— То що? Я брехун?
— Ну що ти, Сергійку, — зніяковів Юрко. — Я такого не думав. Просто не вірилось.
— Не вірилось. Ти повинен знати, що "брешеш" і "я тобі не вірю" — це, врешті, однаково. Ну, та вже гаразд. Я не злопам'ятний.
Сергій раптом оглянувся, ніби їх тут міг хто-небудь підслухати, стиснув Юркові плече і таємниче прошепотів:
— Ти знаєш, Юрку, попливімо на острів! Познайомимося з тими двома ученими. Може, допоможемо їм чим-небудь…
— Це було б чудово! Я згоден. У тебе є човен?
— Човен дістанемо. Та ще, може, й вітрильник.
— Тоді, звичайно, поїдемо! — зрадів Юрко. — Хоч я ніколи, правда, не плавав на вітрильнику…
— Це дуже просто, — впевнено сказав Сергій. — Сидиш собі за кермом, а вітрильник мчить, мов чайка. Тільки вітер свище у снастях! А все навколо тебе мелькає, мелькає — і зникає позаду… Це так здорово, ти навіть не уявляєш собі!
— Ти, мабуть, часто плавав на вітрильнику?
— Та доводилось не раз, — не так уже впевнено відповів Сергій і почав злазити з дерева.
ЗА ОДНОЮ ПАРТОЮ
Вранці Юрко зібрався в школу. Йому трохи бентежно на серці: а що, як на поромі знову ота циганка? Ще чого доброго почне насміхатися при всіх. Але що робити? І він разом з Сергієм вливається в гурт школярів.
На щастя, на поромі хазяйнував вусатий перевізник.
Побачивши дітей, він надув засмаглі щоки, настовбурчив пишні вуса і стукнув дерев'яною ногою об поміст порома. Повівши носом, з шумом втягнув у себе повітря і сказав:
— Знову від когось двійкою пахне! Ану, признавайтесь, хто не виконав домашніх завдань? Зараз же такого лінивця в воду!
Діти зареготали.
— Сергій, напевно, знову не підготувався? — допитувавсь поромщик. — Чому червонієш і опускаєш очі? Признавайся!
— Не наврочуйте, Іване Івановичу, — огризнувся Сергій. — Завжди, як тільки ви пристанете, мені вліплять двійку. Мабуть, у вас очі такі…
— Які?
— Циганські.
— То я ж циган і є, хлопче, — блиснув білими зубами Іван Іванович. — Хіба ти цього не знав?
Він раптом приклав великий палець правої руки до Сергієвого носа, — і з нього враз на дошки посипалися з дзенькотом блискучі монети.
Сергій з несподіванки отетерів.
Навкруги лунав регіт.
Діти весело товпилися навколо Івана Івановича, чекаючи від нього ще якого-небудь фокуса.
Збентежений Сергій буркнув:
— Знаємо ці фокуси-покуси! Гроші були у вас у руці!
— Можливо, можливо, — погодився Іван Іванович. — А от, може, ти скажеш, навіщо в картуз напхав стружок? Невже гратимешся ними на уроці алгебри, якої ти сьогодні не вивчив?
З цими словами він зняв у хлопця з голови картуз і, на превеликий подив його власника і на втіху дітлахам, почав поволі витягати з нього різнобарвні стружки.
— От так історія! — вигукнув збитий з пантелику Сергій.
Витягши останню стружку, Іван Іванович повернув картуз хлопцеві, що, присоромлений, мовчав.
— А тепер — гайда в школу! Та швидше, а то запізнитесь!
Юрка в школі ждала несподіванка.
Коли він попрохав послати його у сьомий "Б", директор звернувся до худорлявого, з сивуватими скронями учителя.
— Степане Бенедиктовичу, візьмете до себе новенького? З математики у нього в табелі п'ятірки.
— А чому ти хочеш обов'язково у сьомий "Б"? — запитав Степан Бенедиктович.
Голос у нього був лагідний, тихий і приємний.
— Там мій товариш Сергій Лісовий, — відповів Юрко.
— Хороший товариш! — різко втрутилась немолода учителька з блискучими очима і жовтим обличчям. — Хуліган вищої марки!
Юрко знітився і почервонів. Йому здалося, що всі подивились на нього осудливо, як на злочинця.
Та за нього заступився Степан Бенедиктович.
— Гаразд, Романюто. Я візьму тебе в свій клас.
— Дякую, — тихо відповів Юрко… — Можна йти?
Пролунав дзвоник. Степан Бенедиктович притримав Юрка за рукав.
— Чекай. Зараз підемо вдвох: познайомлю тебе з класом.
Урок уже розпочався, коли вони зайшли в клас. За столом сиділа вчителька з блискучими очима. Черговий розвішував на дошці карти.
Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.
— Це ваш новий товариш Юрій Романюта, — сказав Степан Бенедиктович. — Він учився в четвертій школі, а тепер перейшов до нас. Ми з Сергієм Лісовим його трохи знаємо і можемо посвідчити, що це хороший хлопець.
Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.
— А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, — закінчив Степан Бенедиктович.
Юрко глянув на останню парту і раптом здибався поглядом з широко розплющеними від подиву чорними очима.
Як! Це вона — поромниця? Ота циганочка, що вчора так насміхалася з нього? От так дивина! І треба ж такому статися! Опинитися з нею в одному класі та ще й сидіти за одною партою!..
В першу мить Юрко хотів заявити класному керівникові, що не сяде туди. Адже в класі є ще вільні місця. От хоч би й на передній парті. Чому б не там?.. Але в горлі пересохло, а ноги, мов дерев'яні, самі понесли до вказаного місця.
Почував себе зле. І надав же йому чорт проситися в цей сьомий "Б"! Пішов би в сьомий "А" — не мав би такої халепи! А все через Сергія! Ну й знайшов друга! От підвів під дурного хату! Аякже — умовив: такий у них, бач, хороший класний керівник, такі хороші учні! От і напросився! Тепер сиди з тою… циганкою… Кліпай очима…
Поки йшов до останньої парти, тридцять пар очей невідривно стежили за ним. І хоч ніхто, крім Марти, мабуть, не здогадувався про його переживання, йому здавалося, що всі вже знають про їхню вчорашню зустріч на поромі й насміхаються з нього.
Степан Бенедиктович вийшов.
Юрко сів на краю парти. На Марту не дивився. Зате відчував на собі її погляд. Від цього кров ще дужче припливала до щік, і це його злило. "Ну, й нехай дивиться! А ти не звертай уваги! — переконував сам себе. — Вона має баньки і вільна дивитися на кого хоче — хто їй заборонить? А для тебе вона — нуль без палички".
Згодом він краєм ока побачив, що дівчина відвернулась од нього і слухає вчительку.
Юркова рука машинально витягла з кишені олівець, розгорнула зошит — і на палітурці накидала дівчаче обличчя.
Малюнок був, безперечно, вдалий, Юрко розвеселився і вирішив домалювати ще висолопленого язика.
Але раптом отримав під бік міцного стусана. З несподіванки здригнувся і підвів очі.
Марта зосереджено дивилась на карту, що висіла на дошці. В класі панувала тиша.
Вчителька незадоволено подивилася на Юрка.
— Романюто, ти, здається, мене не слухаєш?
Юрко підвівся зніяковілий.
— Пробачте, будь ласка, я справді не чув ваших останніх слів, — щиро признався він. — Але цю тему я знаю. Ми в четвертій школі на урок чи на два йшли попереду.
— Це нічого не значить. Ти все одно повинен слухати!
По класу пролетів легенький шум. Усі поглянули на незвичайного дивака, який на першому в новій школі уроці дістав зауваження й одразу ж, без суперечок, визнав свою провину і попрохав пробачення. Такого ще не бувало!
Юрко не міг зрозуміти — підтримують його товариші чи осуджують.
Вчителька глянула на клас і махнула Юркові рукою щоб сідав. Юрко сів.
Ще як стояв, то помітив, що Марта побачила малюнок і, присунувши зошит до себе, почала з цікавістю розглядати його.
Юрко простягнув руку, щоб забрати зошит, але дівчина притримала, взяла олівець і щось написала під малюнком. Потім сама поклала зошит під парту.
Після дзвінка, коли клас сповнився тупотом і реготом, а Марта вибігла з-за парти.
Юрко розгорнув зошит і прочитав: "Пробач".
Юрко збентежено усміхнувся. Може, вона, ця Марта, не така вже й погана, як він думав? Та одразу ж згадалося вчорашнє. Ні, ні, він ніколи не пробачить їй того! Хай собі тепер лащиться і ходить навіть на задніх лапках — він не забуде свого приниження!
Минуло ще два уроки.
На великій перерві Юрко стояв з Сергієм біля баскетбольного майданчика. Йому дуже хотілося і собі поганятися за м'ячем, але гра вже розпочалася, і нікого більше не брали.
Раптом над головою прошумів м'яч і вдарився об тополю. Він був ще високо, але Юрко в чудовому стрибку перехопив його, добре завченим прийомом ударив об землю і кинув.
М'яч легко пішов у корзину. Галас на майданчику завмер. Хтось свиснув.
— Оце так! — вигукнув Сергій, захоплено дивлячись на товариша. — Б'юсь об заклад, що Владик Хвостенко з такої відстані навіть з десяти раз не влучить у корзину!
— Заткнись, Лісовий! — озвався з майданчика вродливий хлопець з блискучим чорним чубчиком.
Хвостенко презирливо глянув на Сергія і, поки подавали м'яч, пройшовся мимо гурту дівчат, серед яких стояла і Марта Кравченко.
Юрко відійшов назад, не бажаючи вступати в суперечку. Але його хтось міцно взяв за лікоть. То був молодий учитель фізвиховання.
(Продовження на наступній сторінці)