— Радикал ви, бачу, пане Левицький... Но-но, але я таки з мазурами зроблю інтерес. Впрочім, якби хто з Залісся зараз при контракті дав гроші, то я, може би, й єму грунт продав.
Тою невідрадною вістю поділився Славко зараз з Манею, коли вона вернулася зі Львова і гаряче поручив їй, щоби батька інакше настроїла. Маня прирекла і додержала слова: не раз і в товариській розмові закидала про заліських селян та боронила їх перед закидами батька.
Але сам Славко напитав собі тим тілько нового клопоту. Ішло о те, щоб роздобути щонайменше десять тисяч зр. на початок. Звідкі ті гроші роздобудуть заліські люди?
Довідавшись о тім, Головатий скликав раду з кількох господарів. Був при тім і Славко. Всі нарікали, що землі мають тілько клаптики, всі мали величезну охоту купити сей грунт, але справи, звідки взяти гроші, не бралися рішати і не придумували навіть способу. Славко мало знався на таких купнах; все ж таки думав, що якби на енергічних людей, то сю землю могли би задержати у своїх руках.
Поїхав до міста, розвідався в адвоката, як би сю землю можна купити, і скликав знов нараду господарів. Повторилося знов те саме, що й за першим разом; охоту мали, але план Славка, купувати грунт на спілку, здавався їм чимсь неосяжним, чимсь таким, що й вірити тому годі. Притім майже призналися самі, що при поділі посварилися би цілком певно о парцелі, а чи всі спільники складали би відтак правильно гроші на рати в банку (бо треба задовжитися) — за те ніхто не ручив.
Скінчилася справа на нічим.
— Але ми таки мазурів у село не пустимо! — грозив один господар.
— І що ж їм зробите?
— Не пустимо, і вже! То грунт наш, заліський, хоч він і дідичів.
Славко не розбирав сеї дивної логіки селянської; знав тілько, що селяни безрадні і він сам також безрадний, ще до таких великих діл не доріс. Свідомість своєї безрадності зробила єго похмурним і непривітним, мовчаливим. Він щораз більше оправдував байдужість батька і не дивувався єму. Але як же так без цілі дальше жити?
— Чого ви такі смутні? —питалася єго раз Маня.
— Глупе то житє, та й годі! — відповів Славко коротко.
— Не сумуйте, пане; нащо се здалося?
— А нащо здасться веселитися?
— Все ж розумніше...
Славко не відповів на се нічого. А Маня по хвилі сказала:
— У інших тепер карнавал, гуляють... А ви?.. Жаль мені вас.
— Се дрібничка, пані. Я з того виросту. Оно певна річ, коли саме житє глупе, то глупо і сумувати над тим. Але приходять на чоловіка хвилі і цілі дні смутку. Почуття своєї немочі — то найпоганіше почуття. Ну, нічо!
— Ходіть, я вам заграю щось веселого. Добре?
— Добре.
— Але ви будете співати?
— Не зможу тепер, хіба іншим разом.
— Заграти вам думки українські?
— Прошу. Ви знаєте, що я їх дуже люблю.
— І я люблю.
Славко усів недалеко від фортепіано на фотелю і слухав. Єго бурливі думки і почуття не втихали від музики, противно, змагалися, але з ними було єму тепер мило. Коли ж по смутних думках наступила весела шумка, він і сам став веселіший...
XIV
Маню боліла трохи голова і вона сиділа смутна у своїй комнаті. Хотіла читати книжку — не могла, і всяка інша робота не бралася єї.
— Ви би проїхалися санками,— радила господиня Кристинська,— вам би зараз відійшло. Як не має вас боліти голова, коли так безнастанно сидите дома?
— З ким же поїду? За дві години буде вечір, уже темно.
— Може би, тато поїхав з вами, або Стасьо?
Господиня пішла спитатися дідича, що пильнував роботи в стодолі. Сказав, що не має часу, але порадив попросити Левицького. Стася заборонив брати за кару, бо збив велику шибу в вікні.
Маня не мала великої охоти просити Левицького о товариство. Але Кристинська пішла таки сама по него. Він прийшов і також радив Мані просанкуватися, а певно біль голови устане.
— Надворі,— казав він,— так гарно, мороз невеликий, а санна добра. Я би-м дуже радо проїхався; і я занадто засидівся в хаті.
Маня дала намовитися.
Санки були зараз готові; бистрі коні стояли нетерпеливо, рвалися наперед. Посідали в санки і поїхали лісом в сторону Дуброви.
— Не їдьте так скоро! — наказала Маня старому наймитові Миколі.— Мені аж в голові крутиться від такої їзди.
Микола звільнив.
— Правда, що нині гарно надворі?—спитався Славко.— Подивіться на сніг на галузях сосон... А як тихо! Одні тілько дзвінки дзеленькотять на конях.
В тій хвилі здалека дійшов гук від падаючого дерева.
— Так дуже тихо воно не є,— замітила Маня.— Се Дуброву рубає Зільбер. Шкода такого гарного лісу. Поїдьмо там!
Приїхали в Дуброву і казали здержати санки. Довкола лежали зрубані дуби; робітники обтісували з них галуззя. Дуброва, колись густа, прорідилася вже значно.
Мошко Зільбер сварив саме в ту хвилю, коли они приїжджали, на Криворукого, котрий хотів зігрітися коло ватри, бо був дуже лихо одягнений.
— Чому не стягаєш галуззя на купу? Вже знов дармуєш? — кричав, але скоро замітив санки, зараз покинув Криворукого і підійшов до Заборовської і Левицького.— На спацир виїхали вельможна панна? — питався він і кланявся при тім низенько.
— Отак троха провітритися.
— О, нині тілько санкуватися!
Рубачі перестали на хвилю робити і дивилися на Мошка і на Заборовську. Криворукий притягнув одну галузь до купи, кинув, став коло ватри і собі видивився. Левицький вискочив з санок, щоби до ватри закурити папіросу, бо не мав сірників при собі, а Зільбер балакав тим часом з панною про Дуброву; нарікав, що переплатив.
— Що ж там, Криворукий, чувати? — питався Славко у знаного п'яниці, закурюючи папіросу.
— А що ж би? — відповів той бездушно.
— Все ще горівку п'єте?
— Пив би, та нема.
— Не дає Мошко?
— Ет! — махнув Криворукий рукою.
— Чи вам Мошко платить за роботу?
— Платить шістку.
— А то чому так мало?
— Ну, що ж, у мене нема сили і за дитину.
— З чого ж ви живете?
— У Мошка дещо дістаю. Я вже в него і ночую. Коли звів мене на діда, то нехай мене до смерті годує.
— З хати ще не викинув?
— Ще ні, але вже збирається. Нащо єму квапитися? Скорше чи пізніше дістане в свої руки... як не він, то син, як не син, то зять... все одно.
— Бідні ви! — замітив Левицький і подав Криворукому милостиню.
Той сховав скоро гроші, але не відізвався. Лише кутики уст у него тремтіли, мов від зворушення.
Левицький усів на санки. Поїхали дальше. Чули знов через кілька хвиль приказуючий голос Зільбера, але небавом заїхали у глибокий ліс, де справді була величава тишина.
— Бачили ви того чоловіка при ватрі?
— Того, що ви з ним розмовляли? Бачила!
— То жертва Зільбера. Зовсім уже зруйнував чоловіка і матеріально, і морально.
— Ну, Зільбер... Я єго знаю,— говорила панна.— Мені тілько дивно, що батько з ним робить інтереси. Се виходить справді на таке, що шляхтич без жида не обійдеться.
— Він зруйнував так кільканадцять родин. Я присяг би, що він був у спілці з війтом-злодієм. Ціла шайка злодійська; війт, єго свояки, жид, писар — маленька компанія, але чесна... Я сподіваюся, що і він, і писар ще підуть також до криміналу. При люстрації громадської каси найдено значний дефіцит; писар викручується, що нічого в тім не винен і поки що остається на вільній стопі... Знаєте, пані, як-то трудно серед таких обставин, як в Заліссі, зробити щось добре для громади! Я й не думав, що так оно є. Одно лиш мені вдалося з тяжкою бідою: я переконав людей, що камінні ломи нам тепер потрібні і з Мошком зірвано контракт. Він і так тепер кінчився. Так уже починають звозити каміння на церкву. Маня слухала і мовчала.
— Болить вас ще голова? У
— Вже мені значно легше... Я думаю, що ще потрафлю відмовити батька від плану продавати грунт мазурам.
— Дав би то бог! Якби була надія на се, то я би таки зложив спілку з селян, що сей грунт купили би.
— То справді прикро прикликувати чужих людей, коли свої потребують.
— Панно Маню, хоч я зневірився троха в дівчатах, але таки вірю, що де мужчина не може вимогти чогось, там проворна женщина, певно, зможе. Вам батько не відмовить... Я уявляю собі, як би то гарно було, коли б я був у Заліссі священиком, а ви вийшли за якогось розумного і прихильного до селян чоловіка замуж і також осталися в Заліссі — разом ми могли би таки з часом піднести село. Тепер, звичайно, священики не жиють з дідичами в згоді,— єсть і розумні причини до того,— але коли я буду мати таку ласкаву дідичку, як ви, то, очевидна річ, на тім тілько громада виграє і я.
— І ви?
— Очевидна річ, і я, бо знаю, що ви не схочете мені перешкоджати в роботі. Хіба чоловіка дістанете неласкавого.
— Що ви о якихсь чоловіках говорите? Я й не думаю, а ви пригадуєте.
— Тепер не думаєте, але небавом прийдеться вам доконче о тім подумати.
— Щоб не стати старою панною?
— Розуміється. Пощо дівувати, як можна вибрати у цілій громаді мужчин чоловіка відповідного до подружжя?
— Дайте спокій! Не говоріть таке!
(Продовження на наступній сторінці)