— Впоралися б, а тоді вгощали. Боже, коли вже ви свої
роти позаливаєте.
Кухта застібував ґудзика на комірці, а пальці чогось тремтіли і ґудзичок не потрапляв у петельку.
— То ти, Танько, не знаєш, яке життя на селі. А балакаєш. Галя обізвалася од мисника: — Тат, а як з-під олії, то нічого?
— Та хай яка буде, доню.
Невістка сховала пляшечку під край хустки і вийшла в комору, тихенько причинивши двері.
— В хаті ховаєтесь он, боїтеся цілого світу,— не втекло од Таньчиних очей.
— Ти-но поживи з нами, тоді побачимо, яка ти розумна.
— А що ж — мовчати й мовчати? На тому лежаку вже боки повідлежували.
Кухта побачив невістку зі згорточком,— навіть тих двоє берегів на перкалевому рушничку впізнав,— і махнув на Таньку: вари собі там.
— Давай, доню, я так з рушничком і візьму, вже ж людям
приємніше буде.
— Вдягніться, тату,— попросила невістка, бо він тримався за клямку йти вже, навстоячки озуваючи калоші.
— Це, я бачу, добра солома буде,— байдужим голосом тако мовила Танька, пробуючи страву на смак
Через якийсь час увійшов батько, втретє вистукав ноги біля порога. Бо чули, що й там стукав: у сінях та надворі.
— А де ж солома?—спитала Галя, заглядаючи на вікно.
— Та чорт її маму знає. І могорича взяли, і діла не зробили.
— А я хіба не казала, не говорила? — Танька.
— Ти хоч не гавкай,— сонним голосом, позіхаючи, озвався Кухта.— Ой, дайте я піду ляжу, так мені недобре. Це вже я, мабуть, скоро вмру.
Кухта сліпо мацав, на що б зіпертися, тягея до лежанки.
— То хоч гарячого посьорбайте,— Галя йому.
— Та яке йому гаряче,— не бачиш, он уже очі позаливав? Танька запнулася хусткою попід руки й простоволоса
подалася у двір — чорт якийсь її туди пхав.
Там вона побачила, що їй треба: до хлівчика вели чиїсь більші од її сліди.
Та й вона скоро в хату зайшла, показуючи братовій знахідку, у дровах знайдену.
— Бачиш, яка солома,— А тоді до лежанки:—Я б вам її на голові розбила, як ви вже всіх мучите.
— Мені хлопці вбіцяли повний причіп набрати, а ти не віриш.— Кухті хотілося спати, але хіба дадуть. Й, згадавши щось важливіше, тихенько гукнув:— Людина вип'є собі та й спить, а те ж., у кров отрути напустить і дурманіє.
— Нехай-но Петро прийде з роботи, я йому все розкажу,— крутилася Танька по хаті.— Буде вам.
— Та так уже й розкажеш,— зайшлася на щоках Галина, голос десь узявся.— Воно йому треба?
— А ви мені не кажіть, ні, я на роботу не піду. Думають, що йони всі розумні.
Кухта висмикнув з купи куфайок свою, засмальцьовану й без ґудзиків, щоб покласти під голову, й трохи нижче посунувся.
— Багачі поробилися, собача віра! Корівника за сто тисяч роблять не зроблять. А худоба однаково голодна буде. А вони хочуть, щоб я їм возив. Соломи попросиш, путньої не дадуть. Обтряпчалися, аж ну, а мудрі. На-аркомани...
— Ні, я б їм возив, але ж робіть по-людськи. Товар мерзне,
а вони корівника зимою..
— Сто тисяч, люди добрі...
—У мільйонери вивів. Хазяїн, іу-х. За три роки зерна дав раз, та й то невіяного...
— На повишеніє. Цдь — ніхто не заплаче.
— Жінки почули, як гепнуло на лежанці — видно, старий головою скотився на тверде.
— Я за того корівника вже другий рік чую,— немов засміялася Танька, й аж хитнуло нею вбік, взяла чогось і в комору посунула.
— Ви б уже помовчали, а то мені перепаде за вас,— сердитіше обізвалась невістка.
Це таке, поснідали, називається: скоро й сонце співдня гляне.
Кухта крізь сон ще промимрив:
— Галю, чуй, доцю, а Петя не приходив, га?
— Таж ні. Спіть.
— Де це ти був, синоню?
А бож, що він такого лихого зробив? Дивиться на нього мов зовсім якась чужа жінка. З хлопцями посиділи у чайні,— хіба не мона?
— Досидишся ти мені, що буде як батькові.— Мати з цим шиттям одступила далі в ту кімнату й звідти балакала вже мовби сміливішим голосом.— Це як почнеш, то добра з тебе не жди. О ні. Вони тут таке вичворяють, у цьому селі, що бійся ввечері вийти.
— А то ти дуже бідкайся, що почну.
— А шо ж ти думав! — Чути було, як мати хоче вертатися знов на поріг, щоб побачити його: чи це син під грубкою умостився, чи вбоїсько якесь.
Цього плащика не знімає,— що, може, знов десь у похід. Нікуди вона його не пустить, хай сидить вдома. Буде з неї й одного горя.
— Ти з ними не дуже ходи-но. Бо за ними рука є. А за тебе хто вступиться?
— Боюся я дуже їх одного з другим, овва.— Трохи й собі, щоб показати злість, голосніше обізвався, але це мовби не до
матері, щоб не думала. Бачив, що не мине його ця робота
(мати вже довго не вийде до кухоньки), й ногами ближче
підсунув до себе банячка з поросячою картоплею; банячок був
ще теплий, і він притулявся підошвами з боків, де гарячіше.
Що вона йому за цього Володьку Лукашенка. Дурний, то й б'ють. Ці містечкові ніколи не зберуться докупи. Ще перед армією йде з клубу, коли Славку Колодюка звалили в канаву. Пацанва, а й та лізе. Аж смішно з першого разу Чогось ці слова з голови не виходять,— чи вони такі смішні справді: ♦Хлопці, розбороніть".
Мати почала строчити на машинці, і йому тут зробилося ну незатишно. Візьме потовче цьому поросяті,— скинув кришку так само ногою, дістав коцюбу.
— Мамо, ти картоплі не хоч? — Така йому в радість знайшлася ця думка, він аж викрикнув ті всі слова, прислухаючись, чи не перестане машинка.
Хай. Нагнеться, вибере дві картоплини, котрі твердіші, щоб їм з мамою було. Солі оно повно. Як йому хотілося цеї картоплини в лушпайках там. Вірмени до гумору були найбільш охочі От починається. Так Закомандую товченої картоплі Гранчака доброго, три грудочки цукру (але це таке добро, що треба лапою прикрити — нема чого!), і йде гулянка. Але з вірменами трохи були посердились. Цей шоколад, бастурма, коньяк у ящичках під банею-вагончиком. Мовби в чомусь винуватий — ти бач, ще й у армії з тебе кепкуватимуть Але так більше з ким ти побалакаєш. Десь далі на південь перекидали, то мови за ці посилки вже не було. Давали більше й смачніше — їжте, хлопці, бо дорога далека.
— Ти, може, їсти хочеш, син? — Він не почув, коли ця машинка перестала шуміти, й близький дуже голос аж злякав його.— То я щось нагрію.
"Хіба од них усіх де сховаєшся",— в цих думках він собі сам здався такий жорстокий, аж не знаходив якогось раптового виправдання.
Простягнуті ноги пообіч банячка з потовченою картоплею не хотіли пересуватися ближче до тіла — то вже мов і не його ноги; коли їм байдуже, то йому яке діло, що вони десь до сіней ростуть.
Од живота до колін ця шкіра мов видублена — ані волосинки, ні горбика, нічого. Пустеля. А ті ноги попідтягуєш, аж коли в тій пустелі якийсь нерв здригнеться й поєднає ті мовби чужі відрости, що лежали без черевиків десь впоперед його зору, з іншим живим.
— Тобі ще туго болить хіба?
Мамині пальці од скроні, пестячи грубуваті рубці, перебігли до шиї. Але на синовому плечі їм зробилося незатишно — вони десь одлетіли, і він не мав сили їх зупинити, притиснути головою до плеча.
"Я колись зроблю це,— тішив себе у великій хаті, і миттєва жорстока радість заганяла думку у надбрів'я.— Вона ще ж тут, ми з нею довго будемо разом".
їм здалося, що по картоплині мало було.
Чого б це він боявся по сіль піти,— о. Ломиком вдовбав собі, та й їж Нащо це до магазину йти.
(Продовження на наступній сторінці)