— Я тобі розкажу іншим разом, сину.
— Ці руки й так закоцюбнуть.
— Він любив трохи командувати, я тобі зразу кажу. Чогось його на те офіцерство потягло.
Ярина посовувала ще не дуже гарячі фанерки пальцем, щоб викинути на брикет вугілля, і добре бачила, яка вогнева квіточка впала синові на щоку.
Грівся б собі, дурний,— чо в той клуб так рано пертися?
Але про мене; якісь там художники поприсвджали.
Чого він їх так з армії полюбив,— він же там щось і сам малював. Йому й учителі гарні оцінки за малювання ставили.
— Оно ваша баба знов шкрьомбає,— хитнувся син до вікна, щоб розгледіти.
— Чого це вона, диви, не дасть посидіти.
— Таких сусідів маєте,— щось трохи сміху найшло на нього.— Ми повставали з автобуса і йшли з бабою, а вона мене не взнала.
— То вона боїться, каже, хтось її хоче задушити. Меле, не має роботи.
— Хай би сказала щось, то я поміг би.
— Може, вона щось скаже,— я тобі там знаю. Вийду осьо. Ярина застала Богиньку на тому самому місці; баба далі
аж наче й боялася йти.
А це ще побачила Ярину, то чого лізти, вона й так побалакає.
— Дивіться-но цюди, Яринко. Я щось забулася сказати.
— А я дивлюся в вікно, думаю, чого це ви стали вертаться.
— Я б вам сказала, Яринко. Але як їм діла нема до людини, то я помовчу. Вони мені пенсії не дали, кажуть, де ви були, як тра було в колгоспі робити. А я за цими інвалідами гляділа,— кому вони тра були ще.
— Поїдьте в собез, що вам сказати.
— Чуйте,— голосно забалакала Богинька,— вони ж козячого молока не хтять брати. Пани такі поробилися.
— То як це немолочний рік, мені Ганя, сестра, казала. По півлітрі дає.
— Я взяла Вері сухарі поодцавала,— вона аж повернулася, тако за тонким деревом їй добре видно Бойчукову хату,— вона корову держить.
— А ми давно корівку спродали. А так: то в молочарні коли брали, мене там дівчата знають.
— Не мала я кози, то візьму у Вери молока, а сухарика в слоїк покладу.
— Це так роблять,— Ярина згадала, що в молочарню то вона посилала без хліба.
— А це не хтять козячого молока брати.
— Люди хіба так не беруть? По селі ж мало, щоб хто держав кози.
Богинька обітерла рота в куточках — так трохи піна знедавна почала проступати, от здушує в грудях, і порожньо якось — немов там ширше, як у цьому світі всенькому.
— Треба здавати хоч краплю. А так хто мені запише.
— Йдіть до сина, хай щось поможе.
— Я поїду до дочки в Житомир — що вона мені скаже. Цэа Миколу якось рятувати. Ця гучителька його ззість
— Багато хто так нарятував.
— Яринко, ви мене не знаєте. Я вже стара. Я нічо так не боюся. Але я його до себе заберу.
— То будете знов у сварці, воно вам треба?
— Правду кажете, вона така вредна, що й гочі повидирає. Я йду їм города трохи одкопати. Хоч гарбузи якісь будуть. А то вже й люди оно кажуть. А вона за сапу та до мене. Добре, що машина їхала, дядьки якісь оборонили. Та й тако ходжу, баште, порубана.
— А-бо. 1
— І в Житомир їздила, щоб одділитися від них.
— А тепер знов докупи хочете.
— Не смійтеся, Яринко.— Баба вмовкла трохи — якась така собі аж маленька зробилася в одежі.— А він балакає з нею!
— То мусить, бо це його жінка.
— Він як був здоровіший, то сам зривався втікати од неї. Годі, каже, перебираюсь до мами. Піаніно висадять з хлопцями на воза, а вона як собака скаче та клумаки в город, у город.
— Отако?
— Еге. А потім посилає в школу дитину, дає однести сидора на роботу. Ото наїдок.
— То заходьте ще коли, тітко Богинько.
— Буду мати час, то зайду. Мені треба щось спитаться.
— То спитаєтеся.
Баба бралася за мішечка під рукою — треба вже йти. Що вона тут вистоїть на цьому морозі? Як вони всі мов понаймалися, чогось віри нікому нема, й це де хоч дівайся.
— Яринко-о, Яринк Я вам осьо забула дати. Богинька розв'язала вузлика на коліні, якісь у неї там
пиріжки були.
— Візьміть-но синові передасте гостинця од баби,— довго виповивала більшого якогось пиріжка.
— Та він же зчерствіє, поки що.
— Це мені Вера дала, то я сама не ззім. Хай він їсть. Може, й мені коли що доведеться.
— Я вам знаю, коли він що буде їсти.
— Ви йому дайте. Кажіть, що баба гостинця передала Він мене знає.
— Я візьму, як ви так хочете. Спасибі вам.
Ярина сховала пиріжка під фартушок — так у руці й тримала.
— Хай їсть на здоров'я.
— Та й цс ви зара куди?
— Тра йти додом. В мене ще коза недояна. ІЬть тамо стіни пообгризує.
— Чого це тебе знов приперло? — бубонить на лаві навпроти замерзлого вікна, обіпершись однією рукою, а другу поклавши біля живота — пальці на ній мов повідрубувані й знов пришиті. І вже мовби до когось ще, не тільки:— Наркомани бісові.
— Ти диви, я до вас і боком, і скоком...— для першого разу жартує Танька.
Та байдуже їй, живи собі. Коли батько почав пити й битися, мати сама його покинула. Переїхав у це село до сина й хвалиться усім: "Тут мій пуп закопаний".
— О, знов командує,— гукає старий з лави, хоч Танька й слова не каже.— Маку скільки не вродить, то повивозить все до мачини.
— А тут пуп мій закопаний,— перекривляє тако. Щоб знав, як чіплятися.
За що вже за інше то й змовчала б — от вже ж з таким батьком. Але як цим гноєм чути — що ти йому скажеш. І від куфайки, і від тих пальців неживих, хоч ними цигарку скрутити й подужає. їздовим не робить скільки оно, а все одно. Кухта дивиться тако якось по-півнячому, балакає й не затулиться.
З рота того — ну не здихнеш.
Та хай вони собі наговоряться; сьогодні неділя, і він добре знає, що вини на йому аніякої Зайде невістка в хату, а він аж засовається на лаві, "м'яку" руку встромляє під коліно — насидів за ранок тепла, хай гріється. Вона ж у нього бідненька, глядіти тра, а хіба цим туркам докажеш, їм одна дай, та й годі
В нього аж сльоза десь візьметься углибині, але до ока не докочується, він її не пускає. Тільки зиркне ображено на всіх — тиняються по хаті, скільки той обід збирати,— і знов розговіється. Невістка в комору, і він півнячим оком за нею, тихенько з усієї сили втягне того далекого п'янкого духу, аж у горлі заболить, і вже як і не чути нічого, все одно принюхується. А так то він добре знає, що то за капки капають в лійочку, його туди не пускають, та й взагалі ніхто ані слова,— ну то й хороба з вами.
Чи він звечора сам не бачив, як вони там біля мисника перешіптувалися (це така потороч, від батька ховаються), щось вносили, крекчучи, і в комору пхали
Він то й не виглянув, де спав, бо й так чутно було, як запахло в кислими буряками.
Однаково ж уночі їх обдурив, хоч вони довго й не лягали і мусив перетерпіти,— прокрався в одних кальсонах до комори, зачерпнув алюмінієвою квартою з дна, вдушуючи буряки, і, зітхнувши полегшено та уважно вдивляючись в маленьке віконечко під самою стелею, мовби що крізь нього видко, вперше, мабуть, пошкодував, що нема дверей у комору з сіней.
♦Вигадав на свою голову",— думав Кухта і ждав тієї хвилини, коли відригнеться, щоб послям вертатися в хату.
♦Кричить ґвалт, ну",— подумав і за дочку Таньку, але більшого в душі не знайшлося, як це, бо саме відригнулося, і Кухта здоровішою рукою підсмикнув кальсони, щоб, бува, не спали посеред хати — йти ж через невістчину кімнату...
Танька внесла ще брикету й накидала в грубку. Палиться в хаті, а тепло, звісно ж, і в комору йде. Кухта хитро зробив.
— Гляньте, скільки вже переробила, а вона — куфайку на себе, хусткою обв'язалася і сидить в коморі.
— А то хіба не робота? — йому невістки бувало й шкода.
— Еге, це тільки в вас робота, це ви мені побалакайте, ще скажіть. * •■ г
— Якої хороби ти причепилася? — Кухта посунувся далі з нагрітого місця, сердито на шибку подивився: на неї вже сонця трохи лягло.
— Хіба вона рано встане й зварить чоловікові? Як не наварю осьо, то буде вам закуска.
Кухта скікнув з лави, гребнув рукою попід низом, за валянками.
— Та їжте, вогню б ви понаїдалися. Мені в буфеті дадуть.
— А хто ж вам набор дурний дасть?
— Одроблю колись, не бійся.
Увійшла з комори Галя, й Кухта передумав у буфет бігти. Знов виліз на лаву, тільки валянки не роззував. Це таке: сидітимеш сиднем, а не діждешся.
— Галю, улий мені, я піду соломи привезу.
Це б на одну Галю, то й мови не було, а так — хоч не заїкайся.
— Що, вже вам улити? А хто це спочатку несе, а тоді привозить?
— Який же тобі дурень за так робитиме. По чарці хлопцям наллєш — накидають. Шоферові дай, тоді поїде.
— Чим же ви привезете, як сьодні вихідний? — виправдовувалася перед братовою Галя.
— Мені хлопці вбіцяли тракторцем.
— Чи я знаю?—вагалася Галя і вже шукала в миснику пляшечку якусь, а Танька ніяк не вгавала:
(Продовження на наступній сторінці)