Усі православні монастирі, що знаходилися на польському боці України, в тім числі либединський і мотронінський, як ми згадували вище, ніколи не користувалися прихильністю поляків, переважно тому, що мали велику прихильність православного селянства, або, як говорили поляки, були кублом зневіри in partibus infidelium і від костьолів відволікали до себе цих "схизматів" або "неунітів" і "дізунітів". Благочестивий народ поважав їх і тому, по-перше, що це були російські монастирі з російськими ченцями, які розмовляли російською мовою, по-друге, тому, що ці монастирі отримали благословення з Києва, який для всіх українців завжди був святим містом, з котрим пов’язані усі його і славні історичні, і святі християнські спогади, і тому, врешті, що змісту їх допомагали самі селяни і запорожці, а розоряли їх кілька разів або турки, або татари, або поляки з єзуїтами. Було кілька випадків гонінь на ці монастирі і у XVIII столітті. Спочатку переслідування йшли від єзуїтів, які розпустили свої місії по Україні, понаставили по селах біля церков, на майданах і перехрестях, високі стовпи з встановленими вгорі хрестами, які також називалися "місіями" і стояли ще навіть у нинішньому столітті; потім слідами єзуїтів пішли базиліяни, які знали російську мову, — і все це цензорські — інквизиторським поглядом слідкувало за народом і за тим, до кого він звертався за порадою і розрадою. Народ, певна річ, звертався не до них, а до своїх попів, яких відшукував або по монастирях, або по скитах. У Варшаву і навіть у Київ постійно надходили скарги на недобрі дії монастирів, і скарги ці йшли від губернаторів, які діяли, звичайно, в інтересах свого уряду, своєї віри. У Києві ці скарги здавалися надто дивними і неймовірними, тоді як у Варшаві їм довіряли, тому що факти, наведені у скаргах, були надто відчутного характеру. Монастирі звинувачувались в тому ж, в чому звинувачувались і наші іргізькі монастирі за Волгою під час пугачівщини. Говорили, що ці монастирі не тільки сприяли, а й навіть допомагали гайдамакам в їх наїздах на Польщу, що гайдамаки нібито знаходились у найтісніших і дружніх зв’язках з ченцями, жили у монастирських лісових хащах і навіть у келіях, що поранені гайдамаки звозилися у монастирі і там лікувались, годувались, що частина награбованих ними грошей йшли на користь монастирів. Одного разу Либединський монастир, внаслідок подібних нарікань, можливо, й справедливих, був підданий сильному переслідуванню з боку польського уряду. Монастир наказано було закрити, а ченців віддати духовному суду вищої судової ієрархії. З цією метою у монастир з’явилася міліція, загін якої під проводом полковника Ковальського зруйнував монастир і церкву, і тільки св. трапеза залишилася незайманою. Однак, ченці, які вважали себе непідсудними польській чи уніятській ієрархії, розбіглись. Місце монастиря однак залишилось священним у народа, і ті ж ченці попросили у польського уряду дозволу повернутися у зруйновану, але дорогу для них обитель. Дозвіл був даний, благословення отримане від "своїх з Києва", і народ разом із запорожцями знову відновив шанований ним монастир на залишках зруйнованого. За це гоніння святе місце стало ще святішим в очах народу, а запорожці, та іноді і гайдамаки, мали де голову прихилити і помолитися "своїм богам".
Словом, російські монастирі, російські ченці і мандруючі запорожці з гайдамаками у польській Україні минулого століття відчули і пережили те саме, що у нинішньому столітті відчули у західному краї католицькі монастирі, які давали притулок у себе і простим повстанцям, і ватажкам повстанців, і приховували у своїх стінах їхню зброю, поранених і харчі. Тільки та різниця, що ні католицьким монастирям західного краю, ні їхнім ченцям і ксьондзам, ні повстанцям народ у західному краї не настільки співчував, наскільки співчувало російське населення польської України розташованим в її лісах православним монастирям і ченцям.
У цих монастирях саме монастирях жив і подвизався перед уманською різнею Значко-Яворський. Малоросіянин родом, православний за переконаннями і гарячий патріот, він не міг спокійно дивитися, як католицьке і уніятське духовенство наповнювало його батьківщину, відділену від Росії Дніпром і ніби кинуту напризволяще. Чим запонадливішою була уніятська пропаганда, тим палкішою ставала протидія Мельхіседека іновірному впливу і тим відкритіше йшла агітація в ім’я всього російського і православного. Католики говорять, що він діяв так зухвало і відкрито, "вірогідно за наказом свого духовного начальства", звичайно, з Києва, із-за Дніпра, і що цей сміливий "дізуніт" почав умовляти мешканців усієї України, звичайно, польської, переважно населення смілянської, черкаської, жаботинської та інших губерній, не тільки простий народ, а й духовенство, одних до збереження "схизми" (тобто православ’я), хто вже був схизматик, інших до усування від підкорення уніятському митрополиту, яким був тоді Феліціян Володкович. "Здається навіть — кажуть католик, — що з особливого дозволу православного єпископа переяславського Гервасія Линовського, він наважився давати благословіння на побудову нових російських церков, посвящати їх та народ, який завжди опирався унії, залучати до себе. Невдовзі смілянська, жаботинська та інші сусідні волості до цього способу мислення були залучені, тим легше, що багато з чужоземців (тобто російських запорожців) були їм ріднею. Це було причиною того, що чернь українська почала обурюватись і насмілилася виганяти, бити і завдавати рани уніятським священикам з явною непокорою митрополиту (уніятському ж), своєму духовному пастирю, з великою неповагою не тільки до храмів господніх, а й навіть до його святих таємниць".
Так кажуть уманські католицькі ченці того часу про агітацію Мельхіседека і про наслідки її. Вони, як видно з цього, звинувачують Мельхіседека як єдиного винуватця смут, а між тим забувають, що якщо Мельхіседек діяв наперекір, то супротивна партія діяла менш обережно, а іноді і обурливо жорстоко, як ми і згадували вище. Якби жорстокість, з якою діяла католицька пропаганда, не впадала тоді ж в око людям безпристрасним, то Кваснєвський, про якого ми розповідали вище, не вигнав би зі своєї губернії апостолів унії, як він їх вигнав за їхній "różne nawe dotkliwe przesladowania" православних. У всякому разі ваги навряд чи можуть схилитися у бік католиків у даному разі, якщо навіть на їхню чашу вагів покласти трупи двох замучених ними близько того часу титарів.
Як би не було, та Мельхіседек викликав сильне незадоволення уніятського духовенства. П. Скальковський говорить, що дії його, вірогідно, не супроводжувалися розсудливою обережністю і на нього почалися гоніння місцевого уніятського єпископа Гервасія Линовського, від якого перетерпів тяжке ув’язнення. Треба зауважити, що у п. Скальковського відбувся тут недогляд: він називає, по-перше, Гервасія Линовського уніятським єпископом, тоді як він був православним, про що й говориться у п. Скальковського у тій самій книзі, тільки нижче, а по-друге, там же він говорить, що ув’язнив Мельхіседека Феліціян Володкович, що справді так і було.
Феліціян Володкович, "митрополит київський і всієї Русі", як він себе називав, наважився поставити Мельхіседека у неможливість діяти і покарати його жорстоко. Католики розповідають, що Володкович, "бачучи поразку своєї пастви, як добрий і чутливий пастир, не припиняв пошук засобів, аби врятувати своїх блудних вівець. Тому насамперед він наважився схопити згаданого Мельхіседека, як людину, яка незаконно втрутилася в його правління. Що вдало виконавши, він утримував його спочатку у Радомислі, а потім у Дермані на Волині, де цей останній добровільно зізнався, хто його до таких дій спонукав і посилав… Але вийшовши з ув’язнення відомими йому шляхами, повернувся знову у свій монастир ".
З цього часу Мельхіседек справді стає вже пристрасним агітатором і підготовником уманської різні. Одні кажуть, що ув’язнення спонукало його на цю небезпечну справу, інші — що наповнення польської України католицькими місіонерами, яких Кваснєвський вигнав з чигиринського староства. Кажуть, що відразу після цього вигнання Мельхіседек скликав до себе у монастир все тамтешнє духовенство на нараду, як чинити їм, якщо католики знову зроблять на них таке нашестя. На цій нараді вирішили послати з проханням про захист (о protekcya) до київського губернатора або до запорозького кошового. Польські історики додають, що за свідченням Кваснєвського, який знав про все, що там було, прохачі дістали з обох боків відмову (odmowienie). Немає сумніву у достовірності свідчення Кваснєвського, бо ні київський губернатор, ні кошовий, яким був тоді Петро Калнишевський, який переслідував гайдамаків не менше Лантуха, а відтак навряд чи насмілився б відкрито ставитися прихильно і до їх задніпровських союзників, не мали права дати і найменшої надії підданим іншої держави, у тому розумінні, що будуть їх захищати.
(Продовження на наступній сторінці)