"А то ці старі хіба розумніші були колись,— хотілося їй захищати когось із молодших, але не знала, про кого думати.— Оно не таке виробляли".
За цих Петрів то мови нема.
А Клікмаїр знав собі ночувати в садку, буцімто садка глядів,— бо є що: од низу аж до хати горбом такого тих яблунь позаростало,— поки Клікмаїрша не нагледіла, чого Зося до них у садочок поночі ходить. Вона собі прибере в школі, та й тут їй близенько.
А, багато розказувати, та мало слухати.
Вже й Клікмаїра не стало, сама баба у великій хаті. Хто тобі цього садка глядітиме.
"Але чекай-но,— аж остовпіла біля хмизяної огорожі,— кому ж це добро потрібне? їдні старі баби позалишалися".
Хоч їх то не так багато на містечку — двох чи трьох буде, але страх такий, що наче цілий куток бабський їй увижався. Нічого тако в світі мов і не було, а ці тільки старі самотні душі. Ай-бо, скоро їх стане більше.
"Оці-го маленькі діти як старі зразу робляться,— згадувала вона когось мов і не тутешніх, а з другого світу якогось,— чогось вони мені такі ще бідніші од батьків їхніх".
Кого ж вона там могла бачити,— біжать до школи, а їй страшна думка, що ці дітки їсти хтять, бо такі Петри хіба нагодують.
"Це йди знов рибу ловити та обділяй, кого бачиш".
Видно їй тако було через дорогу у подвір'ї шкільному: Алла Порохнюкова з відрами йде, а з-поперед неї десь узялася зграйка дітлахів, і так біжать — осюди-го, до неї, не бояться через цю соту переступати. Що ж це вона їм скаже чи дасть, як у неї тільки цей згорточок під рукою, але й знає, що не в голові їм баба стара під тином, їм до кринички берегової треба.
"То вони до води так біжать,— зраділа вона остаточно,— а я їх побачила".
З тихою такою радістю вступила в садок, й легше було їй долати цю круту стежечку знов нагору.
У темних глибоких сінях, як із льоху, гукнула хазяйку: "Клікмаїршо-о"gt;, бо не мала такої звички вовком улазити в хату, але щось та заворушилася, й вона тихше сказала: "Клікмаї-їрш". Відчинилися двері перед нею, але баби не видно було.
"Цс то прийшла в гості,— стояла у темному, як перед тим світом, й боялася ворухнутися,— а хто ж мене привітає?"
— Узьдо я стую,— почула скраю одвірка,— хто там такий?
— А хто є в хаті?— веселенько допитувалася Біженчиха, рада, що страхові далі волі не буде.
Оце-то навчилася одчиняти двері — ключкою пхнула, а сама збоку стоїть. Це той страх такий чи чого.
А то не боятиметься — собаку десь діла, лізь, хто хоч.
— Це ти, Марійко?— ще грубілим таким голосом наблизилася до Богиньки ця здорова голова, чоловічий грубий ніс.
— У тебе є, Сянько?— Й ця несподівана смішна думка, що підказала таке питання, мовби дала їй право переступити поріг.
Вона й паличку поставила у другий від печі куток — такої сили було, що хату й так перейшла б.
— Сянько. До тебе Петро заходив?
Клікмаїрша, проте, не дуже й почула. Якось так смішно вдягнута, у цьому баєвому халаті, що дочка прислала з Німеччини, а зверху куфайка незастібнута; йшла нагинці, вже теж без палички, до столу, поволі розгребла з одного боку папір на принесеному пакуночку — дивилася, що там.
Але не те щоб перевіряла, а так, не думаючи: зиркнула та й годі.
Обережно й старанно позаправляла випнутий збоку папір, наче цс не газета, а хустинка,— приминала товстими негнучкими пальцями, щось шелестячи губами.
Взяла підняла обома руками пакуночка й понесла до скрині Там на скрині його поклала, ближче до стіни.
Для Богиньки вік цілий минав, доки Сянька поралася на тому кутку хати. Але й ніяких думок, щоб там поспішати, не було,— просто собі сиділа в куточку на стільчику скраєчку стола й поволі обдивлялася по хаті.
Чогось знов подумала, що в цій великій Клікмаїршиній хаті як у льосі — й не холодно, а зимно однак, й од цієї аж буцім холодної думки само непрошене в голову лізло... Ускакує Грицько з цим відерцем пашні: "Ой, Клікмаїршо, бігом ховайте, бо за мною йдуть!" Сам скік за двері й причаївся; коли й зять: "К вам папа не заходил?" — "Та де, нікого не було".— "Я же видел".— "Я йому не даю, хоч і зайде".
"Еге, він хотів тестя впіймати,— верталася вона потроху до звичного думання, чіткіше розрізняючи, що де в хаті стоїть,— ти хоч і в міліції робиш, і здоров'я нівроку, а — бач".
Одвертала трохи голову, мовби їй діла нема до того, як Сянька ставила дрібненьку карафку з наливкою й квашене яблуко чимале.
Клікмаїрша довго розрізала яблуко на дрібненькі шматочки й знов десь пішла нескінченною дорогою по цій великій хаті, усе зачіпаючи, мацаючи.
Богинька сколупнула в тарілочці часточку, віддираючи зі шкіркою, й так само сидячи трохи боком до столу, зіпершись ліктем між коліна, заходилася кутуляти холодну квашу.
Тією рукою, в якій було яблучко, тако мізинним пальцем одсовувала хустку з правого боку голови, щоб не сповзала на око.
— Цей Петро вчудив був одній,— не знати кому розказувала.
"Чуєш ти чи ні? — думала за Клікмаїршу, геть втрачаючи її з-перед зору— Та й скажеш, що вони п'яні дурні?"
Й од того холодного яблучка зробилося бабі немов аж тепліше, що вона двоє ґудзиків зверху од шиї розщібнула.
Не хотіла й думати про повні діжки заквашених яблук у Клікмаїршиному льосі. Бож, куди ж його все подінеш.
Дітям хіба ті яблука треба, як вони в магазині собі візьмуть.
Але ця часточка їй була солодша од цілого яблука, якби осьо довелося з'їсти.
— Приносить відро ячменю, а сам навтьоки, не жде, що вона скаже. Та ти ж, дурний, не знаєш, яка її вдача. Вона йде до жінки, жаліється, що твій чоловік мене обдурив. Що ж таке. Наклав цегли на дно, а зверху тільки присипав ячменем. То що ж ти тепереньки хочеш? А він же до мене ходив, гад такий собачий То що — мусіла задобрювати. Я тобі сама занесу той ячмінь, тільки мовчи.
З сіней вона обзивається чи з горища — чути такий чоловічий голос. Щось знає.
— То що, мало їй було. Люди зійшлись, повиносили те дрантя, спалили на подвір'ї. Кажуть, Мар'яно, ми тобі все нове купимо, й хату вибілимо. Тільки більш не приймай наших чоловіків Бо ще раз узнаємо — вб'ємо.
"Десь та жіночка зійшла з села, що й духу не чуть",— думала Богинька обізватися, щоб вийшла близькіша розмова, але й шкода робилося так людину, ну не чіпав би її. Хай собі живе як знає.
Знов гуло з якогось темного закутка, бо цих шкафчиків,
мисників не злічити; як воно все уміщається, що ще й є де повернутися?
— Петра мені бракувало. Я їх всіх одсилаю. "Вже-е".
— Оно просилися на квартиру вчителі, то я брать не хотіла.
Богинька пошукала ті двері двохстулчасті, до половини заклеєні й затулені занавісочками,— туди ще одна кімнатка була з іншим виходом.
♦А проте взяла",— просто подумала Богинька, дивуючися з того, що ніяких почуттів не викликає ця думка.
Це сидітиме тут сама й сама до себе балакатиме. Як причи-нувата, скажуть люди. її сміх розібрав — як подумала.
— Сянько, що це там гримає на подвір'ї? їй-бо, хтось прийшов.
Це треба було піддурити цю глуху стару дівку, щоб нарешті розгледіти її в сутінках великої хати.
— То собака цепом,— чула з сіней Клікмаїршин голос. "Що це таке, що собака мене не почув",— знов веселіше
забилися живчики в скронях. Але вона їй скаже.
— Диви-но, Сянько, я йду, а собака мене не чіпає. Кудою ця Клікмаїрша знайшла назад дорогу, що в хаті
чутно її голос,— диво одне. Думки вона вгадує, що так каже.
— А чо вони будуть сидіти в селі, дурні. По цих хатах з
дитиною кочувати. Як вони, молоді, щось не мирять з старшими гучителями.
Знала Богинька трохи за цю науку. Але казати чи ні? Скаже.
— Певно, що не мирять. Ці вже тобі не стануть робити за спасибі. Ти йому заплати, він тоді зробить.
"А ті, старі, тако звикли день і ніч не вилазити з цеї школи, то їм чудно".
Та й тобі сварка. Але ж сиділи ці молоді, й тобі веселіше було, хіба ні? Вона то добре знає. Побув у неї з місяць художник Григорій, то й побалакає з нею, старою, й щось поможе. Одного вона не розуміла,— така звичка в чоловіка якась. Щось переставити чи перевісити. Вона побачить та й знову по-своєму зробить. От ніяк тями не було, що як це так воно віками своє місце мало, а це чіпати.
Втихло якось на тому кутку хати,— що, диво тебе взяло: вік прожила біля школи, а знаєш менше од мене.
Хоч розказувати то вона цілий день може за цих вчителів.
Оно за Миколу Григоровича, або Кандибу,— чогось ще й так називали, не жив і він хіба у цій кімнатині? Не стало якось видно його, а потім взнають, що в Житомирі на базарі гарбузи четвертинками продає.
— А цьому Петрові що буде — не знаєш?
Питала вже аж наче винувато, бо це таке: зайшла в чужу хату й слова не дає сказати людині.
— Який з того Петра ґандж, мовчи хоч. Голову й тих усіх винуватих позабирали, а його не чіпають. "Як він уже спух од цього питва",— не дала собі сили уголос вимовити.
— Це виходить: мона вбивати, й нічого тобі не буде. Пер те насіння на продаж (тут списували) ще за того
(Продовження на наступній сторінці)