Звідти гайдамаки кинулися на Жаботин, містечко, що належало одному з князів Любомирських, які за кілька років до того винищили зграї Чуприни і Чортоуса. У Жаботині був до цього начальником козацької сотні знаменитий Харько, якого поляки обманом згубили у Поволочі. Тепер там командував городовими козаками князя Любомирського Мартин Білуга, а губернатором був полковник Вічалковський. Білуга відразу ж приєднався до Залізняка із своїми козаками, і Жаботин спіткала доля взятого на спис міста. Замок розорений, містечко зруйноване, а польське та єврейське населення було переколоте піками або замучено ще якось. Хоча Вічалковський встиг врятуватися втечею, та є підстави думати, що й його не обминула загальна доля усіх польських губернаторів і орендаторів. Так, одна пісня про Залізняка натякає на долю, яка спіткала губернатора, котрого Мартин Білуга водить за собою ринком і загрожує:
Білуга Мартин Жаботинський та по риночку ходить,
Свого пана-губернатора за собою водить,
І, водячи за собою, та й до нього каже:
"Не одного тепер ляха голова заляже…"
Інше містечко, що також належало князям Любомирським, Сміла, теж було взяте гайдамаками, пограбоване і спалене. Заворушення розходилося все ширше і ширше, пожежа і різня охоплювали вже не тільки околиці мотронінських і либедінських лісів, а й сусідні округи на цілі десятки верст. Це становище польської України зображено такими яскравими барвами найпопулярнішого українського поета:
Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні,
Закричали гайдамаки:
"Гине шляхта! Гине!
Гине шляхта, — погуляєм
Та хмару нагрієм!"
Зайнялася Смілянщина —
Хмара червоніє,
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, смілянщина
Кров’ю підпливає
Горить Корсун,
горить Канів,
Чигирин, Черкаси,
Чорним шляхом запалало —
І кров полилася
Аж у Волинь…
Як і під час пугачівщини, у різних місцях з’явились окремі партії, під проводом своїх "ватажків". Неподалік від мотронінських лісів, у велелюдній Мельниковці, постала одна із значних особистостей гайдамаччини Семен Неживий. Він був раніше простим робітником в одного гончаря (poddany garnczar). У цьому наймиті гончаря давно проявлялися честолюбні устремління. Він давно казав: "Я хоч на день, та буду паном". І він справді став паном на кілька місяців, розпоряджаючись у великих староствах черкаському і чигиринському, а частково у Смілянщині, як у завойованій ним країні. Він називав себе запорозьким козаком і саме уманським курінним, і оголошував народу, як видно з наступних свідчень на допитах захоплених гайдамаків, що у нього є "неякесь дозволєніє", а цим "дозволєнієм" йому дозволялося збирати "чату" (зграю), бути її командиром і з нею йти у "лядщину на викорінення ляхів і жидів". Народ йшов за ним натовпом, заохочений таємничим "дозволєнієм".
Біля Хвостова утворилися подібні ж зграї. В околицях Черкас, Чигирина, Корсуні і Канева народ піднімався за однією чуткою, що вже не тільки гайдамаки повстали, а почалося "посполіте руйнація". Поляки та євреї з остраху втікали за Дніпро, під прикриття російських фортець, а ті, хто не встиг втекти в Росію, шукали безпечних місць у польській Україні, по містах, замках і лісах. В одному лісі переховувалась досить значна кількість поляків, які там і зарили у землю свої скарби, і коли гайдамаки увійшли до лісу, поляки ховалися на деревах, звідки гайдамаки збивали їх чим попало, а зариті багатства пограбували. Не дочікуючись приходу Залізняка або інших ватажків, народ сам починав розправу, діти йшли за батьками вбивати панів, жінки йшли у гайдамаки, озброюючись рогачами:
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
Залишились по селах тільки собаки та маленькі діти — зовсім як у пугачівщину. Під час пугачівщини навіть собаки тікали з сел і юрбами ходили за обозами, або слідували за своїми хазяями, з голоду пожираючи вбитих коней, а нерідко і людські трупи. Якщо з якої-небудь хатинки і з’являвся мужик, не озброєний гайдамацьким обладунком — пікою або рушницею чи обсмоленим дрюком, то це була рідкість, і кожний гайдамак, побачивши такого "гулящого чоловіка", міг закричати йому: "Забирайся у хату, сіряк! Стрілятиму!"
Юрби Залізняка підходили до Черкас, куди ще раніше забрались окремі ватаги, пили-гуляли там, вивідували, чи сильний черкаський замок, але взяти його не могли. Ця честь випала на долю Залізняка. Самовидці так описують урочистий в’їзд цього народного улюбленця у Черкаси та його зовнішність. Передові загони його мали вигляд "справжнього війська", як і юрби Пугачова, які одного разу сам Михельсон помилково визнав за урядові війська — у такому порядку вони готувалися до битви. Попереду їхав Залізняк на буланому коні у червоному одязі, у "кармазині". Шапка на ньому була сіра, сап’янові чоботи, без сумніву, кольорові, шалевий пасок, за ним пістолет, збоку шабля. Він був ще не старий, років сорока або за сорок, повновидий, гарний, зростом невисокий, але широкоплечий. Невеликі русяві вуса, за вухом довгий чуб. За ним їхали по двоє у ряд вершники із списами, і у передніх пар списи з подвійними значками — одна половина значка біла, а друга — червона, потім значки жовті з чорним, далі червоні з синім, тощо. Насамкінець гайдамаки йшли пішки без списів і зброї, а тільки з обпаленими на кінцях киями. Це вже були ватаги "винокурів" та інша голота. Діти стояли обабіч дороги і з цікавістю дивилися на цю урочисту процесію, знявши шапки і вклоняючись. Залізняк звернувся до них із запорозьким вітанням:
— Здорово, сучаки!
— Здрастуй, пане.
— А що ви не орете?
— Ні, пане.
— А ми вже почали орати! — сказав Залізняк, натякаючи на початок різні.
Залізняк проїхав тією вулицею, що веде прямо до черкаського замку. Через міст він в’їхав зі своєю юрбою у замок, башня якого вже була відкрита. В’їхавши до замку, гайдамаки зупинилися рядами. Залізняк скомандував — "з коней!" — і гайдамаки зійшли з коней і, поставивши списи у козла, прив’язали коней до конов’язі. Залізняк з прибічниками пройшов у покої. Йому назустріч вийшли черкаські городові козаки зі своїм отаманом. Козаки зняли шапки перед Залізняком, і він, наблизившись до них, теж зняв, але відразу надів знову. Козаки лишалися з непокритими головами.
— Здорово, козаки, — звернувся до них Залізняк.
— Здрастуй, батьку отамане!
— А де ваш отаман? — спитав Залізняк.
Отаман відразу вибіг до нього з непокритою головою. І Залізняк зняв шапку. Вони обнялися і поцілувалися. "Запрошуйте на постій", сказав Залізняк, і отаман повів гайдамацьке начальство у господські покої. Прості гайдамаки розсипалися по місту на промисел. "Оренда" була розбита, обручі з бочок збиті і горілка потікла струмками по землі. Жінки, не боючись гайдамаків, які їх не чіпали, як і дітей, робили з піску загати і черпали горілку, яку розливали на землю гайдамаки.
Після горілки полилася і кров рікою. Черкаси не пощадили, незважаючи на те, що гайдамаки не зустріли тут ніякого опору. Залізняк, стоячи на ринку, керував грабежем та вбивствами. "Добре, дітки!" — кричав він, коли гайдамаки шаленіли, — "добре! катуйте їх, проклятих! В раю будете!" Після грабежу гайдамаки підпалили місто і залишили його, відправившись далі на нові вбивства і грабежі. Чутка про те, що запорожці прийшли з Росії для визволення польської України від поляків, охоплювала все більші території, і разом з тим піднімала на ноги усіх, хто був здатний володіти, якщо не шаблею, то хоч би дрюком. Одні юрми тяглися до головної армії під проводом Залізняка, інші діяли самостійно, однак в ім’я спільної справи. Колишня польська міліція, що складалася з козаків, майже уся перейшла на бік гайдамаків. Дрібні ватажки крутилися зі своїми зграями від села до села, грабуючи ще недограбоване і добиваючи недобитих. Гайдамаки не минули ні Корсуня, ні Канева. Канів мав укріплений замок, гармати і сильний гарнізон, але й це не врятувало його. Чим більшим був опір, тим лютішим був напад гайдамаків. У Каневі перебувало багато базіліян, які мали свій гарнізон, та на них з особливою люттю накинулися розбійники. Базіліяни з їх абатом, він же і староста, були захоплені. Вбивство йшло поголовне, хай тільки у жертви було б польське ім’я або єврейська зовнішність. Як і попередні міста і села, Канів був спалений. Частина поляків закрилася у замку, обнесеному потрійним частоколом. Гайдамаки вчинили з цим замком, як Пугачов з містом Осою: до частоколу натаскали сіна і запалили, усі, хто сховався у замку, погоріли.
(Продовження на наступній сторінці)