Олег знав цей анекдот: вернувся хлопець з армії, його запитують, що він бачив за три роки. "Грудь четвертого человека, щитая себя первым", — відказує. Почував ніяковість за Грицька, він завжди ніяковів за інших, поспішив запитати:
— А Чукотка? Це ж, мабуть, цікаво...
Грицько на мить задумався, його очі стали блискучі, він швидко п’янів.
— Снег... Заметет... Солдаты пробьют тоннель к части... Всюду снег... Но спирт там очень хорош, на морошке настояный, ягода такая...
— А люди, люди? — не вгавав Олег.
Грицько колупнув у тарілці виделкою, він майже не закусював. Підвів обличчя угору — на ньому, поруч з сонячними плямами, застигла меланхолія.
— Дикой народ.
— Як... дікой? — спантеличився Олег.
— Ну...— і враз оживився: — К примеру: сидим мы как-то у меня с одним майором из соседней части, попиваем спирт, и вдруг слышим крик (окошко у нас раскрыто, летом было дело — бегут они, дикари эти, орут: "Кита живого к берегу прибило". Майор, правда, и себе подхватился, а я ему: "Спирт какой хороший... На морошке..."
— І ви не пішли?
— А зачем? А они все побежали... Дикой народ.
— І ви... не бачили кита? — аж нахилився над столом Олег.
— Почему же... на картинках видел.
Чарки перед Чорним і Зайченком стояли повні, вони їх вже й не пригублювали, Сікало ж того навіть не помічав.
— Де ж ти нині... розвернув свою родіну? — нашорошив щітку вусів Чорний.
— Теперь здесь невдалеке, возле деревни Опишня на Полтавщине...
— "Корито опішнянських слив",— процитував Олег з "Енеїди".
— Слив еще не видел,— ваговито мовив Грицько,— а вот яички там отменные. Особенно хорошо ими запивать... Только... на той неделе вышел с ними казус.
Олег слухав Грицька в подиві. З жахом подумав, що й сам міг стати таким, адже після десятого класу поривався у військове училище, вже навіть був подав документи у Харків до артилерійського училища, та його відмовила двоюрідна сестра, вчителька ботаніки.
— Який же казус? — запитав він...
— Ну... Наша часть стоит в лесу, и своих детей мы возим автобусом в школу в Опишню. А школа там — украинская... Вот и поехали мы вместе с генералом и замполитом — полковником — к председателю сельсовета, я — за яичками, а они, чтобы перевести школу на русскую... Подали свой рапорт, а я свою справку на яички, он прочел — темный такой жук, злобный,— и говорит: "Забирайте свои яйца и убирайтесь... к матери, пока я ваши не повырывал". Вы представляете — это генералу и полковнику... Такая сволочь. Написали в райком и местную парторганизацию...
Олег ніяково посміхався, Чорний реготав і витирав кулаками сльози з очей.
— Виходить, ще не перевелися гайдамаки,— сказав він.— Ти знаєш, Грицьку, хто такі гайдамаки?
Сікало збридився на оте "Грицьку", ображено підтиснув губи:
— Что-то из учебника... Бандиты или купцы какие-то...
Чорний значуще подивився на Олега.
— Все вже вилетіло з голови, Грицьку? Отако швидко! А як звати твого діда, пам’ятаєш?
Грицько кліпав синіми хмільними очима.
— При чем это...
— А батька, батька як звати? — аж ощирився Чорний.
— Филипп... Максимович.
— Пилип! Пилип Максимович. Діда звали Максимом. Як Залізняка. "Славних прадідів великих"... Ех,— махнув рукою, згріб милиці й пошкандибав до хати, покинувши гостя біля недопитої пляшки. Та сама ніяковість утримала Олега на місці, він почувався незручно, й гірчило йому на душі. Грицько пляшку допив, одначе з перервою г— спершу сходив за хлівець, заклавши в рота чотири пальці, вивільнив шлунок і вернувся за стіл. Олег не знав, про що говорити з хвацьким капітаном, який хвастався, що генерал-полковник Дударєв йому руку тис, а маршал Мерецков "однажды проходя мимо на инспекционном смотре, задел плащом. Ты не поверишь — вот так прошел рядом и задел собственным плащом".
Олег зітхнув з полегкістю, коли в пляшці зблиснуло денце, і Сікало втратив до неї інтерес, я з нею й до Олега, зодягнув кашкета з крильми і колесами та чорні рукавички й, промимривши щось собі під носа, пішов. Дунай провів його здивованим собачим поглядом і заходився сікти на хвості блохи.
14
"Генерал" Топчій — майор у відставці Вовкотруб — проживав у люксі в готелі "Суми". Відставник він молодий— набігло стажу на Півночі, в таборах, де дослужився до помічника начальника табору,— йоржик майже чорного чуба, квадратове, червоне обличчя з кушкою носа, який свідчив, що його господар гаразд знається на марках горілок та коньяків, груди колесом, справжній генерал, "тільки жопою на генерала не вийшов", сказала тітка Фрося, колишня прибиральниця в енкаведе, а нині чергова по поверху в готелі, котра впізнала Вовко-труба, який ще й залицявся до неї молодшим лейтенантом. "Чого так?" — образився Вовкотруб-Топчій. "Жопи в генералів великі, а ти свою сідлом збив, а далі на ви-мостках рибу ловиш". "А обличчям?",— не відставав "генерал". "Ну, морди в усіх генералів однаково дурні".
Топчій вжився в готельну атмосферу швидко, з акторами збратався ще швидше. Кому не кортить завести дружбу з генералом, кавалером орденів Кутузова й Богдана Хмельницького, та ще коли в того генерала завжди напохваті в холодильнику пляшка коньяку, і двері номера не замкнені до двох годин ночі; засмиканому, голодному, знервованому акторові, якого пізно вночі притарабанили на розбитому автобусі з гастролей з далекого району, гостинна смужка світла в нещільно причинених дверях "люксу" здається промінчиком з раю. Смикнути пару чарок коньяку, або хоч "Столичної", зажувати бутербродами з червоною ікрою, шпротами, баличком,— по тому можна правити теревені ще не одну годину, оповідаючи веселі пригоди зі свого акторського життя, тріумфи на сцені, перемоги над красунями всіх мастей і темпераментів — що ще треба провінційному лицедію! Особливо затишно й прикохано почувався в тому номері Нестор Іванович Просяник, невідь чому прозваний колегами Нестором Горохом. Нестор Іванович — актор трагічного таланту, в якого не склалася кар’єра, не склалося життя — до війни він справді зіграв кілька п’єс у Харківському театрі драми, окупація накрила його в тому ж Харкові; аби якось прохарчуватися, вклюнувся в нікчемну, вошиву заробітчанську трупу й зіграв кілька разів на районах "Кума мірошника, або сатану в бочці". "Кума" вистачило, аби інші "куми" назавжди перетяли йому шлях до академічної сцени, і він присох у філармонії на другорядних ролях. З ним, а також ще з двома запідозреними— Медовієм і Дядьком (таке прізвище), до кого міг іти Микола, а також з усіма іншими акторами Черкаської філармонії "генерал" Топчій перезнайомився вже на другий день по тому, як поселився в "Сумах", на бенефісі прими філармонії Софії Пінхос. Усі там добряче підпили, молоді актори викукурікували веселими голосами тости — майже всі одного — псевдовірменського штибу на честь молодих акторок, тільки Просяник сидів нахмарений і нахмурений — велетенська лиса голова з велетенським лобом, який зливався з лисиною, булькаті очі, глибокі зморшки на обличчі — справжній трагік у житті,— й намагався "підсікти" кожного "півника" саркастичним дотепом, але те в нього погано виходило. Усмішкою його дотепи зустрічав тільки "генерал". Вони й пішли звідти раніше від інших і "добенефісовували" у Топчієвому люксі.
Мрячного недільного вечора, коли нікого з акторів у готелі не було — всі вони карувалися на гастролях по районах, Топчій запросив до номера й Фросю, яка щойно здала чергування, але та рішуче заперечила;
— Якби це, Петре, на двадцять років раніш. Та й що ми робитимемо в тому номері?.. Сопітимемо в чотири дірочки? Там твої "приятелі" стільки жучків понаставляли...
— В моєму номері? — здивувався Топчій.
— Авжеж. Брали ключі...
— От лідери... Своїм не довіряють. Ну та... Така служба.
При світлі торшера, при вимкнутій люстрі, зручно вкублившись у велетенському шкіряному кріслі, поклавши обидві ноги на стілець, на якому значущо висів генеральський кітель з орденами, потягуючи ' з келиха чеське пиво, збиваючи з "казбечини" попіл просто у вазон з фікусом, головатий, булькатий Нестор Просяник бачився сам собі не Нестором Горохом, а великим трагіком на сцені, не оціненим по заслузі невдячним людством, яке глибоко зневажав. Найдужче ж зневажав жінок (одружувався двічі, його залишили й перша, й друга дружини), казав, що жінка — істота шкідлива, каверзна й непотрібна, на цьому терені вони з Топчієм-Вовкотрубом (від того дружина втекла) мали де розгулятися й косили язиками жіноцтво, немов бур’ян. Одначе, простуючи на це поле, Просяник не обминав і інші, менші та більші оболоні, голив їх так само чисто — ганив нинішні театральні порядки, начальство — спершу театральне, міністерське, заохочений Топчієм, ціляв вище та вище, ціляв уже й по портретах (їх у номері висіло два), і кожен обстріл закінчував словами: "діла не буде".
(Продовження на наступній сторінці)