— Е, друже, не ховайся! — сказав він. — Ти, мабуть, новачок у нашій школі? Авжеж? Зате видно, що неабиякий баскетболіст! Адже грав у баскетбол?
— Грав.
— А не міг би ти ще раз кинути?
Юрко здвигнув плечима.
— Хай спробує! Хай ще раз кине! — пролунали голоси.
Хтось подав Юркові м'яч. Усі розступилися. На майданчику залишився один Хвостенко. Закусивши губу, він пильно дивився на новачка. "Заздрить, — подумав Юрко. — Ну, й хай заздрить, якщо дурень!"
Дівчатка перестали щебетати. Юрко помітив, що Марта уважно слідкує за ним. В її очах причаїлася тривога. Невже вона переживає за нього?!
Він прицілився. Кинув і — знову влучив.
Навколо залунали схвальні вигуки й оплески. Тут з гурту виринула кудлата голова Сергія.
— Хай тепер Хвостенко спробує! — звернувся він до вчителя. — Напевно, і разу не влучить!
— Ну, це зайве, — сказав учитель. Але хлопці загаласували.
— Хвостенко, на поле!
— Утри новачку носа!
— Покажи клас!
— Куди йому клас показувати! Він уже без бою здається! — глузував Сергій.
Хвостенко зблід і виступив наперед.
— Дайте мені м'яч!
Йому подали м'яч. Запала тиша.
Хвостенко вибрав зручне місце. Ніздрі його красивого тонкого носа роздувалися від хвилювання. Він довго примірявся і нарешті кинув.
М'яч описав криву, ударився об щит і впав на землю.
Хтось свиснув. З дівчачого гурту почувся дзвінкий сміх.
Хвостенко прикусив губу. Чорні тонкі брови рвучко зійшлися над переніссям. Він стиснув кулаки.
— Подай сюди м'яч! — гукнув, ні до кого зокрема не звертаючись.
Сергій помчав за м'ячем. Він поспішав. Йому дуже хотілося принизити Хвостенка, для якого порятунком від подальшої ганьби був би дзвоник. Але Сергій надаремно поспішав, — дзвінка не було, і тому доводилось кидати вдруге.
Ще довше цього разу примірявся Хвостенко. Виважував у руці м'яч, вибирав зручніше місце… Але кинув — і знову невдача.
— Ще подати? — весело запитав Сергій.
— Не треба! Даремно стараєшся, кудлатий! — процідив крізь зуби розгніваний невдаха і швидко пішов з майданчика, розштовхуючи малюків.
Він ішов, похнюпивши голову, ніби чекав, що позаду пролунають зневажливі вигуки і принизливий свист товаришів. Та ніхто не кричав і не свистів. Лише з гурту гравців почулися голоси:
— Владику, чекай! Куди ж ти? Ми ж не закінчили партії!
Хвостенко не відповів, не зупинився і зник за рогом школи.
Юркові стало ніяково. Спочатку він навіть пишався своєю перемогою. Але тепер картав себе, що мимоволі завдав горя товаришеві, який, мабуть, був справді кращий гравець у школі.
ПОГРОЗА
Після уроків Юрко зайшов у бібліотеку — записатися і взяти книгу — і трохи затримався. Коли вийшов, шкільне подвір'я вже спорожніло і здавалося незвично широким, просторим. Сергія ніде не було: мабуть, пішов попереду з товаришами.
Повертаючи на вулицю Радянську, Юрко на розі зустрівся з Мартою. Вона виходила з гастроному. В одній руці у неї — портфель, в другій — важка сітка з хлібом, оселедцями, паперовими пакунками.
Вони разом повернули до порома.
— Давай допоможу, — сказав Юрко, сам дивуючись своїй сміливості.
Марта простягнула сітку. Вони йшли мовчки, не дивлячись одне на одного.
Біля порома дівчина гукнула поромникові:
— Тату, не барись! Через півгодини — обід!
Юрко вже знав, що поромник — Мартин батько.
— Гаразд! Я скоро буду! — обізвався той.
Марта простягнула руку, щоб узяти сітку, але Юрко сказав:
— Я не поспішаю. Піднесу ще…
Вузькою стежкою вони зійшли на горб, і звідти їм відкрилась широка панорама затоки і морського узбережжя, що тонуло в синюватій імлі. Праворуч, понад водою, жовтіли свіжотесаним деревом причали. Біля них гойдались на хвилях чорні насмолені рибальські човни.
Вище, по березі, простяглися в два ряди новенькі будинки під сірими шиферними покрівлями. Тут жили портові робітники і службовці.
Біля одного будиночка Марта зупинилась.
— Ну, от я й дома. Спасибі тобі, Юрку!
— Нема за що, — буркнув хлопець і віддав сітку. — Ти сама господарюєш? А де ж мама?
— На курсах у Харкові. А ми з батьком удвох. Я уже навчилася варити. Картоплю в мундирах, макарони, чай, — Марта засміялась. — А от борщ — ніяк! То дуже кислий, то дуже солодкий. Зате рибу смажити я мастак. Батько частенько привозить з моря…
— У вас є човен?
— Є. Двовесельний. Ходімо — покажу! Тут, край городу, він і стоїть біля причалу.
Вони пройшли стежкою до берега. На воді погойдувавсь невеликий, з гострим цяцькованим носом човен. На стрункій щоглі біліло підв'язане вітрило.
Човен справді був чудовий. Пофарбований у біле, з голубою смугою над бортом, з наглухо зашитою кормою і носом.
Юрко аж заахкав, побачивши його.
— Тобі так хочеться поплавати? — запитала Марта.
— Ми хочемо з Сергієм на Замковий острів. Там якась експедиція…
— От що!.. Тоді й я з вами! Я попрошу батька — він дозволить взяти наш човен. Це ж недалеко…
— Я скажу Сергієві! Приготуємо уроки — і прийдемо. Чекай на нас!
Юрко швидко пішов до перевозу.
Він не розумів сам себе. І чого він так зненавидів Марту спочатку? Просто дивно. Подумаєш — посміялася з нього!.. І що ж? А може, вона мала рацію, що посміялась? Може, він і справді був смішний?
Перед очима знову зринула постать дівчинки, її кучеряве чорне волосся і пустотливі очі. І йому захотілося, щоб Марта думала про нього тільки хороше.
Він мовчки зійшов на пором, переправився на той бік і піднявся на горбок.
Утоптана до блиску стежка звивалась між зеленими кущами глоду і ліщини. Юрко закинув на плече портфель і підскоком припустив до висілка.
На повороті дорогу йому раптом перетнув Владислав Хвостенко. Він вискочив з придорожніх кущів і став на стежці, засунувши руки в кишені. Юрко хотів мовчки обминути його, але той ступив крок назустріч і кинув погрозливо:
— Стій! Не поспішай!
Юрко зупинився.
— Слухай, ти, як тебе! Підійди ближче! Побачу, чи й тут ти такий герой, як там… у школі.
Юрко ступив крок назустріч Хвостенкові. Він починав злитися.
— Ну, що ти хочеш від мене? — спитав тихо, стримано.
— Хочу, щоб ти зрозумів, з ким маєш справу!
— Я знаю, що ти — Хвостенко.
— Ще не знаєш, але скоро дізнаєшся!
— Це що — погроза?
Хвостенко кинув портфель на траву, почав закачувати рукави.
— Зараз побачиш!
— Невже тебе так заїли оті м'ячі?
Хвостенко стиснув кулаки. Хижо блиснули його зеленкуваті очі.
— От що! — сказав тихо, але з притиском. — Забудь дорогу до порту! Тобі ясно?
"Ось воно що, — здогадався Юрко. — Він слідкував за мною й Мартою!.. Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…"
Але вголос сказав:
— Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!
— Ось ти як заговорив! — вигукнув Хвостенко. — Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!
Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:
— Жаль — перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен — там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..
Юрко спалахнув.
— Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…
— Пожалієш, рудий! — прошипів Хвостенко і зник у кущах.
ПОЄДИНОК
Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:
— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?
— Знайду, — коротко відповів Юрко.
О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.
Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.
Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.
Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.
— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?
Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.
— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.
— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!
(Продовження на наступній сторінці)