Крутилися розігріті до червоного диски телефонних апаратів, крутилися колеса автомобілів, крутилося все емгебе, плануючи акцію по захопленню двох агентів невідомої ворожої держави. Запитання летіли з району в область, з області до Києва, з Києва — до Москви, а звідти — поради та накази: категоричні, надзвичайні,
грізні. З Москви завжди накази тільки надзвичайні та грізні. Телефонні та телеграфні дроти перегрівалися, й ластівки та горлиці, які сиділи на них, обпікали лапки, а деякі падали мертвими.
Спочатку майор Круглов, начальник районного МГБ, хотів по тривозі кинути на акцію всі підпорядковані йому сили, але його застерегли, на нього нагримали, його попередили, щоб тільки вислав посилений нагляд та перекрив усі можливі й неможливі шляхи до втечі. За півтори години приїхали оперативники з області, а за дві з половиною добулися — літаком та машиною—і з Києва. Наказ з Москви категоричний: захопити тільки живими; було укладено кілька планів проведення акції — від підпалу сторожки з застосуванням протипожежних засобів до атаки з вертольота, і всі відкинуто. Врешті зупинилися на найпростішім і, як здавалося, найефективнішім: Яким Коробченко (він також крутив педалі свого велосипеда, його одразу ж одіслали назад, аби йогlt;У відсутність не викликала підозри) подасть нагору умовний знак про те, що несе вечерю: перед тим, як вилізти на драбину, він завжди покашлює, а на драбину вилізе найспритніший, найнатреноваиіший оперативник з Києва, самбіст і каратист, відчаюка й блискучий стрілець лейтенант Наздираєв (за ним почалапають ще двоє), кине газову бомбу і в миг ока вдереться на горище, обамбурить, спантеличить шпигунів і втрьох скрутять їх.
Операцією керував полковник Гопаков, важкий, тілистий, з великим, червоним, неначе напареним кропивою обличчям, великою, як казан, головою, на якій чуб облетів майже до вух, трохи більше його було з лівого боку, й Гопаков зачісував ріденьку кудельку зліва направо. Він упрів і витирав обличчя рябою хусточкою, а коли вона геть змокріла, підкладкою кашкета.
Все відбувалося за планом: зігнутий, витіпаний страхом Коробченко, у якого тремтіли руки і ноги, хрипко покашляв, Наздираєв і ще двоє піднялися по драбині, але далі план полетів шкереберть,— з горища пролунав постріл, і біла щепа, відлуплена кулею, бризнула на голову другого штурмовика. Наздираєв і його помічники позлітали з драбини. Емгебісти розглядали горище — щепу було сколено аж у горішній частині дверцят. Стріляли не прицільно — попереджувально.
Тоді вдалися до мегафона, й з-за хлівця почали об-крикувати горище стандартними погрозами та обіцянками: ви оточені, здавайтеся, за добровільної здачі гарантуємо життя...
Горище мовчало. Повторили кілька разів, хтось радив вилізти на дуба й стрілити звідти для острашки по даху сторожки, ще хтось наполягав на варіанті з підпалом, але в цей час на горищі глухо вдарив ще один постріл. І тоді Гопаков сказав:
— Все. Дупель пусто. Можна лізти знімати.
— А другий? — крутнув вузькими плечами Круглов.
— Я ж сказав — дупель пусто,— констатував Гопаков.— Другого немає. Пішов одразу. Вже досі в Києві чи чорт його знає де. Чухалися ви, майоре...
У старшого завжди винуваті менші.
На горищі справді знайшли лише одне тіло — перестрашений Коробченко впізнав у ньому того, який називався Миколою.
Він лежав тихий, упокорений, здавалося, навіть вдоволений, тільки тонкі вуста скривлені по-страдницьки. Червона крапка на скроні підсумувала тяжку повість його життя. Коробченко дивився на нього перестрашено, одначе й дрібки жалю не випало з його кіптявої, чорної, як комин, душі.
Емгебісти й надалі лишили за мертвим кодову назву "Микола", а за тим, який зник,— "Лісовий".
По тому вони ще раз допитували Коробченка. В того від страху сльозилися очі, тремтіли губи, й Гопаков, приховуючи роздратування, казав:
— Заспокойтеся, товаришу Коробченко, і розкажіть нам...
— От хрест і Бог не знаю, де взявся той другий. Я його й не бачив.
— Ми віримо вам. Тут — ясний день. Навіть для дурня. Як став ваш "Микола" виходити, відкопав рацію й по ній зв’язався... Йому була потрібна допомога. Може, якісь медикаменти. І гроші. Адже гроші він віддав вам...— Все це — більше колегам, аніж Коробченку.
— Та віддав, віддав, пропади вони пропадом. Я думаю...
— Треба було думати тоді. А тепер напружтеся, постарайтеся пригадати, про що вони говорили на горищі.
— Так не по-нашому. Кілька слів по-нашому.
— По-якому — нашому? — гостро.
— По-українському. Щось про погоду. Ще й шепотілися. Тільки й розібрав: Черкаси, фліраймонія і ще, кажись, Суми... Кажись, Суми...
Його допитували ще довго, але нічого нового з нього не витиснули, а тим часом перевірили: Черкаська філармонія виїхала на гастролі до Сум. Отже, контури справи окреслилися: шпигун ішов до когось із Черкаської філармонії, ніс гроші. Але до кого, для чого?..
Операцію розробляли в Москві, швидко й чітко: хтось, схожий зовні на "Миколу" (той, з філармонії, міг
його колись бачити), поселяється в готелі, де живуть артисти Черкаської філармонії, видає себе за... відставного генерала, якого покинула (або в якого померла, ще не відпрацьовано до кінця) дружина, заводить знайомства, щедро пригощає (влаштовує в себе в номері такий собі шаховий клуб з дармовими напоями, наїдками й цигарками, провінційні актори бідні й ласі на дармів-щину), промацує своїх гостей по одному й запідозреному вручає гроші. Він повинен ходити з палицею або на милиці (можливо, "Лісовий" попередив того з філармонії про нещастя, яке було сталося з "Миколою"). "Генерал" має знати українську мову. Бо ж прийшов звідтіля, з "Лісовим" розмовляли по-німецьки й по-українськи. Це вже була задачка... з одним невідомим. Легше знайти білого негра, ніж генерала-емгебіста, який природно, в побуті розмовляє українською мовою. А тим часом МГБ просіває через густе сито всіх працівників філармонії, перевіряє їх до десятого чи й до сотого коліна. Два кінці обірваного мотузочка неодмінно мають бути зв’язані в один тугий вузлик.
lt;гЧастина друга.
Рік 1768. Козацька реєстрова старшина, дрібні урядовці, котрі залишилися в староствах, почали шукати оборони. Ними складена вимога перед Переяславською Єпископією вимагала від єпископа переяславського, священика Гервасія всією церквою православною впасти на непокірливих, зупинити безглузде рушення народове, об’явити ватажків, головних заводіїв суспостатами і відлучити від церкви православної. Проти монастиря св. Мотрони та ігумена Мелхіседека Значко-Яворського застосувати власну прерогативу, заборонити оному: всіляку підтримку до Холодного Яру, відмовитись від протек-торства. Переяславська Єпископія вчинила за їхньою волею. Ігумен Мотронівського монастиря Мелхіседек був відкликаний до Переяслава, чимало монастирської братії було розстрижено та відпущено в народ. Монастир переданий економії.
З 14 мая і до 4 червня року 1768 відбувалися ради козацькі, до Медведівки і Чигирина звідусіль прибула козацька верхушка. На тих радах часто зчинялись бійки в Холодноярському таборі, зрадники Шелеста розпустили чутки: буцім то отаман Шелест зрадив січовикам Холодного Яру і перейшов на бік панів, січ зкасує і всіх видасть польським панам. Ті чутки призвели до Чорної Ради Холодноярців, 4 червня року 1768, рішенням Чорної Ради, скинутий з отаманства Шелест, а тайна партія субалтерна Г. Воронича, яка зпочатку метушилася в отаманському стані, підтримала вбивством отамана Шелеста. Підослав вбивцю Лусконога, котрий з засади застрелив Шелеста.
Шелест як людина розсудливий, підступний, неза-пальний, сходчивий. І як тому свідчать в народі, мабуть повстання не розпочав би. Ганебне вбивство отамана Шелеста призвело до гіршого, того ж дня 4 червня року 1768 відбулася велика Рада Холоднояська, на якій козаки, селяни, великі гайдамацькі загони своїм отаманом одностайно прокричали запорожського козака Страшного Залізняка Максима. Упертість, рішучість, сміливість та доскональне керівництво боєм відважного Запорожця
адже відомо кожному. Того ж дня 4 червня року 1768 атаман Залізняк подав страшний останній клич: "Гайда!"
Очевидці свідчать, ще й півні не заспівали, як Медее-дівку охопила пожежа, палали маєтки, жидівські хати, лавки, амбари. Крики приречених розтинали небо. За Медведівкою запалали Суботів, Чигирин. Нескінченні ружейно-гарматна пальба, пісні, танці, зойки приречених, гудіння церковних дзвонів, кінський топіт зколихну-ли береги Тясменські. Калюжі крові, трупи забитих завалили вулиці Медведівки. До пізньої ночі 5 червня по погребах та горищах, по тайниках та очеретах Тясмен-ських боліт шукали панів, жидів, ляхів. Отаманська ■ сотня налічувала до 500 максимців, так її звали — lt;гмаксим-ці" ще при дворі Мотренського монастиря, кожен мак-симець мав бути і був як Страшний Максим.
Отаман повсталих Страшний Максим Залізняк людина надзвичайно жорстока, непідкупний, надзвичайно сміливий, рішучий, хоробрий, сильний, досконале володів військовими справами, в обучі та бою, тому содіяне ним під час повстання є рівним його власній природі. Його побратими помічники всим схожі на нього. Але про отамана та них буде написано в актових приписках, яко й велено. В пунтовках актів дозволено заактувати лише саму подію.
(Продовження на наступній сторінці)