А бабуся Клавдія все своє повторяла: радила їхати або до Аановича, або до Черминського, або до Красницького — і ще вичисляла єму цілу купу знайомих священиків, у котрих були доньки. Она знала при тім розповісти, яке положення кождої з тих родин, з ким посвоячені, які вигляди на посаг, які протекції можливі, які самі панни, що у котрої добре, а що лихе — все те бабуся вважала своїм обов'язком розповісти, хоч Славко запевняв її уже сотий раз, що шкода єї слів.
— Ти собі тут з нашими хлопами голову морочиш,— говорила мати,— а тим часом найліпші панни тобі з рук вирвуть.
— Оно би не було зле,— казала бабуся,— зробити щось для тих бідаків, навіть треба, але звідки ти, такий молодий, приходиш до того? Та хто таке видав? Женитися не хоче! Хто? — питомець! Видко, що вас так тепер в семінарії виховують...
— Я чекаю, аж Наталка вийде замуж! — шукав Славко викруту.
— Що тебе Наталка обходить? — питалася мати.
— Обходить мене, бо вона моя сестра!
— Але не ти її будеш замуж видавати!
— Певна річ, але трудніше їй вийти замуж, як мені оженитися. А, може, я буду для неї і для інших сестер потрібний?
— З ним не договоришся! — кінчив о. Левицький нетерпеливо.— Заїхала єму та Стефка, як фіра сіна в голову, і він зовсім здурів.
— Добре, добре! — відповів Славко, і невеселий вертався до двора.
"Справді,— думав він собі,— коли би мені так дальше не вдавалося нічого доброго зробити, так тоді шкода би тратити житє на пусту роботу. Виходило би, що треба би собі шукати якоїсь ближчої цілі: жінки, родини...
Коли родичі намовляють єго до того, навіть з можливою шкодою для себе і інших дітей, то в тім, безперечно, ВИДКО їх добре серце... Але як же можна брати сю річ так тверезо, як вони? Мов яке купно!..
Від кого помочі сподіватися?
Від Заборовського? Він так само думає про громаду, як батько. Від єго доньки? Та як она й поможе? Піде у хлопську хату агітувати, чи що?
Яка ж би та поміч мала бути?
Матеріальна! Отеє селяни розуміли би. Коли б вони були заможні, то були би цікавіші і до просвіти... Чи справді так? Адже є в селі кілька заможних родин — вся родина Костишиних — а вони зовсім до просвіти не цікаві...
Треба їх учити самопомочі! Гарно! Хотів собі помогти Іван Дорош і як поміг? Адже без помочі громади він сам у тім ділі собі не поможе!
Що воно за круговорот такий, що з него розумного виходу нема при таких слабих силах, як мої?" — думав собі Славко, вступаючи у свою хату в дворі.
Сів читати "Народа" і лютився на автора статті, котрий круту справу народного добробуту рішав одним скликуванням віч...
Між тим і свята надійшли...
Польське різдво у Заборовських було скучне. Не було в дворі і звичайно гамірно та весело, а під час свят якось ту скуку відчувалося ще більше. Мав приїхати на свята поручник Заборовський, але не приїхав. Якусь там подав причину до того і тілько видер у батька сотку, очевидно, на гулянку. Гостей у Заборовського не було, лише він виїхав був з донькою і сином на один вечір до сусіда. Тілько було все і роз-ривки.
Маня і Стасьо і в святий вечір і на другий день плакали, нагадавши собі, що се перше Різдво без матері. Старався їх утихомирити і Заборовський, і Левицький, зводячи все розмову на веселіші речі.
Між іншим зацікавила тоді Заборовського вістка, вичитана в "Ргге§1ас1-і", що сусідні Новосілки, село о милю від Залісся купила якась вдова Маєранська, про котру він не чував. Бувши у гостях у сусіда, дізнався лише, що то ще жінка не стара — літ около сорок, пристойна — і що у неї тільки один син. Мала она бути вдовою по якімсь бароні, бо і кликали її бароновою, але де она жила досі, сусід не знав. Сю баронову згадував Заборовський кілька разів, мабуть, з недостачі іншого предмету до розмови. Говорилося ще про всякі інші новини, вичитані в газетах — і на тім свята минули. Скучні були!
Мані прийшло на думку порадити батькові, щоби запросив родину Левицьких до себе; він се і зробив, хоть не з великою охотою, але Левицькі не прийшли ніби для того, що їмосць була нездорова. Один Славко знав, що мати тому не хотіла прийти до дідича в гостину, бо і сама, і донька Наталка не мали відповідних суконь.
Вже веселіше було на руське Різдво в о. Левицького. Приїхала зі Львова Зоня, прийшли Горошинські — і в хаті було гамірно та весело. Семінаристка Зоня старшувала тепер між сестрами деякими досвідами з великого міста, оповідала, чого учиться і як їй ведеться.
Слухаючи її, Славко замічав, що вже більше "світа" знає, як її сестра Наталка, котра не докінчила навіть виділової школи в Яворові. Пані Горошинська не визначалася також великою освітою; осьмилітня сестричка Мариня щойно починала вчитися читати. Розмови тих сестер і навіть родичів були плиткі, буденні; Славко не пригадував собі, щоб у них коли дома велася між родичами з доньками розмова о справах вищих. В краю досить багато говорилося і писалося про емансипацію жіночу, про потребу гімназії для дівчат і було навіть жіноче віче в Стрию з ціллю емансипаційною,— але сей рух нічим не зацікавлював дочок о. Левицького, дівчат, щоправда, пристойних і господарних, але освітою зовсім не замітних.
І Славкові прийшло на думку, що чей же то єго обов'язок зайнятися наукою бодай Наталки і Марини. Він береться освічувати селян, а тут власні сестри неосвічені. Взяв він по святах сестру Наталку на розмову, пояснив їй, чого вона не знає, і просив, щоб вона читала ті книжки, які він їй буде приносити з бібліотеки дідички або і зі своєї. Готов був навіть спровадити декотрі книжки нарочно.
Наталка згодилася, але коли Славко попри романи радив їй читати і научні статті — от хоч би про таку важну для неї справу, як емансипація жіноча — Наталка ніяким чином не могла себе перемогти. В романах шукала бодай змісту, цікава більше на долю героїв, як на ціль і спосіб писання автора; а в научних статтях навіть не бралася шукати чогось для себе. "Я вже застара до того" — казала розгніваному братові.
Вже скорше слухала бесіди єго о таких справах, про котрі не мала охоти читати. І він сам уже при кожній нагоді старався сестру вчити живим словом. Ішло се гладше і з більшим успіхом. Наталка помалу-помалу щораз більше зацікавлювалася, хоч не раз нарікала на брата, що зробився такий "скучний".
Зате наука Марині ішла зовсім гладко.
— Ти вже зовсім зійшов на домашнього учителя,— говорила мати до Славка, коли той поясняв Марині тайну складання букв докупи.
— А що маю робити?
— Карнавал настає; ти повинен виїхати кудись...
— Ви вже знову зі своїм?.. Отже, Мариню: му читається му — так! — х а — ха — добре! А разом?
— Муха.
— Добре, Мариню. Тепер дальше!
Пані Левицька відходила мовчки від своїх дітей.
І так щодня; рано учив Славко дідичевого сина, пополудні сестру, ввечері вертався до двору і читав сам. Маня виїхала до тітки до Львова, отже, не мав з ким і поговорити. В той час про село немов забув; зазнане розчарування ще не втихомирилося в него.
Але коли батько перед Йорданом ходив скроплювати свяченою водою хати селянські і потім Славкові оповідав, яку нужду заставав у багато хатах, Славко зараз вирвався:
— Тату, треба би доконче щось для села зробити.
— Що ж зробиш? Та-бо ти все говориш, як дитина! Люди потребують грошей — ти даш їм гроші? Люди потребують землі — ти даш їм землю? На всю селянську біду ти один не поможеш, а зробити щось дрібне та незначне, то радше ніщо. Заостриш у голодних апетит, а попоїсти добре їм не даш. І я, і ти, і всі ми безсильні супроти непорадності, глу-поти і нужди. Адже ти вже пробував щось робити! І як тобі повелося?
Отець Левицький був готов сказати синові цілу проповідь, але той уже дальше не слухав. Вийшов з хати...
Тим часом і Заборовський устроїв Славкові велику несподіванку. Він, звісно, не думав, що се буде для него несподіванка, а хотів собі якнайлучче зробити. Але Славко дуже зчудувався, коли раз в гостях Заборовського застав двох мазурів, порядно одітих господарів, і дізнався, що вони прийшли умовитися з дідичем щодо продажі частини ґрунту, яких сто моргів. Для порятовання своїх фінансів рішився був Заборовський продати частину свого ґрунту, надто віддаленого від села, мазурам.
— Чому не нашим селянам? — питався відтак Левицький.
— Наші не мають грошей. А мазури зараз платять. Я вже ту справу обдумав добре.
— Будуть в селі нарікати...
— А що то мене обходить?
— А коли б мали гроші, то ви би їм продали?
— Н-ну, може би, я й надумався; хоть, бачите, мазури мають для поляків ще спеціальну місію.
— Польщити.
— А польщити! Як же ви думаєте: не вільно нам?
— Звічна річ, вільно; а що буде, коли они зрусчаться? так буває...
— Ну, то ваша користь.
— Все ж таки, пане, варто би обдумати спосіб, щоб ті парцелі, призначені на продаж, дісталися заліським людям, а не чужим.
— Пане Левицький, не гнівайтеся, але ті ваші руські селяни — то, вибачте, худоба.
— Ліпші мазури, що вас різали 1846 року... То правда. То люд живий, має кров у жилах, а наш під опікою панською так розжився, що ні думкою, ні рукою не рушить...
(Продовження на наступній сторінці)