Під час інквизиції і свавілля Паців, конфедератчиків в тутешньому краї: містечках, селах, хуторах, лишились лише шляхтичі, жиди орендарі, шинкарі, лавники. Всі обездолені хто тільки зміг передвигатися: старі й малі, чоловіки й жінки залишили домівки подалися до Холод-ноярської Січі. Ті, що проживали біля берегів Тясмину в затясменські ліси, де також утворилася Тясминська Січ.
Наприкінці квітня 1767 року в дремучих лісах, що на лівім березі річки Тясмин, від села Ясківці, і вниз аж за Чигирин, у селі Чаплище, збіглись більше восьми тисяч втікачів, з яких під урядом козака І. Вусача утворилася Друга Тясминська Січ.
Тясминська Січ, хоч і не мала такої природної кріпос-ти, якою був Холодний Яр, побудувала в потайниках тясминських нетрів великі кузні, де виготовлялася зброя, селітра, поташ, порох. В двох верстах від села Подорожнього, в Чаплинських (с. Чаплище) болотах між болотом Пухальщиною і Должком, в дремучім сосновім та дубовому лісі січовики побудували тайні кузні, в яких виготовлялися навіть гармати. Гаківниці, легкі мушкети, пістолі. Цигани, серби, та жиди, ковалі ремісники виготовляли козацькі шаблі, палаші і прості кінна-ті ножі в похідних кузнях. Майже кожен тясминський січовик був озброєний мушкетом або пістолем, шаблею або ножем. Кістяком Тясминської січі: 1200 козаків, шабельних— кінних 900, пішмих 300. Селян здібних до зброї 1800. Міщан — ремісників 80, циган — сербів — 300.
Для залучення загонів Хол. Яру та загонів Тясминської січі в Травні місяці року 1767, в рибальській церкві хутора Ясківці, у самісінськім березі Тясмина відбулася Чорна рада. Отамани загонів: І. Вусач, Артем Куди-Яр, Роман Золовський від сербів, Бромир від міщан з одної сторони, Йосип Шелест, Іван Назаренко, Панас Воронич з другої. Вирішили захопити містечко Медведівку і з'єднатися, на тій Раді одностайно назначили атаманом усіх Йосипа Шелеста.
В кінці травня в день середа, року 1767, загони Тяс-минських Луговиків облягли' містечко Медведівку, всі шляхи і підступи до нього було перекрито. Володарці замку, княгині Ольгині Яблуновській Дамковецькій надіслано писані пункти: не чинити борони, видати уніатського суддця Ясінського, старосту містечка пана Хто-менка, польського підкомісара Аготіна, каноніка Збарж-ського, осавулів і коменданта замку Зарицького.
Гарнізону реєстровиків, загону конфедератчиків та варті інквізитора на майдані містечка зложити зброю'і чекати нас.
За ослушання вся кара впаде на голови онних упо-м’янутих.
На ультиматум володарка містечка відповіла зухвало: "Сто дяблів кожному в курдюк холопський1
Банити прокляті, побачите бажані скуткиї
Лайдаки, пся крев гайдамацькаІ На диби1
На палії На шибениці всеньких!..
Віват панове1 До лави1 До звитяги1
На Бога панове!"
Під удари дзвонів всіх церквів в містечку в неділю вранці 1767, під владою княгині О. Яблуновської, гарнізон, і окремі загони кинулись на Тясменських Луговиків. Бій почався за містечком на полі у старовинної могили, реєстровці тіснили луговиків на захід до жидівського кладовища, ті навмисне відходили туди. Не збагнувши того, комендант Зарицький, одержавши наказ Княгині шаблями знищувати до єдиного чоловіка/ відірвавшися, окремим, загоном увігнався в саме кладовище, а з глибоких вузвозів з чотирьох сторін кладовища на загін Хоробрих вдарило сотні влучних пострілів. Весь загін там же загинув, лишивши Луговинам коней і зброю. Княгиня без кіноти повернула назад до містечка, в ті хвилини заявився Страшний козак Максим з загоном запорож-ських козаків, які виїхали з Мотренівського монастиря на підмогу луговинам. Запорожці, порубав оборонців містечка, зненацька скочили до міста і впритул встріли відступаючий загін Княгині. В княжнім стані місцеві козаки впізнали Страшного козака. Хто-то чи навмисне, зля-ку, закричав несамовито: Страшний Максимі Від того слова стійні ряди замкового гарнізону затремтіли, побігли на всі боки, шукаючи порятунку, та було пізно. Ніхто і ніщо не врятувало приречених на загибель. Небіжчицю княгиню, царство її душі небесне, тамо заарканили. Старшину Хтоменка живцем схопили. Решту страха-мо посікли. За запорожцями в містечко повалили валками холодноярці, луговики. В містечку знялась пальба ружейна, дитячий та жіночий вереск. До другого дня не вщухали пісні захмелівших козаків. Це було в день недільний, 26 травня, 1767 року. 27 травня, в понеділок, року 1767, в містечку Медведівка відновилася служба Божія по всіх церквах. Службу правили ченці. Правилося велике погребіння убієнних та замордованих св. духовників інквизітором. В обідню пору того ж дня відбувся суд над козацьким старшиною Хтоменком, польським підкомісаром містечка Аготіним, інквізітором Ясинським та осавулами".
У цьому місці на звороті сторінки тим самим почерком було зроблено запис: "Дати б почитати Сашкові. Десь він тут... У штанях з матнею до землі. Маскарад! Вмить ощасливить усіх, виведе до сонця... Обіцяв зайти— не зайшов. Гординя! А кажуть — з народом... Народ... Знають вони, який він! Не знають. "Тліє жарина". Може, й тліє. ...Та не так, як вони думають. Роздмухають... Поведуть... Під нові мечі. Як і тоді було. А от Сергій П... може щось і зрозумів би. Та — далеко.
У Євангелії сказано — "ми живемо не для себе і помираємо не для себе". Я... помру для себе. А хотів би... Несила... Читаю літопис і думка в мене одна ворочаєть-ся, значна вельми, її б обмислити з усіх боків і провести..."
Олег відклав рукопис. Зі звалища нахапаного в університеті непотребу просмоктувалися струмінці якихось знань, які повисали хмарками здогадів. "Хіріново,— як сказав би Чорний,— ми вчили свою історію". Це ж са** ме тоді, в кінці століття, студенти кидали університети і йшли в народ готувати його до повстання. На Україні вони тулялися в околицях Чигирина. Лазаревці. Росіяни, а також ті, яких привернули до себе. "Там, біля Чигирина, тліє жарина". їхні діди розтоптали той вогонь, а тепер онуки хотіли погріти руки біля нього, набратися від нього звитяги. Скрутні долії Така Росія. Завжди і в усьому. А вже й нащадків тих, які запалювали холодно-ярський вогонь, не було на світі. Витоптали, вистинали, повивозили на Сибір, на Слобожанщину. А хто такий Сергій П.? Може, Подолинський зі Львова? Був такий. Антонович, Драгоманов, Подолинський... Здається, вони називали себе "Старою громадою". Українофіли. Отже, Іполит з українофілів? Либонь, ні. Тільки співчував їм. Хворий, чи боявся? А може, те й те. В душі ж — українець. Хто він такий? І хто такий його дядько — ігумен Миколаївського монастиря? Може, виясниться з подальшого тексту? Іполит пише, що в ньому ворочається якась значна думка. Олег також відчував, що в ньому самому щось міняється, що він вступив обома ногами в струмінь швидкий і холодний, йому холодить тіло і гарячіє в голові, щось у ньому народжується, його кудись веде, хилить із узвичаєної стежки.
Він відчував, що літопис — і сам Іполит—втягує його кудись, неначе вир зірваний з дерева листок, втягує в щось таке, про що він донині не підозрював, ніби в якийсь інший світ, який був, а може, і є, в якусь таємницю, знову ж таки більшу, ніж навіть грізне гайдамацьке повстання, у великий світовий розлом, який існує од його початків і якому годі знайти пояснення. Одні люди вершать суд над іншими, а потім ті — над цими, і по якому праву, за якими законами, хто їх вигадав, хто ними володіє, які сили їх закручують і чи хоч зупиняться колись. Ті сили — в душі людини, і все від неї, і ніщо вже її не перемінить, навіть її власний суд над собою...
Яке ж місце в цьому розломі, в цьому суді Квача? Він серед тих, які судять, чи серед тих, яких судять? На перший погляд, і серед тих, і серед тих. Чи може таке бути? А коли він на позовах не тільки з кимось, а й з самим собою?
Кожному вільно писати, що він хоче, якщо... життя не дорожить ним; інша річ, що залишається по тому — будівлі для думання чи попелище духу. Вбрана у лживі шати правда проступає кров’ю... Мудрецями ж можуть бути як праведники, так і злочинці, відрізнити їх одне від одного нині стає дедалі важче. Тоді такого ще не було...
Досвід, який криваво проступав з літопису, засох струп’ям, зрештою, він засихає так завжди, хоч би якою гарячою та живою була кров.
У літописі слова істинні й неістинні перемішані так, що за ними не завжди можна скласти уявлення, на чиєму боці літописець. А може, літописець взагалі не має права ставати на будь-чию сторону? І завжди стає. З цієї оповіді правду може виловити тільки той, хто чує її серцем. Квач вишивав заполоччю чорною і голубою, тож треба приглядатися пильно, щоб зрозуміти, які нитки лягли по яких. Він вельми ризикував. Для чого? Горді-йович каже, що правдивої історії не буває, що правдива історія нікому не потрібна, мовляв, напиши її вогнем на небі, викричи її на весь світ, пройдуть, ковзнуть байдужим поглядом по небу: ну й що — була несправедливість, і ще буде, а я тут при чому? Хліба з тієї правди не спечеш і олії не надавиш... Але все-таки, в когось від тієї правди може розірватися (чи хоч здригнутися) серце. В одного, у другого, в десяти... То більше... Мало що змінилося. Те, що було колись, триває, наша гайдамаччина — в нас, вона не скінчилася. І невідомо, коли скінчиться. Він і сам... Його неначе водить щось; човна, у якому пливе, змайстрованого суворими, і, як донедавна вважав, непомильними майстрами, несе невідь куди, і кормчі на ньому... не такі, як думав про них раніше.
(Продовження на наступній сторінці)