А Мані того дня вечором прийшла охота написати до тітки, що вже не приїде до Львова. Она й сіла писати лист, написала кілька стрічок, але скоро відложила перо, лист подерла і взялася читати газету. Переглянула новинки, спиняючись на титулах, аж найшла новинку: "Самовбивство з любові". Сю новинку перечитала цілу. Оповідалося в ній про дівчину, котру коханок зрадив і покинув — і вона втопилася з розпуки. Лишила лист, такий жалісний, що Маня аж сплакнула над ним, коли єго прочитала. "А все-таки і завидувала тій дівчині; она ж мала коханого чоловіка, через котрого й життя позбавила себе... Як она мусила єго любити! Ах, смерть з такої причини — гарна!..
Та нещаслива дівчина кілька днів не сходила з думки Мані.
XIII
В неділю по вечірні в хаті Головатого зійшлося кільканадцятеро людей. Був син Головатого (невістка винеслася з хати), прийшов учитель Горошинський, Славко Левицький, дяк і син Дорошихи Іван, той, що вернув з війська. Прийшли ще й інші господарі, цікаві послухати розмови. Головатий сподівався більше людей, бо й більше обіцялося прийти; але в хаті і без них було тісно і душно.
Минуло досить часу, заким розмова зійшла на громадські справи. Головатий став розповідати, що чув на вічу в Коломиї. Найбільше чудувало єго то, що там промовляли самі селяни.
— Виходить,— каже,— один мужик перед люди, стає вище на дошках і говорить: "Що то,— каже,— нам тепер через рибу не можна мочити коноплі і лен по ріках! А на шарварки ходи робити, чи потрібно, чи не потрібно! А дика вбити не можна, хоть шкоду зробить!" А другий стає і: "Мандаторів,— каже,— хочуть нам нових настановити, по кілька громад разом лучити і над всіма одного мандатора ставити. Нова панщина!" Дуже красно говорив. А третій знов стає і впоминається, щоби самі громади собі вибирали панотців, а не пани.
— А то справді не зле було би! — замітило кілька голосів.
— Та ще нарікали дуже на панів зі Львова, таки наших русинів, що з поляками пішли рука в руку, бо відома річ: від поляка поли втинай і втікай!
— А ще о однім була там мова: насамперед,— замітив Славко.
— Ага! — підхопив Головатий живо.— Говорили, щоби ми всі мали право голосувати на своїх послів, а не лиш самі виборці. "Що то? — казали.— То рекрута ми давати годні, а голосувати всі — то вже не годні?" Отого я добре не розумію: де-де нашим людям до того! Як прийде вибір, то половина теперішніх виборців сидить у хаті, що вони, звичайно, люди заможні і цікавіші, а потім як буде?.. Не знаю, чи то їм удасться.
— Як буде? — спитався один старший селянин простодушно.— Так буде, як досі. Кого староста покаже, того ми і виберемо. Адже пани лучче знають, що хто варт... Пощо нам журитися?..
Славко слухав з усміхом сеї простодушної замітки.
— Чуєте? — спитав Головатий Славка.— От маєте наших людей! І робіть з ними, що хочете!
— Або що? — здивувався той селянин.— Не правду кажу?
— Але ж правду, куме, щиру правду! — відповів Головатий з глумом.— Та й говорили ще на вічу, щоби закладати братства при церквах.
— Та вже таке маємо,— відізвався парубок Іван Дорош.
— То не таке; у нашім братстві ладу нема; а то мало би бути братство... не знаю, як-то вони казали...
— На статутах,— піддав Славко.
— Ага, на статутах. Що то таке ті статути?
Славко пояснив усім се чуже слово і радив таке братство в Заліссі заложити. Відтак оповідав, як у багато селах позасновувалися читальні, християнські крамниці, шпихлірі, і як з тим людям добре.
— Та в нас була читальня ще тоді, як бився москаль з турком,— замітив старий дяк, що сидів під піччю і курив люльку.
— Була?
— Була. Кілька разів скликували нас єгомосць і читали нам за ту війну — сходилося людей досить — а потім кинули. І шпихлір був, та люди розібрали щось сорок кірців збіжжя і не звернули.
— Наші люди взяти знають, а віддати — ого! — відізвався один господар.
— Ну, а що, якби ми заложили собі нову читальню або братство? — спитався Славко.
— Годі, паничу! — відповів дяк.— Темні наші люди! Читати не вміють...
— Молодші вміють,— відповів Іван Дорош.— Я парубків стягну докупи.
— Я приймуся вчити парубків і дівчата співати! — сказав Горошинський.
— Та вони і так уміють співати! — відізвався голос.
— Ні, сусіде,— пояснив йому Головатий,— вони співають... от, знаєте, як вони співають... а пан учитель вивчили би їх так, як своїх школярів.
— Що ж, коли своєї церкви нема! Де будуть співати?
— Почекайте, буде і церква.
Зійшла бесіда на церкву. Славко радив, що скоро вийде по різдві контракт з Мошком Зільбером, треба відібрати від него ломи каміння і взяти їх у свій заряд. Пора вже почати возити камінь на церкву. Братство нехай би зайнялося будовою церкви. Церква має бути мурована. Три тисячі є з асекурації, тисяч двісті має братство (добре, що Костишинові не вдалося вкрасти), на ломах каміння можна заробити (адже Мошко заробляє!); при братстві треба крамницю заложити і дохід з неї складати на будову церкви; на потоці можна побудувати млин — і так близько в околиці млина нема — аз него також дещо капне; потім вибудується власну цегольню, аби своя цегла була, а й дідич мусить помогти...
Господарі слухали сего оповідання Левицького, зітхали: "Гей, боже, коли то в нас буде?" — і махали недовірчиво головами.
А Славко чимраз більше запалювався і змалював зібраним таке взірцеве село, на яке і сам не мав надії. Він бачив уже Залісся в добробуті, просвічене і заможне, цікаве до книжки і до школи, оборотне у громадських справах, сягаюче думкою і поза межі свої.
Головатий, єго син, молодий Дорош і ще деякі люди усміхалися з вдоволення, але коли Левицький замовк, майже гуртом відізвалися, що до такого ладу в Заліссі ніколи не дійде. Левицького чудувало, що селяни про своїх громадян думали далеко гірше, ніж він сам. Они справді тілько слухали, зітхали і помалу відходили з безнадійним видом, немов байдужі або безпомічні. Одно їх лиш переконало, що треба справді тепер відобрати від Зільбера камінні ломи, бо громаді самій потрібно каміння на церкву.
— Як до них найліпше братися? — радився Левицький у Горошинського, коли оба верталися вечором від Головатого.
— Бог знає! — казав той.— Вже вісім літ придивляюся селянам і не можу зміркувати. Але мені видиться, що най-радше хапаються того, що їм дає матеріальну користь.
— Се я знаю.
— А відтак, думаю, треба махнути рукою на старих, а з молодими починати. А там нині були майже самі старі господарі.
— То Головатий їх спросив.
— Я раджу тобі з молодими починати; зі старими не дійдеш ладу; я їх знаю. Ти бачив, що найрадше слухав тебе молодий Дорош?
— Ну, єго вже і брат-професор привчив троха. Але інші ?
— І інші парубки скорше тебе послухають.
Що Горошинський говорив правду, Левицький небавом переконався, коли задумав зложити читальню і не міг навіть зібрати підписів на статути. Підписало двох-трьох, а інші — навіть ті, що були тоді в Головатого — не хотіли покласти свого підпису. Сердило то єго через кілька днів дуже, але вкінці погодився з тою думкою і став збирати коло себе молодих. Горошинський зацікавив їх співом; почалися в громадськім домі немов вечорниці для парубків і дівчат, не такі свобідні, як то устроїли би они собі без надзору, та знов і не надто скучні. Чудувалися тому старі і з невдоволенням помахували головами.
Удалося також Левицькому намовити Івана Дороша, щоби отворив у своїй хаті крамницю, бо братської ніхто не хотів вести. Поміг єму Славко її заложити, показав, як рахунки вести, навчив, звідки товар спроваджувати — і знов селяни тілько чудувалися, але купувати до Дороша мало ходили, воліли купувати у Мошка або аж у місті. Що у Мошка діставали гірший товар, що на дорогу до міста тратили даремно час, се у них нічого не значило; Мошко дав і танше, Мошко і поборгував, а Дорош, казали, захотів нараз на людях маєток зробити. Та й таки, говорили, крамарство, то річ жидівська, а не християнська; Дорошеві і не до лиця цим ділом займатися.
До одного місяця зміркував Дорош, що крамниця не йде, і став перед Славком жалуватися на се. Той додав єму надії, що помалу люди привикнуть, але сам надії не мав, і коли почув, що Зільбер глузує собі з них обох, єго брала і нетерплячка, і гнів на всіх заліських селян.
А ще й батько збільшав Славкове невдоволення.
— А що? не казав я тобі,— говорив він,— з нашими людьми не зробиш нічого!
— Хто ж тому винен, як не ви самі бодай в часті? — сердився син.— Двадцять літ сидите тут і не виховали собі навіть маленького кружка своїх людей!
— Ой, дитино, дитино! гаряча голово! — жалував батько сина, що такий недосвідний.
А мати, з наймолодшою донькою на руках, додавала:
— І десь у тебе охота береться до того? Намовив Горошинського мішатися у такі справи, а то ще готово єму пошкодити. Ти не чув, які польські інспектори шкіл?
(Продовження на наступній сторінці)