Звертаючи вже на другу дорогу — проз аптеку, аптечним подвір'ям, біля хлівчика, де висів замок на тій половині, нічиїй, що вчора ще був йому притулком якимсь аж ріднішим, ніж рідна хата,— він думав однаково про цей непізнаний простір, що видавався й порожнечею.
"Якщо тут нічого такого не сталося,— подумав перед своєю хвірткою,— то який це я буду дурень, стверджуючи свою відмінність".
"Непевність минає, але не забирає з собою назовсім незатишності,— мовляв, не поспішай стверджувати своєї причетності до..."
В хаті добре, що не такі тривалі думки. Матері щось не було чутно; це мовби якесь вертання з однієї доісторичної доби в іншу, ще древнішу.
— Яка ж ти, клямочко, легка,— сказав до дверей; з такою ношею за плечима й хату можна переважити.
Десь із найдальшої кімнати вийде до нього мама, захоче йому помогти зняти клумачка, але він аж гримне, щоб не чіпала; виставить клумачка на лавку під грубою, ближче до кубашки біля вікна, й це настане такий затишок у їхній хаті.
А мама не чує, як дзенькнула й ця, хатня, клямка,— то він піде з мішечком ще далі, в ту хату Дивно, що ніякої ваги не чув за собою — чи це так добре було ступати по цій дерев'яні й підлозі; скажіть-но там хто.
Він так само одною рукою знайшов край цих дальших хатніх дверяток на дві половинки і з хитреньким поглядом, наче він хлопчик, а вона його ще молода зовсім мама, всунувся головою на ту половину хати.
— А хто це вареники буде ліпити, га?
Мати одхилилася з-від машинки з таким переляканим до нього обличчям: це що за мара всунулася до хати?
— Що ж я буду робити, така обсмалена.— Він ще жив тією новою народженою радістю й ну не хотів вірити в якусь новішу біду; а то він не знав, як вона вміє його пересмішити,— ег-ге.— Мені тра було в цей бідон з сірником заглядати. Калатнула раз — щось на дні трохи є. Воно як пахне мені в лице. Диви-но, є в мене очі, сину?
Був би сміявся, які вони обоє страшки посеред цієї великої хати поставали,— бо', нема людей на них збоку подивитися.
— То ти типір на містечко не вийдеш, така обгаряна.— Хіба б повірив, що тако можна на матір дивитися й не ховать очей.— Що ж я кому казатиму? Моя мати не хтіла вареників синові ліпити й взяла себе обсмалила.
— Йди, дурний. Я боюся в дзеркало подивитися. А він... Мати якось нагин ці пробралася в кухню, так не хотіла,
щоб з неї сміялися.
— Там ніхто не йшов більш, Славка?
— Казала Вера Бойчукова, що хтіла за плаття взнати. Тамо в хліві якесь сіно гребла. Каже, чось Іра не хоче одчиняти.
Вони їй треба, ці гості зараз, хай не розказує.
— То що, на другі хати йти з цим мішком? — Ще жив на обличчі дурнуватий сміх, але десь там, у глибині тіла, починався той холод, нагадуючи, що скоро дійде до горла, очей, волосся.
"У притулку для ящірок оселиться мішечок з мукою".
— Що ти мені даєш, сину?
Він взяв на машинці, скільки там було. То що тепер рахувати.
— Та й ти Павлові нічого не винен більш? Буде він дивитися: поклав па прилавок, заки мішечка піддав собі з ваги, Павло щось там шарудів; він узяв з прилавочка здачі й вийшов.
— А ти не знав, що чужого я не потребую? То, може, Павло за черевики не одрахував
— Ти мені оддаєш за ті самі гроші.— От йому знов ховай очі чи звертай до мішечка в кутку, буцім це їх двоє винуватих.— Щоб я їх у хаті не бачила. Як собі знаєш.
Відомо ж тепер то йому щось інше, й кому тако скажеш: ті перші гроші в руці наче м'якші були, а ці цупкі й тільки раз один зігнуті вдвоє.
Однесе взавтра, бо сьогодні пізно для нього; хіба це вже так потерпіть не можна, що аж.
Хай несе зразу, як він її син,
Десь такої пори виходив з хати батько; причиняв за собою тихо й щілко обоє дверей, виглядав од порога на шосе, до емтеесу, чи ніхто ніде; і такої недовгої задуми вистачало, щоб знати, куди далі йти,
— Чули, цьоць, Миколи не було?
"Еге, йому Миколи тра",— а то вона не знає, чого вони зранку, як неділя, парять по селу.
— Нема-нема,— таким голосом забалакала, буцім це Микола у неї маленький та й так не хоче пускати до хлопців на вулицю.
У неї палилося в печі,— чогось цей світ тако поволі розвидняється, що осінь темна цей рік, чи чого. І£ть їй, як та, давніша осінь, коли вони з дідом перебралися у це село.
То вона любила подрімати вдосвіта, а це — вбий — не засне. Й жити тепер не те що колись, а все одно боїться Такий рік, що старих людей багато забрало; втомишся по цих поминках бігати.
— Думали, Іван ворота зачинить,— одговорювала вона цього чужого чоловіка,— а вже оно баба Прокопчучка геть здитиніла. Просять уночі посидіти. Бо Гані тяжко самій.
— Ге. Баби Прокопчучки спитайся що, вона не вбіжала.
— Й ми як з дідом колись мали, то не шкодували, Петро,— сказала це ім'я й злякалася, так боялася не вгадати. Що це їй таке; як тій Марині, що вже й хати позабувалася.— Переїхали перед цим трудним роком. У діда був човен, він поїде, наловить риби, та й обділяємо. Кому такої чи печеної — в руки, у кишені понапихаю: їжте, люди добрі. Дивино-ся, сину, вже мені однієї палички мало,— балакаючи, додибала до порога; той чужий чоловік вступив назад у сінці.— Що вам треба?— наче й не її голосом питалося.— Я сама живу.
"Це колись люди їсти хотіли, то не одішлеш,— боялася згадувати вголос— Дід гукає з берега, передає мені кошеля з рибою. А ці не понапиваються Як перед смертю".
— Чо ви боїтеся? Я хотів щось спитатися Бабо Богинько.
— Йдіть оно до Євки навпроти, може, в неї є.
Петро поступився далі, вже на сінешньому порозі стояа Поки баба не зачинила ті, що в хату, двері, то йому видно було вогонь з печі.
— Дивіться, в якій я куфайці, мені ще на роботу тра. Боїтеся, що я з міліції?
— Не знаю я вас нікого. До мене осьо подружки поприходять. А що знала, те розказала.— Баба поставила одну паличку проти цього порога, й Петрові треба було зійти вже на глиняну приступку перед порогом.— Ще баби наших бабів казали, що буде такий час, коли дротами люди обгороджуватимуться, то й так є; телята по крові ходитимуть. У цю війну йшли люди в ліс по телята й бачили.
Десь узялося сонце з-поза хати, й цей Петро стояв такий страшний, якась куфайка без гудзів, щетина рідка й довга, як у кабана. Але гарно чуба чорного зачесав назад, то й лоба, диви, стало видно. Скільки їх, цих розумних чоловіків, — але як зранку не ковтне, то дурний увесь день ходитиме.
Пошкодувала б його, славний такий чоловік, але вже наука була через це шкодування. Грицько оно який ходить. Усій сімгі горе. А це щоб знов про неї казали.
— Стань-но, Петро, тако далі,— мов до пам'яті прийшовши, аж гукнула на всі ці тісні сінці,— вступися, кажу тобі.
Дістала паличкою двері за клямку й потягла до себе одразу легше, трохи подивилася на цього чоловіка у щілинку, щоб не думав, буцім вона боїться. Ще ж наче ждала од нього слова якогось, але тако поволі втавала у червонясті сінешні сутінки та й причинила зовсім двері.
— Бабо Богинько,— той спам'ятався,— може, вам ячменю з пуд принести.
Петро нахилився до дірочки, через яку вона дротиком одмикає й замикає хату на колодку,— і їй зовсім поночі стало у сінцях. Баба мовчала.
"Це як загримає мені у двері,— думала вона, боячись ворухнутися,— то й стіна впаде".
— Бабуню,— просився однак Петро.— Або палива вам якого привезу.
Ну да, їй твого палива треба. В неї осьо є. Як цього базара розбирали, Микола з тим головою заїжджають; каже їй, нема часу посидіти. Вона бачила, який цей голова зробився. Колись то охоту мав зайти, сина похвалить, а осьдо, диви-н, й з машини не встав. Як гицель, сидить, виглядає: де ти там, нема мені часу на вас. То Микола зразу сказав і в хату не заходив. Мамо, тамо для вас трохи палива є.
Подивилася з хатнього вікна, що той Петро робить. У хвірточці постояв, думав, хто вуличкою йтиме, то щоб разом.
Бере руки тако ховає в куфайці— змерзли вони тобі так скоро; голосно дихнув до себе, наче сьорбнув, о, тепер він піде.
♦Осьо буду бачити, який ти розумний,— вона ще й до того вікна перейшла, де на вулицю,— та розумний".
Гляди, щоб додому не пішов,— це такий, що піде тобі. Боком у ту хвірточку висунувся, десь до буфету спрямував, вже й не оглянеться. Що — йде собі, ні в якої він баби не був.
Була б щось попорала, коли б не оцей Петро та не цей Петро. А, к лихій годині. Але ж обіцяла ще до обіду занести, то треба вбираться. Зняла цього образа з теї стіни (товста нитка петлею легко розійшлася), що між вікном і шафкою, обітерла низом фартуха й поклала посеред столу. Вапно вона внесла ще з учора. Взяла підперлася паличкою тако збоку, щоб легше нагинатися, виставила на лаву бляшане відерце зі щіткою. Зачерпнула відразу щіткою гущі зо дна й поквецяла по чорній рамочці з пилюки й присохлої павутини. Вапно то поможе, вона знала,— тільки що більший слід буде на цій глиняній стіні. Таке руде чи яке зробилося — той слід від образу не хотів зникати. Нічого-нічого, вона ще ввечері з раз мазне щіткою, ха-но це засохне.
(Продовження на наступній сторінці)