...Олег перегорнув сторінку. В очі йому впав запис на звороті. Перший запис, всі попередні зворотні сторінки були чисті. Зверху по середині рядка було написано великими літерами: "Ластівка". А далі йшло: "Пишу при свічі. Сьогбдні побачив ластівку. Прогулювався по Тер-нешівській греблі — по сусідній з нашою монастирською. Побрів-побрів і не зглянувся, що вже стою в КІНЦІ греблі. Там старий водяний млин і верби. Важкі, роз-сохаті, віття аж на траві. Став під вербою, задивився на воду. Сонце було на вечірньому прузі, торкалося обідком Мотронівського лісу, якесь дивне, жовто-рожеве. По річці до берега — доріжка. Йди по ній до сонця... Ступи крок з греблі, й... кінець... Всьому. Болю та мукам. І думкам. Якби справді — один крок. Спалах і...— на небі. Від води повівало холодом. Я зняв з руки плащ та накинув на плечі. Плащ дядьків, на хутрі лисиць, з каптуром, дядьо й на крок не випускає без нього за монастирські ворота. Каптур розкрився сам і впав мені на голову. Я не встиг його скинути, як вилетіла вона — ластівка. Ластівка. І трохи не налетіла на мене. Сфрасувалася, розгубилася: "Отче, благословіть". Не знаю, що вселилося в мене... Я не схильний до жартів, а тут... Може те, що була вона... ластівкою? Мене бачила погано, я — в тіні верби і в каптурі, а сама стояла на осонні. Сонце цілувало її. Я так і подумав: "Цілується з сонцем". Легка і стрімка, як ластівка. Чорне волосся на проділ, обличчя довгасте, через плече — розплетена до половини коса. В косі — крокіс. Губенята припухлі, трохи примхливі, і вушко... таке ніжне, світиться проти сонця... Торкнутися б його пальцями. А очі сині-сині, неначе квіти-дзвіночки, по-дитячому довірливі, але світиться в них і якась гостра рисочка, і кілька крапельок муратиння. На носику — Ластівка ж... "Благословіть, отче". "А ти дуже грішна?" "Дуже",— тихо-тихо. (Дурень, не розпитав, хто вона). "Одпущаю і розрішаю". І сміх мене душить. І "одпущати" її не хочеться. А як затримати? "Куди літала?" "До тата,— носила вечерю". "А твій тато хто, водяний?" "Ні, він мельник". "І ти не дочка водяного?" "Ні". "І не знаєшся з ним?" "Ні". "А з ким ти знаєшся?" "З татом, з сестричкою і братиком. Благословіть на дорогу". "Не благословлю". "Чому?" "Хочу ще постояти з тобою. Розпитати, які маєш гріхи. З ким цілувалася". "А це не ваше діло". І враз розгублено. "Чудні ви. Тоді я піду сама". "Без благословення!" "Без благословення", — в голосі упертість, переступила босими ніжками, збираючись іти. Я відкинув каптур. Кажуть... Я не кепський з себе. Високе чоло, великі губи, ніс з маленькою горбинкою, виразні очі..."
Олег на мить одірвався од сторінки і зі здивуванням подумав, що Іполит чимось схожий на нього... Чи — він на Іполита.
..."Волосся в мене темно-русе, й довге, як у всіх студентів, аж на плечі. Це знову збило її з пантелику. Вона вагалася. Тремкі губенята розтулилися: "Ви не батюшка?" "А ти як думаєш?" "Не знаю,— опустила очі.— Балачкою — ні". "А всім іншим?.." "І всім іншим",— вже впевненіше. "Я — не піп і не чернець, а ти — не дочка водяного". Вона спаленіла. "І не цілувалася з ни^?" "А хоч би й цілувалася". "Ну... який він?" "Кращий за вас". І — побігла. І вже з віддалеку-далеку: "Цілуватися він уміє",— й розсипала сміх, і він покотився по річці, застрибав по воді, неначе легенькі дзвіночки. Оце й усе".
Олегові довго не спалося цієї ночі. Одягнувся, вийшов у берег. По серцю бив перепел... Нез’ясненна туга стискала серце. В серце цідилась тривога. Не знав, звідки. І саме те, що не знав, звідки вона, пригнічувало. Причина була десь тут і невідомо де. Повітря було напоєне запахом матіол, і той запах душив його. Незнайомі шерехи долітали з саду. Донедавна ніч сповнювала його іншими почуттями. Прагненням погамувати щось непогамоване, сягнути таїни, і хоч не осягав якої, одначе вловлював щось тугою серця, й здогадувався, що все те пов’язане з чарівною силою кохання, буяння, намагання заполонити світ собою, а себе світом, а це було щось інше. Якась грізна риска свідчила, що світ—це не тільки те, що він почував раніше, він таємничий і небезпечний, і небезпека розлита в місячному сяйві, в шерехах, в звуках і в тиші. Думав про гайдамаків, про Іполита, про Ластівку. Про Іполита та Ластівку більше, ніж про гайдамаків. Біля ніг плинула ріка... Та сама... що в літописі. Ріка народу. Чи інша? Іншого народу? Десь там, в темряві мріла Тясминська Січ, мерехтіло одиноке вогнище. Пастухів або трактористів. І — перепел. Той самий? Прилетів звідти? И очерети... Ті самі? В них ховалися гайдамаки. І він також у човнику. Принишк. Бо в селі — знову конфедерати... Скриплять колеса, їдуть чумацькі паровиці... Ні, скрип не такий — з клекотом. Панські карети та берлини. Вони з охороною? Узвіз... Гайдамаки, Залізняк — на коні. "...Нарет на нім золотий, так і креше копитами, так і фриска ніздрями..." А сам... "Як барвінок зовсім молод, вуса вуста не перекривають, чолом висок, та не рум’ян, а як бронза на стальниках блищить".
Проскрипіли кочетки. Попід очеретом скрадався човник. "Гайдамаки?" Оглянувся на село. Воно спало. Сліпали вікнами проти зір тільки дві чи три хати. Люди спали, не відаючи, що коїлося тут, що може скоїтися, покірні долі та вищим силам, застрашені й безвольні.
Де ж тоді береться в них оте?.. Люди в селі рано вклаgt;-даються спати, економлять гас, в селі електрифіковані тільки дві центральні вулиці. "Це ті самі люди? Мабуть, не ті",— чомусь зітхнув і за чимось пошкодував.
...Вранці вони базарювали. Базари в Медведівці — по середах. Сусід узяв у колгоспі коні, їхав по цемент, підкинув Василя Гордійовича й обіцяв забрати на зворотному шляху. Чорний хилитався поміж базарними столами, стріляв очима на всі боки. Одбатував кришеник сала з присмаженою шкуринкою, кутуляв, прицінювався:
— Бабо, од чого ваше порося здохло?
Літня жінка, хуторянка, яка не знала його, замахала кістлявими кулачками:
— А щоб ти до вечора, як гора, а щоб тебе пранці поїли, а щоб тобі сраку зашморгом стягнуло, а щоб тебе через тин кинуло, як вона здохла. Та сало ж, неначе масло, саме в роті тане.
— Еге, якщо є добрі зуби.
— А тобі видно повибивали їх, п’яному.
— Та ні, жінка кочергою зачепила. Така вредна, як оце ти...— І сміявся.
— Чого регочешся?
— Так гарно лаєтесь. Скажіть, як ото... зашморгом?..
Тітка засоромилася.
Сало сподобалося Чорному, купив аж три шматки. За ним потяглися інші покупці.
Чорний вже вивихувався далі:
— А твоя, Секлето, падалиця по чім?
— Яка падалиця? Білий налив, одне в одне... Тьху на твою голову. Фуліганом був, ним і лишився. Я так і знала, що кончиш або в тюрмі, або в енкаведі.
— Кончили мене в енкаведі...
Базар вирував, стугонів, стогнав, лементував, сварився й мирився, багато кричав і мало продавав. Сільські базари, як весняні грози, голосні й короткі, дев’ять годин — і вже нікого немає. Але зараз ще тільки сьома година. На базарі яйця в макітрах і підрешітках, вишкірені свинячі рила, вишні та сливи відрами; роздрочений хлопчаками бичок зривався з цепу й дядько скрутив йому за короткі роги до коліна голову, обоє стояли з налитими кров’ю очима, ще інший дядько в сорочці з одірваним коміром накібчився з обарком супроти міліціонера, який задкував, парубки пили просто з пляшок ситро, троє сільських жінок лушпарили перекупку, яка їх обшахраювала, й та втікала до обдертого "Москвича", де за кермом, ввімкнувши мотор, сидів її чоловік чи напарник по ремеслу.
І Олег подумав: "А може, це ті самі люди? Хоч трохи ті самі?"
. Хилиталася по базару зігнута обтіпана постать в старій, обстрьопаній знизу спідниці, в драній хустці, з-під якої вибилося вже не біле, а жовте волосся, баба була така стара, що її голова не трималася й хилилася вниз, наче соняшник на приламаному стеблі, й хто зна, як вона ще шкрьобала поміж базарних рядів, вона зупинялася, над силу підводила голову, заскалювала ліве, з більмом, око, й тоді в неї розтулявся рот, у якому стримів один-єдиний великий чорний зуб. За нею бігло з десяток хлопчаків, смикали її за спідницю і горлали щосили: "Лукіє, в голові вітер віє". "Лукіє, в голові цибуля спіє?" Діти бувають жорстокі, як і голуби, котрі, позбавлені інстинкту збереження виду, забивають один одного до смерті. З-за єдиної на весь базар ятки видибав Чорний і так гарикнув на хлопців, що ті втікали, злякані, принишклі, без реготу і навіть без вереску та крику: "Ану, марш, засранці, це вам у головах позацвітало". А тоді повернувся до дядьків та тіток, які стовпилися біля бочки з олією: "А вам не в стид? То ж ваші... Не приведи, Боже, комусь із вас випаде отака старість... Старцювати по базарах". Підпилий дядько в куфайці наопак підбив на потилицю картуза: "Тю на тебе..." "Я тебе як тюкну костилем",— визвірився Чорний, і дядько сховався за вироблені селянські спини. Всі інші ніяково одверталися.
12
(Продовження на наступній сторінці)