чоловік. Раз, памятаю як нині, підглянув я його над берегом Прута під верхом Ребровач, на яких триста кроків від моєї колиби. "Га, відвідуєш мене, вуйку?" подумав я собі. "Аж тут справлю тобі подзвінне!" А він повагом і безпечно, як княжий туін, іде собі просто до ріки, йде якийсь час з її бігом, аж знайшов неглибоке і чисте плесо; тоді вирвав зі землі каменюку завбільшки дитини й спокійно став над Прутом тай дивиться в воду. Я дивлюся на него"...
— "Як в образ!" докинув один зі слухачів.
— "Як в образ!" повторив мов відгомін Боринич. "А мій "вуйко" як не метне каменюкою в плесо, а за хвилину шубовсь за нею в воду і витягає рибу, одну красшу від другої, тай смачно заїдає"...
— "Га, га, га..." засміялися слухачі.
Майже рівночасно залунав сміх від другого осередка магнету. Кількох слухачів немов загіпнотизуваних сильним тоном Боринича брало зі стола жарені риби і махінально несло до уст, що инші привитали гучним сміхом.
Весь той час доносилося до молодшого Крушини також дещо з оповідання боярина Судиславича про поход його братанича до Святої Землі. Чув, як той братанич прилучився в Буді до німецького війська, що йшло через Угорщину і як разом з ним доїхав до Царгоро-да. Чув опис Византії, що видавалася йому гарна, як мрія. Слухав уже пяте через десяте, як молодий Судиславич ішов з більшою частю Німців .через пустині малоазійської держави Іконіон та як голод і спека забрали там Німцям тілько людий, що ледви що десятий добився до Нікеї, як відтам ішли здовж морського побережа, аж вкінці всіли на кораблі, як по ріжних невдачах дійшли пішки до Дамаску, де в дві неділі по Івані Купайлі почався приступ на город, що тревав пять днів і через зраду лицарських законів хрестоносців скінчився невдачею. Там молодий Судиславич утратив трьох своїх товаришів.
Мирослав не слухав уже уважно ні одного ні другого оповідача, бо йому зробилося жалко, що не зазнає ні такого життя як Боринич, ні такого як молодий Судиславич: був він сином колись заможної, а тепер зубожілої міщанської семї; покійний князь Володимирко приняв його був до зими на товариша для свого сина і разом з ним дав учителям в опіку, бо в останних часах старий князь хотів зблизитися до міщанства/
Молодий Мирослав сумно дивився в свою будучність під впливом оповідань, які чув: "Хиба де на старі літа, як уже не зможу ні подорожувати, ні на лови ходити, дороблюся на якімсь княжім уряді майна, що забезпечить мені достатнє доживаннє віку", думав. "От від часу, як молодий князь оженився, майже не сходиться зі мною."
(Продовження на наступній сторінці)