Є підстави з великою певністю припускати, що ці надії у селянстві польської України підтримувало православне духовенство обох сторін Дніпра, звичайно, межуючих місцевостей, і православне чернецтво. Про це говорять не тільки польські офіційні документи того часу, а й сам народ залишив у своїх спогадах підтвердження цьому свідченню польських істориків. У "стислому опису вбивств (rzezi) у місті Умань, здійснених українською черню", складеному на підставі актів уманського монастиря, як припускають, ченцем Тучапським, у 1787 році, і підписаному ксьондзем Йосипом Моргулець, ректором уманського монастиря, і Мацевичем, віце-ректором закону святого Василія, позитивно говориться, що переяславський православний єпископ Гервасій Линовський заохочував православне духовенство польської України і тамтешніх ченців до побудови нових російських церков і до залучення у православ’я народу, опірного унії. Так говорять католики. Це ж говорить і сам народ, не маючи політичного наміру приховати історичну правду, і збагнути те, що справді було. Це народне зізнання записане п. Кулішом вже у сорокових роках.
Ось як народ передає нині свій спогад про ту участь, яку брало російське православне духовенство у підтримці в польських селянах надій на заступництво Росії.
Поляки переманили в унію одного православного священника, на прізвище Каряка, запевняючи, що в унії йому "краще буде". Каряка поїхав у Польщу, "висвятився на унію" і повернувся на Україну. Паства його, бачучи, що у сусідній церкві "благочестя", а в них — унія, наважилась знайти і для себе "благочестивого" попа. Оскільки священник цієї церкви був уніят, то селяни ходили говіти до якого-небудь сусіднього православного монастиря і завжди чули від ченців такі напучування: "Підніміть бунт, та до преосвященного добийтеся, тоді й у вас буде благочестя". Підтримані таким чином місцевими православними ченцями, деякі з селян відправилися за Дніпро, у Переяславль, до тамтешнього православного архієрея Гервасія Линовського.
— Ваше преосвященство, — говорили вони, — ми приїхали просити, щоб і в нас було "благочестя", як в інших людей, а то у нас унія, якої ми терпіти не можемо.
— Дітки! — відповідав Линовський: просіть Каряку, хай до мене приїде, я благословлю його на "благочестіє".
— Святий владико! Ми просили його всією громадою, та він не вірить. Він говорить: "тоді у вас буде благочестя, як у мене на долоні виросте волосся".
На це Линовський сказав їм: "Люди добрі! Зачекайте ж. Він схаменеться, та невчасно… Їдьте, дітки, додому — священник вам буде".
В одному з сіл того округу польської України, де це відбувалося, був молодий священник Левицький. Поляки жорстоко мучили його, змушуючи прийняти унію: сипали за халяви розжарені вуглі і на колесо тягли, як колись російські кати витягували на "дибах" тих, кого катували. Та Левицький не скорився, пішов від них і з’явився перед архієреєм Линовським. На той час був у архієрея і той титар з Млієва, котрого пізніше замучили поляки. У Линовського, таким чином, зійшлися водночас два мученика католицького "старання" до віри і селяни, які шукали собі священика. Останні, обнадіяні архієреєм, повинні були повернутися за кордон, тобто за Дніпро, у польську Україну. На кордоні стояла російська варта і польська: з правого боку Дніпра стояли польські пікети, з лівого — російські редути, на яких вартові по ночах перегукувались ще за старовинним звичаєм: "Славне місто Петербург! Славне місто Переяславль!" Між тим, поляки, дізнавшись, що дехто з селян їздив у Переяславль до православного архієрея, намагалися схопити їх на кордоні. Та селяни, попереджені земляками, таємно переправилися через Дніпро на рибальському човні. Селяни врятувались, але титаря схопили, зв’язали і прикріпили до возу. У Млієві його повісили на дерево і довго мучили: обмотували тіло прядивом, потім обмазували смолою і запалювали, поки нещасний не спустив духа. Потім від мертвого тіла відрубали голову і виставили на вигоні, на високому стовпі. Вночі хтось викрав голову і відніс Линовському у Переяславль.
Ці жорстокі заходи поляків спонукали Линовського докласти всю енергію до справи підтримання російського елемента у польській України, допоки не прийшов час кари полякам.
Усі ці, видимо, дрібні риси, які проясняють, як готувалася уманська різня, як потихеньку дратувалися народні почуття і будилися старі, ніби органічно міцно з’єднані з інстинктами, — дорогоцінні для історика. Бузувірство над титарем у Вільшані, його мученицька смерть і викрадення його доньки, варварське вбивство другого титаря в Млієві (якщо тільки це не один і той самий факт, що передається по-різному народною пам’яттю) і спалення хутірців біля мотронінського монастиря — ось, так би мовити, підготовчі праці короткозорого старання і в інтересах римської церкви, праці, що принесли ще більш криваві результати. З іншого боку ми бачимо підбурювання з боку російського духовенства, підбурювання, викликане, однак, надто значними і нерозсудливими заходами супротивників.
Як би не було, але у підготовці уманської різні винні обидві сторони — і польська, і російська.
Та була ще одна людина з російського боку, яка не тільки є діяльним підготовником різні, але в ній слід шукати чи не самий почин цієї страшної справи. Ми говоримо про ченця Мельхіседека Значко-Яворського.
Розділ XII
Мельхіседек Значко-Яворський походив з дворянського роду. За свідченням польських письменників, він був "малоросіянин". Одні кажуть, що Мельхіседек був архімандритом та ігуменом либединського монастиря, інші — мотронінського. Більшість письменників називають його ігуменом останнього монастиря. Кажуть також, що він був просто іноком, який займався медициною, хімією та іншими науками.
Хоч взагалі дії цієї особи добре відомі з усіх відомостей про уманську різню, однак, в них багато залишалося глибокою таємницею, так що деякі з фактів його життя ще й досі здаються загадковими. Чи бачився Мельхіседек з імператрицею Катериною II і що вона йому сказала на його представлення? Чи була її відповідь такою, якою вона перейшла у народ і в історію? Ці питання поки що залишаються без відповіді. Якщо розмова з імператрицею була віч-на-віч, то ніхто крім Мельхіседека і Катерини і не міг знати, що вони говорили і що саме сказала Катерина, яка вже замислювалась у той час про розділ Польщі і зносилася з цього приводу таємно з Прусією і Австрією. Те, що вона не дала Мельхіседеку письмової відповіді або дозволу "різати жида і ляха до ноги" — це навряд чи викликає сумнів. Але що відповідь могла бути не категоричною відмовою або забороною, а ухилення від прямого "так" чи "ні" — це цілком ймовірно, бо інакше Мельхіседека засадили б у Петербурзі у фортецю або виказали б з головою польському уряду.
Але про це пізніше.
(Продовження на наступній сторінці)