З того пекла вдалося вирватися тільки Залізняковій сотні, яка стояла трохи пооддаль (п’ятистам чоловікам), "максимцям", ця сотня ще довго гуляла по Україні, в Лебединському лісі її оточило російське військо, майже цілу добу тривала битва, "максимці" рубали росіян з правої і лівої руки, прорубали заставу і зі страшним свистом і вигуками "за батька Максима" залетіли в тил кречетніківцям та налягли шаблями так, що москалі кинулися хто куди. Далі оповідалося про понищення загонів Неживого, Журби, Швачки, Бондаренка, а також про кари над гайдамаками. їх обмотували соломою і обливали смолою, і вони горіли, як громові свічі, їхніми головами наповнювали глибокі ями й засипали їх землею... Це відтоді українські дівчата вплітають у коси поміж барвистих веселих стрічок печальну чорну барву. Всій Україні відомо про страшну Кодню, в якій поляки "вішали, втинали голови гайдамакам, рубали їм на хрест руку та ногу". З Гонти з живого зрізали зі спини паси шкіри і в живого виривали серце. Воно вибухнуло в їхніх руках, неначе бомба, обпалило ляхів вогнем страху, й вони вже більше ніколи не піднялися; відоме й закляття — "щоб тебе Кодня не минула", в усіх російських істориків осудливо виписані ті польські люті кари, але^ ніхто не відай., що польському катові Стемпковсько-му віддали гайдамаків росіяни, що й самі вони з не меншою лютістю знущалися з гайдамаків, що на сто версг вподовж Тясмина горіли українські міста і села, що й сам Мотронівський монастир руками Стемпковського вони lt;гзруйнували, братію монастирську повбивали", І що всі ті кари вчинено на жах lt;гнинішньому і в помисел прийдешньому на світ сей".
...Олег відклав зіПиток, сидів закляклий, втупивши в стіну хлівчика погляд. Так живо, так страшно постали перед ним ті жахливі видива, й тягли за собою невідступне: для чого? З якою метою робили все те росіяни? Адже прийшли побивати конфедератів, виясняти причини, як писав Пушкін, "давней вражды" з поляками, подолати їх. Але ніякої ворожнечі поміж росіянами й українцями не існувало од давніх-давен, не існує й понині, українці допомогли їм перемогти поляків... Росіян зустрічали хлібом-сіллю... Думки летіли гострі й небезпечні.
У грудях горів ярий вогонь — неначе то він утікав байраками, неначе власну його оселю спалили. Літопис щось перевернув у ньому, зносив його душу в інший світ, повертав думки в досі невідоме. Вони поверталися самі, мимоволі. Якби він читав художній твір, якусь легенду, вимисел хоч і на правді, він би читав його з холодком у серці, а тут гинули й катувалися живі люди, гинули перед його очима, він хотів допомогти їм і не міг. Не міг... захистити їх і по смерті їхній. Це розумів. Ніхто йому того не дасть... Та він і сам боїться... То хто ж він такий? І всі разом? "Володарі своєї долі" як пишуть у газетах?.. Страшно! Страшно!! Страшно!!! Брила... Роздушить... І пориває щось під неї...
До прибудови-хлівця заникнув Василь Гордійович. Сів на тапчан, просто на зшиток, витягнув його з-під себе, погортав. Либонь, дивився, де саме читає Олег. Перевів на нього погляд, помітив спантеличений Олегів вид.
— Щось не так? — запитав.
Олег подивився каламутним поглядом, він поволі вертався з Трекового лісу під Уманню, де погромлено гайдамаків, на обійстя Чорного.
— Не розумію я, Василю Гордійовичу, не розумію... Навіщо було... Кречетнікову... цариці... побивати гайдамаків? — це вже було не зовсім щиро.
— Росії, себто?
— Ну, нехай Росії.
Чорний скинув угору острішкуваті брови.
— А що з ними було робити?
— Як — що? — спантеличився Олег.
Чорний дістав кисет, почав крутити товсту, у великий палець завтовшки самокрутку. Зараз закадить, й тоді хоч сокиру вішай. Ніби не бачить, що Олег давиться тим димом. І ось вже "паротяг" задимів.
— Ну подумай... З гетьманщиною цариця ще перед цим розквиталася. Кранти їй. Петяша розпочавша "вто-рая доконала". А тут — ще один гетьман. І цілий лантух полковників — Смілянський, Чигиринський, Канівський... Та ще при такій зброї. Та ще таких... відважних. Куди їх усіх? Сказать — гуляйте, хлопці, на страх вра-гам? Ту гетьманщину розкасирувала, а ця нехай проіз-роста? Е ні, братику. Вона, цариця, теж була з кебетою. І генерали її... Вольницю — під корінь. У росіян всі оті слова про свободу, братерство тільки для обману й існують. Ненавидять вони свободу, рабство люблять, самі раби й щоб інші були такими ж...
Він пахкав цигаркою, в усі щілини тягнуло сивим димом. Якби хто знадвору побачив, скричав би гвалт на пожежу.
Олег подивував. Розмисл Чорного був невідпорний. Чорний, він багато в чому темний, як валянок, міркує до примітиву спрощено, а в дечому сягає далеко наперед нього, Олега. Але тоді...
— Для чого ж з такою жорстокістю? Ну, розформували б...
— Цих. І появляться нові. Та й ці не всі скоряться. Щоб — убити вольний дух. Знищити навіки.— Недопалок, який стримів у кутику рота, обпікав йому губи. По-цюкане зморшками обличчя в хмарах диму здавалося демонічним.— А в нас нащо такі карні органи? Моя, к приміру, організація? Орден меченосців?! Все воно звідти ж... Кінця йому немає.
Олег принишк, мовчав. Чорний знову зрушив у його голові важкі запитання, налякав. Перед цим Олег думав, чому про гайдамацький погром росіянами нічого не пишуть радянські історики. И чому взагалі про Росію... отаку, імперіалістичну, "тюрму народів", як її називали перші революціонери, заборонено писати. Про Петрові звірства, розпусність, облудність, лицемірство Катерини... Вже й Іван Грозний, катюга з катюг, хороший. Ми ж — СРСР! Найдемократичніша, найгуманніша антиімперіалістична держава. Невже... Щось спільне? Страшно... Страшно навіть думати про це. Цур...
Чорний кинув на підлогу недопалок, роздушив його милицею.
— Через те серед нас і Кочубеїв стільки. Рабів і підніжків. Я був першим серед них... Мене б треба повісити на дереві...— і враз аж застогнав, і мовив тужно: — Що вони зі мною зробили! Зі всіма нами... Ось скільки живу тут... І трави, і птиці:.. І думав, що все оте злетіло з душі, як кіптява, а воно не злетіло, і лишився я таким, як був. Не заспокоївся, не розкаявся, не простив нікому. І не прощу... Собі — першому.— Махнув рукою, зітхнув.— Колись було людина розкається — і полегшає їй. А я й розкаятись не можу. Бо таким лишився, яким був... Не увесь... І не в усьому. А все ж... щось у мені те саме. Й людей я не люблю. Бо дуже багато серед них дура-ків, а падлюк ще більше. Заради ж одного праведника перед ста грішниками нічого міняти душу. Старі письменники писали: постраждай — очистишся. А я ска
жу — обізлишся. Постраждали у нас міліони, а чи очистився хтось, того ніхто не знає. Принаймні з тих, що на верхньому щаблі, сідалі, не очистився ніхто. І сам я...— мовив замислено...— Іноді думаю, може, я останій дурак. Ну що б... сидіти тихо, мишею, покоритися. Може, й простили б... Пенсію вернули. Ти знаєш яка в нас пенсія? Ого-го! — і раптом підвів голову, його очі зблиснули гнівом:— Нехай подавляться. Не хочу — мишею... І котом не хочу. Людиною хочу, нехай і не заслужив я на таке звання.
Прокурені пальці його великої руки, які лежали на ряднині, конвульсивно стискалися й розтискалися.
"І я хочу... людиною,— подумав Олег.— І ніколи не допущу себе ні до чого поганого". А думка звивалася, наче гад з перебитою хребтиною. "І батько хотів — людиною". А хіба він не людина? Лагідний, добрий од віку... Нікому не перейшов межі... Не вчинив зла. Вчинили з ним. Як легко вчинити зло з людиною. Поламати її, перекрутити... добру людину. Гада не треба перекручувати. Він такий є... Просто... треба не давати повести себе... на чорні гони. Скільки сили, скільки душі... І знову запитання: "А скільки її?".
Олегові було шкода Василя Гордійовича, одначе шкода якоюсь сторонньою жалістю, та на жалість той і не накликав, і щось у ньому самому ставило його поза ним, десь збоку, на безпечній відстані. Щоб вирвати і себе, і Чорного з тучі, яка зависла, зв’язав перервану розмову:
— І все ж... Я не все розумію... Одна віра, один Бог...
Чорний похитав головою:
— Українець вірить у Бога... але якось так, що той його не порятує... Москаль же вірить, що Бог йому допоможе обдурити, обдерти, обхарлати, а тоді ще й спастися... У нас смиренність зі своєю недолею, гнані ж ми цілі віки. Це входило в нас з поразками Наливайка, Хмельницького, Січі, гайдамаків. Дві душі у нас — Богданова і його сина Юрася. Ще й Богданова потроху в’яне, Юрасева розквітає.
(Продовження на наступній сторінці)