Усі ці видимі протиріччя — добрий козак, потім гайдамацький ватажок, потім монастирський послушник, розбій і молитва, а там знову розбій і спокута — є цілком природними проявами одного й того ж характеру, який формувався у часи, далеко не схожі на наші. Як ми вже зазначили, і Стенька Разін був дуже побожним, ходив пішки у Соловки, а потім виявився таким кровожерним вбивцею, яких мало знає історія. І Пугачов був дуже побожним, поки Кожевников не передав йому у руки древко з куском полотна зверху, і поки це полотно не перетворилося на знамено. Найда також дванадцять років молився і домолився до того, що визнав необхідним зарізати стільки панів, щоб їх кров’ю можна було залити цілу вогняну гору. Такі характери виробляються у певний час і при сукупності усіх життєвих умов, які в інший час стають немислимими. І що примітне у цьому явищі, це те, що подібні характери вироблялися в особистостях значних, непересічних. Пугачови і Залізняки являються цілісними типами і стають ознакою часу.
Отже, немає нічого дивного, якщо ватажок гайдамацької зграї Залізняк був побожним монастирським послушником. І він там був не один, а за ним молилося кілька інших запорожців і гайдамаків, і у монастирі дивилися на них як на добрих людей, благочестивих. У Запорожжі Максима бачили востаннє у 1767 році.
Отже, до батька цього Максима пробрався Мельхіседек після своєї невдачі у Запорожжі із "золотою грамотою". Старий, сам колишній запорожець, а відтак — ворог поляків, легко переконався доводами Мельхіседика і погодився відпустити сина на справу, яку затівав Мельхіседек. Мабуть, син перебував на той час у батька, хоча польські письменники стверджують, що на самому початку смути він був у польській Україні і жив у лісі з товаришами, одночасно перебуваючи на благочестивій службі у монастирі. Мельхіседек особисто переговорив з Максимом і сильно вплинув на уяву честолюбного запорожця, натура якого, поривчаста і неспокійна, шукала, як видно, більш широкої і славної діяльності, ніж таємне гайдамацтво і роль прислужника при монастирі. У перспективі йому малювалося відновлення гетьманщини на обох берегах Дніпра і гетьманська булава у його власних руках. Образ Хмельницького встав перед ним у всій своїй чарівній силі, а з ним разом винищення поляків і жидів — завжди така заманлива справа для козака навіть найчесніших переконань. Притому ж, Мельхіседек давав гроші, з допомогою яких можна було не тільки набрати охочих, а й найняти "зайвих" гультяїв на добрих конях і добре озброєних. Залізняк відразу став політичним ватажком народного ополчення, і у нього з’явилися перначі (булави) і знамена — ознаки не простого повстання, а війни народної.
Та перш, ніж Залізняк виступив на чолі народного ополчення, зі знаменами і перначами, повстання готувалося поступово на околицях і під прикриттям тих монастирів, про які ми говорили. Спочатку з Січі прибуло у мотронінський монастир троє гайдамаків, нібито на поклоніння, як раніше приходив і Залізняк. Гайдамаки ці були — Дем’ян Гнида, Лусконіг і Шелест. Вони виявилися такими собі "вахлаями", ні на що нездатними, покірними. Ходили вони у лахмітті і здавалися такими слабкими, зігнутими. З них Гнида відправився в либедінський монастир, Лусконіг — у мошенський, а Шелест залишився у мотронінському. Знаходячись у монастирях, всі вони робили списи, скуповували жупани, шаровари, шапки, чоботи. Видно було, що готувалося все це для народного ополчення, але народ не здогадувався, і коли гайдамаків запитували про призначення цього імпровізованого арсеналу, вони відповідали, що відішлють все це у Січ, як гостинець, тому що там все це дорого, а народ все прибуває, тож важко знайти для усіх одяг і зброю. Та для ченців не була таємницею ні мета приходу до них гайдамаків, ні їх заняття. При тому ченці мовчали і навіть дозволяли гайдамакам ховатися в таких нетрях і недоступних печерах, які могли бути відомі тільки самітникам. В одній з таких печер, у недоступних лісових хащах, перебував і Шелест, коли цього вимагали обставини. Між тим гайдамаки прибували.
Коли з цих нових пустельників, у яких замість чоток були ножі і списи, склалась досить значна партія, вони влаштували у мотронінському лісі власну січ, подібну до покинутої ними на батьківщині, у Росії. Примітно, що гайдамаки скрізь, де б вони не осідали надовго влаштовували щось подібне до своєї метрополії, "матері січі", з такими ж порядками і звичаями, як у справжній запорозькій січі. Така гайдамацька січ була на острові Бузі, зруйнована кошовим Лантухом, така ж січ приховувала зграю Найди, і таку ж січ влаштували гайдамаки у мотронінському лісі, ще до приходу до них Залізняка як ватажка народного ополчення. Для січі було обране таке місце, яке з трьох боків було оточене байраками, а на четвертому була поставлена башта. До цих природних укріплень гайдамаки додали ще те, що навкруги повирубували ліс. Посеред січі, як говорить переказ, насипали купу грошей, перехрестили її ниткою і нитку прикріпили у чотирьох місцях кілочками. Навколо цих грошей завжди ходив вартовий, як біля військового казначейства. Сама січ знаходилася в одному байраку , а у другому, під назвою Бойкова Лука, розташувався "зклик" — щось подібне до вічового дзвону, тільки замість дзвона був казан. Казан висів на дубі, а біля нього була "довбня" — довбешка, якою били у казан. Коли траплялася тривога або треба було сповістити про якусь загальну справу чи попередити про небезпеку усіх гайдамаків, які знаходилися у сусідньому лісі, тоді били у казан, і ватага збиралася, де б хто не був. Біля "зклику" знаходився "значок" — особливе місце, відведене під випас для гайдамацьких коней. Верстах у трьох від "значка" до містечка Жаботина, на високому кургані, знаходилося "гульбище". З того кургана було видно весь Жаботин. На гульбище звичайно збиралися гайдамаки, грали у карти, співали пісні — знову ж таки, так само, як було і в запорожців у вільний час, у куренях, на пікетах і на рибних ловлях.
Звідси гайдамаки робили свої вилазки і грабували кого могли.
Такі ж зграї, як біля мотронінського монастиря, утворилися у сусідстві й інших монастирів.
Зрозуміло, щодо польської влади не могла не дійти звістка про ці гайдамацькі збіговиська, і влада, звичайно, не без підстав, підозрювала у цьому випадку не тільки потурання з боку монастирів, а й пряму допомогу гайдамакам. Явні докази прямо вказували, що у гайдамаків і ченців спільна справа, і ці докази раніше були причиною того, що або на ці монастирі нападали поляки, як це було недавно, або коноводи народного руху, подібні Мельхіседеку, платили за свої зв’язки з гайдамаками в’язницею чи більш суворою карою. У даному випадку поляки також наскочили на монастир і почали розшук. Ченці вийшли до них з хлібом-сіллю. На питання поляків, де гайдамаки? — ченці відповіли, що нічого не знають. Поляки шукали даремно, незважаючи на те, що перевернули все у мотронінському монастирі, шукали гайдамаків у церкві, за іконостасом, — та нічого не знайшли, тому що гайдамаки сиділи у своєму укріпленому кублі. Коли ці останні дізналися про нашестя поляків на монастир, вони негайно відрядили двох своїх товаришів у сусіднє містечко в Замятницю, щоб ті, піднявши там тривогу, відволікли поляків з монастиря. Посланці прискакали у Замятницю і кинулись на орендатора та інших євреїв, почавши їх колоти у корчмі. Гайдамаки були цілком впевнені у співчутті до себе селян. І справді, коли народ побачив різницю, він зрозумів, що це розпоряджаються "свої", що це справа "їхньої віри". На питання народу: "а що, панове, — наша віра"? гайдамаки відповідали: "самі бачите, що наша, інакше не кололи б ми ляхів та жидів". І народ не чіпав їх, а навпаки — охочі приєднувались до їхньої зграї.
Між тим, коли поляки даремно шукали у монастирі, туди прискакав з Замятниці гонець із звісткою, що "гайдамаки Замятницю вирізали". Не знаючи нічого достовірного про сили гайдамаків, поляки кинулися у Жаботин, гайдамаки вже цілою зграєю, попрямували також до Жаботина і засіли у лісі. Тоді поляки пішли у Смілу.
У такому становищі перебували справи перед приходом Залізняка. Зрозуміло, що гайдамаки Шелест, Гнида і Лусконіг, які прибули раніше від інших з Запорожжя, вже скинули з себе машкару покори і діяли відкрито, як досвідчені вояки.
Настав врешті час "освячення ножів".
Розділ XIII
"Освячення ножів" гайдамацьких або "чигиринське свято" відбувалось 23 квітня на день святого великомученика Георгія, коли у лебединському монастирі був храм (престольне свято). З цього дня повстання стає відкритим і Залізняк очолює гайдамаків.
"Освячення ножів" відбувалося так: до дня храмового свята з усіх навколишніх сіл зібрався народ у либединський монастир: тут були вже не тільки гайдамаки, які ще задовго до цього зібралися у монастирських лісах, а й юрми народу, приваблені майбутнім святом і чутками про те, що у монастирі будуть "святити ножі", і що з цього дня з допомогою святих ножів почнеться винищування поляків і євреїв, а разом з цим відновлення волі. Переказ говорить, що до монастиря було підвезено кілька возів, наповнених ножами, і що вони таємно надіслані з Росії від самої імператриці у дарунок російському народу, який перебуває під польським піклуванням, що прямо і сказано майстерним віршем Шевченка у його поемі "Гайдамаки". Автором цієї чутки про надіслані Катериною ножі був, звичайно, той, хто створив і "золоту грамоту", однак на народ ця чутка не могла сильно вплинути, особливо коли він був не проти вірити всьому, що тішило його заповітні мрії. До того ж Мельхіседек таємно показував усім, хто сумнівався, "золоту грамоту", отже народне почуття, і без того вороже до поляків, було доведено до крайнього напруження. Після служби і молебня з водосвяттям священики з корогвами та образами вийшли до народу, пройшли між возами і окропили ножі святою водою.
(Продовження на наступній сторінці)