— Я коли-небудь розповім вам докладніше про те, чому в мене такі пальці. Це давня історія… Я рятував своїх товаришів. Цілий загін… Але ж переді мною були найлютіші наші вороги — фашисти! А перед тобою, Романюто, — твоя вчителька, яка віддає тобі свої знання, вкладає в тебе свою душу. І коли вона на якусь хвилину зірвалась, сказала не те і не так, як це тобі хотілося б, ти вже в ній побачив свого ворога і вирішив швидше вмерти, а товариша не виказати. Це, звичайно, теж героїзм. Але героїзм копійчаний. Непотрібний героїзм. Я не кажу, що ти мав виказати Сергія. Це справді було б не по-товариському. Можна сказати, це було б навіть підло… Але ти міг зробити інакше. Ти сам розумієш, що товариш учинив погано, що вчителька ображена, схвильована. До речі, їй і дома зараз нелегко. Що я на твоєму місці зробив би, коли б мене запитали так, як тебе сьогодні? Я встав би і сказав: "Дорогий мій друже, ми всі бачили, як ти стріляв у товариша, а влучив у вчительку. Я не хочу називати твоє прізвище, але вірю, що ти — справжня людина і справжній товариш, а тому сам встанеш і скажеш: "Це зробив я!" Повір мені, Сергій встав би й признався… А ти почав гратися в героя! От і догрався!.. Я вже не кажу, що мені хочеться по-батьківському нам'яти Сергієві вуха. Він проявив непробачну слабкодухість, безхарактерність. Підвів свого товариша. Чи як ти гадаєш, Лісовий?
— Краще б мені провалитись крізь землю, — похнюпив голову Сергій. — Це ж через мене і Юркові влетить. Степане Бенедиктовичу, відпустіть Юрія! Я сам відповідатиму, адже я винен! Нехай мене директор з Оленою Калістратівною допитують!..
— Не допитувати, а розмовляти з вами будуть! — суворо вставив учитель.
— Пробачте.
— Отже, зрозуміли свою провину?
— Зрозуміли.
— Тоді йдіть — погуляйте до кінця уроку надворі! Та думайте!
Хлопці вийшли на подвір'я.
Хоч була весела весняна днина, на душі у них було зовсім невесело. Вони сіли проти сонця на лавці і довго мовчали, кожен думав про своє.
— Звідки ти дізнався про нашу бійку з Хвостенком? — раптом Юрко запитав Сергія.
— Чому ти думаєш, що то я розповів? — здивувався той.
— Більше нікому. Сам Хвостенко не розповість. Не така він людина, щоб розпатякати всім про свою поразку. Залишаєшся ти!..
Сергій хвилину подумав — потім сказав:
— Це справді я. Все бачив із свого спостережного пункту.
— З явора?
— Атож. Я зразу запримітив, що ти кудись поспішаєш, але мені ані слова. Думаю: що б це означало? Невже у Юрка є від мене якась таємниця? Ну, думаю, якщо так, я ж тебе вистежу. І на явір! Взяв бінокль — а ти саме левадою пробирався. Ото я й побачив… Тільки не розумію, за що це у вас зайшло… Невже за баскет?
— Умгу, — промимрив Юрко і відвів очі вбік.
— Ну й дурень же той Хвостенко, — сказав Сергій. — Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у мене ще й другий раз полетів би сторчака у воду!..
— Овва, який ти зараз хоробрий!.. Ти мав можливість не раз до цього надухопелити Хвостенка. А мені перебили. Ти ж сам бачив…
— Бачив… То один з тих двох, що копають на острові.
— Один з тих двох? — скрикнув вражений Юрко. — Не може бути! То ж Онуфрій Іванович Глечик!.. Я тобі розповідав про нього…
Тепер здивувався Сергій.
— Невже? А я думав — то учений…
— Знайшов ученого! — пхекнув Юрко. — Спекулянт — та й годі! Колись напідпитку сам хвалився мамі, що хоча він звичайнісінький сторож на якійсь базі, а живе краще, ніж вона, дарма що працює медсестрою. А все — з базару. Каже — тільки й почуваю себе людиною на базарі.
— Жаль…
— Що — жаль?
— Я думав, що то експедиція…
— Не знаю, що ти там бачив, але ми обов'язково повинні побувати на замчищі. Марта Кравченко пропонує свій човен.
— Невже? Тоді сьогодні ж пливімо до острова! — вигукнув Сергій, забувши на хвилину про неприємності, які чекали на нього в директорському кабінеті.
Пролунав останній дзвінок.
Директор не прийшов, і хлопці вирішили, що вони мають право йти додому. Перечекавши, поки перша хвиля учнів вихлюпне з дверей, вони зайшли в клас.
— Ну, що? — зустріли їх запитанням.
— Нічого, — відмахнувся Сергій, — все гаразд. Тобто все ще попереду. Директора, на наше щастя, немає. Розмова буде завтра…
— А завтра вам намилять шию, будьте певні! — вставив Хвостенко, не приховуючи своєї зловтіхи.
— Як намилять, то й помиємо! Тебе не проситимемо! — відрубав Сергій.
Раніш він побоювався Хвостенка, його кулаків. Але тепер, маючи такого друга, як Юрко… Ні, тепер він не дивитиметься в зуби цьому хвалькові!
Юрко усміхнувся. Який задерикуватий зараз Сергій! А який нещасний і пригнічений був він півгодини тому в учительській.
А Сергій щось шепнув Марті, вихопив з-під парти портфель і оголосив велично:
— Розходьтесь, друзі! Інтерв'ю даватиму завтра…
НА ОСТРОВІ
Хоч було вже шість годин вечора, сонце стояло по-весняному високо.
Човен черкнув днищем об мул і зупинився. Сергій плигнув у воду, відтягнув його у вузьку мілку затоку, що ховалася від стороннього ока серед кучерявих заростей калини, бузини і сухої торішньої богили. Накинувши цеп на слизький корч, махнув рукою і приглушено сказав:
— Вилазьте!
Марта подала йому руку і з борту плигнула на берег. Юрко кинув на траву кирку, лопату і тонку, але міцну мотузку, став ногою на корч і перестрибнув слідом за нею.
Назустріч їм війнув терпкий запах молодих трав і ніжно-фіолетового зілля, що буйно росло між кущами квітучої калини і жалкої кропиви. Вся ця зелень переплелася з сірим паліччям засохлих кущів і утворила непролазні хащі. В них вирувало невидиме життя: цвірінчали і тьохкали пташки, тонко тінькали в траві коники, гули над квітами попелясті і червоногузі, з білими смужечками на животиках джмелі.
Сергій попереду прокладав стежку: лопатою розгортав зарості, приминав кропиву. Юрко і Марта йшли слідом за ним.
Ось і замчище. Зарості підходять впритул до нього. Всередині, між стінами, на кучугурах старої цегли, перемішаної з глиною, теж почали розростатися кущі бур'яну, глоду і бузини. Однак руїни ще мали досить величний вигляд. Особливо добре збереглися товсті зовнішні стіни і вежі, вимурувані з дикого каменю.
Раптом Сергій присів і приклав палець до рота. Юрко і Марта навпригинці наблизились до нього, прилягли за брилами каміння.
Юрко обережно виглянув з-за муру, але нікого не побачив.
Тоді він дав знак друзям, щоб пробиралися за ним, і поплазував вузьким проломом у стіні в захаращене різними уламками ліве крило замку. Вилізши по напівзруйнованих сходах на майданчик біля центральної вежі, визирнув з-за рогу.
Сергій і Марта прилягли поруч нього.
Внизу, серед безладно нагромадженого каміння і куп глини, сиділо двоє. Юрко пізнав їх одразу: то були Глечик і незнайомець, що ночував на горищі сарая.
Онуфрій Іванович прихилився до стіни і витирав брудною хустиною спітнілу лисину. Невідомий, голий до пояса, обмахувався сорочкою і роздратовано говорив:
— Чорт знає що! Я тут працюю, мов катюга, а ти прохолоджуєшся! Приходиш о п'ятій вечора і в десять тікаєш до біса! Такий помічник мені не потрібний. Якщо вже в супрязі, то тягни на повну силу!
— Без мене ти не прожив би тут і двох днів, — заперечив Онуфрій Іванович. — Хто тобі постачає їжу? Струмент? Я. А воду? Куриво? Знову ж таки я. То чого ж ти від мене ще хочеш?
— Сам я копатимусь тут бозна-скільки. Бачиш — який завал? Ти повинен узяти відпустку і працювати разом зі мною цілий день. Інакше я засиплюсь…
— Не засиплешся, Стасюню… Ти не з таких!
— Не втішай мене, Глечику, сам знаю, що Стась Дзвонар не з таких! Але з цим пора кінчати! Чим швидше доберемось ми до тайника, тим краще!
— На день раніше чи на день пізніше — хіба не однаково?
— Мені буде краще, якщо я змиюся звідси якнайшвидше… Поки не заштопорили… Для тебе — теж. Думаю, ти розумієш?
— Розумію, але не можу ж я кинути роботу, дідько його забирай!
— О, чорт! — вилаявся Дзвонар. — Зв'язала мене з тобою лиха година! То хоч зараз працюй як слід! Не сачкуй! А то тільки охкаєш — і тут болить, і там болить! Ходімо!
Він пихнув цигаркою, востаннє затягнувся, кинув її і втоптав у глину товстою, мов у ведмедя, ступнею. На вигляд йому було років тридцять. На противагу крихкотілому, хоч і натоптаному Глечикові, він мав м'язисті руки, дебелу загорілу шию, на якій сиділа стесана клином угору голова з кучмою чуба. Він був водночас і дужий, і незграбний, — і йому ніяк не пасувало пестливе ім'я — Стасюньо, як його назвав Глечик.
Вони плигнули у яму — і звідти почулося гупання лопат, нагору полетіли уламки старої випаленої цегли, кім'яхи рудої глини впереміш з усіляким сміттям.
Юрко глянув на друзів.
— Тепер вам зрозуміло, що це не вчені? Б'юсь об заклад, що тут пахне якимось злочином!..
Сергій був іншої думки.
— Так уже й злочином… Ми ще нічого певного не знаємо. Ось прослідкуємо за ними, тоді дізнаємось…
(Продовження на наступній сторінці)