— Та, може, ще Сергійко прибіжить. Такий вітряний хлопчисько! Аби тільки вирвався з дому — то вже й на цілий день! Хотіла по хліб послати, а його мов корова язиком злизала!.. — Тьотя Леся бігцем кинулась у кухню — там щось сичало й шипіло.
— Де тут у вас магазин? Я збігаю! — гукнув їй навздогін Юрко.
Тьотя Леся винесла кошик і гроші і пояснила, як добиратися до магазину.
Почувши, що треба переправлятись поромом, Юрко зразу ж пожалкував, що викликався піти по хліб. Йому не хотілося ще раз зустрічатися з поромницею. Та відмовлятися було вже пізно.
"Ех, коли б ще хто-небудь підійшов до порома, — думав Юрко, сходячи на горбок. — Тоді б не довелося звертатися до тої насмішниці!"
Він виглянув із-за кущів. Нікогісінько! Одна та циганка чорнокоса виспівує та бовтає ногами у воді! І, як на зло, ніхто не підходить!
"Е, хай буде, що буде! Піду! Не сидіти ж тут, у кущах, як зайцеві! Та й чого б я боявся якогось дівчиська? Чи вона мене з'їсть?.."
Піддавши собі хоробрості, хлопець швидко спустився з горба, зійшов на поміст і взявся за трос.
— Поїхали! Не затримуй! — сказав навмисне грубувато, бачачи, що дівчина сидить собі на лавочці і не думає відчалювати.
— Почекаєш! Не великий пан!
— Як-то — почекаєш? Я поспішаю! Мені тут ніколи витріщатися на тебе!
— Не дуже й треба! А все ж таки почекати доведеться. Он ще один пасажир іде!
Понад берегом до порома йшла маленька дівчинка років шести-семи.
— Швидше, Марійко! Швидше! — гукнула поромниця.
Вона насмішкувато оглянула Юрка. Хлопцеві здалося, що найдовше її погляд затримався на його рудому волоссі:— "І має ж отакі баньки! — подумав сердито. — Ніби самі тобі в душу залазять! Тьху! Нізащо не хотів би зустрічатись тут з нею щодня! Добре, що он дамбу насипають, яка з'єднає, острів з містом, і пором-знімуть…"
— А тепер — поїхали, — сказала дівчина, посадивши Марійку біля себе. — І не блискай на мене так люто. Не боюсь!
— Я тебе не лякаю, — сказав Юрко. — Проте раджу притримати свій язичок. Довгий маєш!
Він стрибнув з порома на причал і побіг на гору. Ззаду пролунав сміх. Юрко не втримався — обернувся назад і показав язика.
Дівчина раптово перестала сміятися, з подивом глянула на хлопця і сказала:
— А я думала, ти розумніший!..
Юрко спаленів. Справді, це вже зовсім по-дитячому. Тьху!.. Тепер хоч не вертайся цим шляхом!..
Він прожогом збіг з горба і подався до міста.
Вирішив, що, повертаючись назад, перепливе протоку.
Та через півгодини, замість дівчинки, побачив кремезного вусатого чоловіка на протезі і в чорному флотському картузі з "крабом". Він зрадів і сміливо попростував до порома.
СЕРГІЙ
Тим часом мати прибрала в кімнаті. Невелика, але затишна, вона зразу сподобалась Юркові. Під стінами — два ліжка, посередині — стіл, збоку — шафа для одягу, а біля вікна — письмовий столик і підвісна етажерка для книг та зошитів.
— Оце твоє робоче місце, — сказала мати, застилаючи письмовий столик новою пахучою клейонкою. — Розкладай свої речі, а я піду до тьоті Лесі.
Крізь розчинене вікно в кімнату заглядали усипані цвітом яблуневі віти, легенько хвилюючись під подувом вітру.
Столик стояв праворуч вікна. Над ним, на стіні, Юрко пришпилив розклад, а поруч — режим дня.
Ох, цей режим дня! Легко класному керівникові продиктувати його на виховній годині. А як важко дотримуватись режиму учневі! Спробуй щодня встати рівно о сьомій, особливо коли мами немає вдома, а лягти о пів на десяту! Вранці проспиш, а ввечері загуляєшся. Режим дня каже: пообідай — і йди годину-півтори погуляй на свіжому повітрі. Це — щоб голова відпочила. А як же ти потім сядеш за домашні завдання, коли домовився з товаришами рівно о четвертій зустрітися на баскетбольному майданчику! А там як загралися — і пішов режим дня шкереберть!.. Аж до десятої години вечора, коли вже спати треба йти…
Юрко сумно похитав головою і знову, — мабуть, в сотий раз, — дав собі слово дотримуватись таки режиму. Виховує силу волі і час економить — це так каже учитель. Добре, звичайно, виховати в собі силу волі. Тільки забажай що зробити — і зробив, бо маєш силу волі! Щодо економії часу, то Юрко трохи не розуміє: навіщо його економити? Життя таке довге — вистачить на все! Попереду ж іще багато, багато років!..
Він заслав клейонку газетою, поставив глобус, чорнильницю, готовальню. У кутку, на стіні, пришпилив велику кольорову карту світу й оглянувся, відчуваючи, що за ним хтось пильно стежить.
Справді, у вікно заглядав хлопець. Чорне нечесане волосся стовбурчилося з-під картуза. На вилицюватому, обтягнутому матовою загорілою шкірою обличчі — хитрі карі очі. Широкий кирпатий ніс надавав йому задерикуватого виразу. Сорочка розхристана, рукава закасані до ліктів. Здавалося, хлопець щойно виплутався з бійки з такими ж, як і сам, шибайголовами.
— Ти Юрко Романюта? — запитав хлопець.
— Атож.
— Ну, а я Сергій Лісовий. Ти мене, звичайно, не знаєш, а я про тебе дещо чув — мама розповідала…
— Я теж про тебе дещо чув, — усміхнувся Юрко. — І не тільки чув, а замість тебе по хліб у місто бігав.
— О, це мені подобається! — вигукнув Сергій. — Я нічого не матиму проти того, щоб ти і надалі взяв цей обов'язок на себе!
— Ні, мабуть, ти сам надалі це робитимеш.
Сергій зареготав.
— А ти кусючий, я бачу! Знаєш, ти мені подобаєшся! В школу перейдеш до нас чи у своїй залишишся?
— До вас перейду. До моєї — неблизький шлях.
— От і добре. Ти, я чув, у сьомому класі?
— У сьомому.
— Тоді просись у сьомий "Б". Не прогадаєш.
— Це ж чому? Може, тому, що ти там?
— Я теж не якесь абищо, — сказав Сергій і надув круглі щоки. — Але не про мене мова. У нас керівником Степан Бенедиктович. Га-арний учитель! Справедливий і добрий. До того ж, музикант, мисливець, рибалка. Хоч сам математик, а не сухар… Розумієш?
— Що ж, вирішено!
— Ну, от і гаразд, — зрадів Сергій і таємниче прошепотів: — Ти знаєш, на Замковому острові появилась якась експедиція. Кілька років тому тут їх було багато, учених. Вишукували різні черепки та кістки. Всі горби перекопали в заплаві. А це, видно, знову приїхали. Вже другий день копають у старому замчищі. Там, де восени висадили в повітря вхід у підземелля. Щоб не привалило кого…
— Звідки ти знаєш? Ти був на острові?
Юрко знав про старовинний поміщицький замок, від якого тепер лишилися тільки руїни. Навіть весною збирався побувати там.
— Ні, не був, — відповів Сергій. — Мені й так видно.
— Брешеш! До замчища далеченько. Що там можна розгледіти?
— Не віриш? Виходь — сам переконаєшся!
Юрко подався до дверей, але Сергій нетерпляче стукнув кулаком по лутці.
— У вікно! Це ж швидше!
Юрко на мить завагався. Перший день у хаті — і стрибати крізь вікно? Що скаже тьотя Леся, коли побачить?
Сергій з хитрою усмішечкою слідкував за ним.
Е, що буде, те й буде!
Він узявся рукою за підвіконня і легко перескочив надвір. Сергій не здивувався і навіть не глянув на нього. Тільки кинув:
— Біжи за мною! — і подався по стежці в край саду.
Там, над схилом, стояв старий гіллястий явір, високо підносячись над низькорослими яблунями, вишнями й абрикосами. Пругке гілля лунко гуло під рвучкими подувами вітру.
Сергій скинув черевики, обхопив стовбур ногами й руками і, мов білка, подерся нагору. Юркові не первина було лазити на дерево, але, побачивши, на яку височінь потрібно здертися, відчув повагу до товариша.
Він теж скинув черевики. Поплював на долоні і взявся за стовбур, рівний і високий, мов телеграфний стовп.
"Невже не вилізу?"
Підібравшись до першої гілки, вхопився за неї руками і відчув себе впевненіше.
А Сергій уже сидів на невеликому дощаному помості, прив'язаному мотузками до розлогих гілляк, і підбадьорював:
— Хапайся тепер за оцей сучок! Та обережніше! Не опирайся на нього, бо не витримає! От так! Молодець!
Вилізши на поміст, Юрко глянув униз і відчув холодок у грудях: до землі було щонайменше десять метрів. Легкий внизу, вітер шугав тут, як навіжений, розгойдуючи скрипуче гілля. Міцний явір гнувся і бринів.
— На, дивись! — Сергій простягнув Юркові великий військовий бінокль. — Якщо не віриш…
— Оце машина! — захоплено вигукнув хлопець. — Де взяв?
— Батьків подарунок.
Юрко припав до окулярів. Усе раптом перемінилось: ті предмети, що ледь мріли вдалині, набрали певної форми і, здавалося, стояли перед самими очима.
Замковий острів наблизився настільки, що можна було помітити окремі камені в стінах замку. Похмурі руїни стояли на південно-східному мисі чималого довгастого острова. На ньому росли чагарники й дерева, присадкуваті, обгризені вітрами.
— Там нікого немає, серед руїн, — сказав Юрко, відриваючись від бінокля.
— Зараз немає. А може, їх просто не видно… Але коли б хто був, то ти зміг би помітити?
— Ще б пак! Все видно, як на долоні!
(Продовження на наступній сторінці)