— Чи ви думаєте,— спитався староста,— що правительство або поляки можуть постаратися, щоби русини в Галичині стали відразу рівно з другими сильні, рівно багаті, рівно просвічені, рівно вироблені політично і соціально?
— Пан староста має рацію! — докинув маршалок, глянувши з маловаженням на Славка.
— І я кажу, що пан старост має рацію,— відповів Славко.
— І що з того? Конституція для всіх однакова, воля і русинам дороблятися! — сказав маршалок.
— В тім і лихо,— говорив Славко,— що конституція така, як наша, не для всіх має однакову вартість; для культурного народу она щастям, для некультурного нещастям.
— Може, російський абсолютизм вам би більше подобався? — нападав маршалок.
— То ні, пане маршалку; але що я, мабуть, не помиляюся, то всі бачимо, коли подивимося на ту нерівну борбу, яку тілько в різнонародній Австрії можна бачити: під крилами конституції, свободи і гаслом любові до свого народу майже безоглядне поборювання другого народу, з котрим доля судила сусідувати або і всуміш жити. Ви маєте силу, значить, за вами і справедливість, але яка та справедливість?
— Добре каже! — замітив Заборовський.
— Армія інтелігенції вашої взяла провід трохи не у всіх наших містах і містечках і господарить собі у свою користь, а не в нашу.
Маршалок ставав нетерпеливий.
— Хто ж тому винен,— почав він,— що ваша руська інтелігенція, в більшій часті священики, розкинені по тисячах сіл, проводить життя на дрібних клопотах життєвих і відзивається тілько рідко з сіл, частіше плаксивим голосом, як голосом одушевления воєнного і побіди? Ваша інтелігенція роздерта між собою на два ворожі табори, віруючих і невіруючих в будучність народу, народовців і ренегатів, що безнастанно воюють між собою. Хто тому винен, чи поляки, чи наше правительство, що ви тратите більшу частину своїх сил на домашню борбу і спинюєте свій власний роздвій! Ваш поступ — то поступ лінивого вола в порівнянні з поспішним поїздом! А ми не маємо потреби тягнути вола за роги.
— Правда, пане! — перебив єго Славко.— Та коли б у поляків платні ренегати довгі літа впоювали безнадійність на будучність народу, так як у нас, коли б розвій вашого народу поза границями Австрії, в Росії, спинили так безусловно, як наш, коли б ваш побут економічний був такий лихий, як наш,— то ви, певно, не мали би тілько охоти до борби з нами, як маєте. А проте наш народ живе; чей не заперечите, що велика частина нашої інтелігенції бажає життя народу і міряється з вами щосили.
— Ненавистю, а не роботою! — вколов маршалок.
— Ненавистю, виснованою з історичних подій,— боронився Славко.
— Які ваші ідеали? — приступав щораз гостріше маршалок, а староста і Більський тим часом з усміхом прислухувалися суперечці.
— Наші демократичні ідеали, певно, більше варті, як заскорузлість ні би-аристократів, як їх маловаження хлопа, як береження власних кастових Інтересів і традицій! Відколи ви стали на серіо дбати о свій люд? Прошу мені відповісти!
— Певно, скорше, як русини.
— Ледви! — відповів Славко.
— Ненависть і завзятість розгніваної слабої дитини — от оружжя русинів!
Староста вважав за потрібне вмішатися тепер в сю суперечку спокійною заміткою, що правительство австрійське в році 1890 дало початок до полагодження русько-польських відносин. На се не Славко, лише Більський відповів, що думає інакше: правительство приглядається спокійно борбі і вижидає мира між суперниками, стає при нагоді по сій або тій стороні, звичайно, по стороні сильнішого, або заховується зовсім байдуже, лишаючи народи на волю судьби. Тим часом, на думку Більського, коли би вся амбіція поляків і русинів лежала в тім, щоби з тих 70 % анальфабетів поробити людей письменних, то поляки і русини на довгі літа мали би стілько роботи, що їм відхотілося би борби і посягання на чуже добро.
— Ні, пане Більський,— перечився маршалок,— si vis pacem, para bellum 1 — ce одно і природне, і правдиве!
1 Хочеш миру, то готовся до війни! (Приміт. авт.)
— Біда тілько в тім,— замітив ще Славко,— що ваше військо, уживане до тої війни, складається дуже часто з таких вояків, як наш війт Костишин... їх ще й старшими роблять...
Колючі слова Славка поцілили добре, так що маршалок і староста звели зараз розмову на що інше. Не хотіли запускатися в дальшу бесіду, котра ставала щораз дразливішою.
— Руська молодіж складається із самих політиків,— закінчив староста.— Чому ви, пане Левицький, не вчилися на адвоката, тілько на священика? Шкода вас!
Але, прощаючись з господарем, староста ще іншу думку сказав про Левицького:
— Пане Заборовський, ви радикала тримаєте собі дома.
— Ну-ну,— успокоював його Заборовський,— радикал і священик в одній особі... ні, він не радикал... Але добре учить мені хлопця.
Тим часом сей учитель дідичевого "хлопця" стояв сам коло фортепіано, переглядав ілюстровану газету та передумував свою розмову з панами. До нього підійшла на хвилю Маня і здивувала єго словами:
— А то ви добре боронили своєї справи!
— Ні, зле боронив, тепер бачу. Ви чули нашу розмову?
— Чула дещо. Я вас обсервувала. А як ви виглядали!
— Як же?
— Такі запалені, завзяті, аж страшні! Так вам очі світилися!
— Я такий страшний?
Але Маня на се вже не відповіла, бо в тій хвилі надійшов Більський, щоби попрощатися з нею.
Гості від'їхали додому. Північ уже давно минула.
Славко довго ще не міг заснути. Він сердився на маршал-ка, що своїми доказами не раз загнав єго в кут; не міг не признати правди не одній єго замітці, але все-таки боліла єго та правда. І що з того виходить? — завдавав собі питання.— Треба праці і праці! Се одинока розумна відповідь ворогам.
Коли в духовній семінарії він незвичайно пильно вчитувався в історію руського народу, а часописи читав усі за порядком і в читальні заводив гарячі суперечки з противниками, єму здавалося, що треба тілько піти на село і вже в роботі Аля народу ніхто єго не перепинить. Тим часом рік життя по скінченню семінарії, знайомства з різними людьми і теперішні досвіди в Заліссі переконали єго, що не так легко не йде, як єму здавалося., Заким почнеться в якім нашім селі орати на зерно, треба перше довгі часи чистити грунт.
Але проте Славко не міг жити без цілі; втративши суджену, він бажав бодай чимсь занятися, чимсь таким, що поривало би єго душу, єго думки, щоб не мав часу думати о своїй втраті. І він журився, пізнавши відносини Залісся, що робота в тім селі не по єго силам. Що занапащувалося довгі літа, то треба щонайменше стільки літ і направляти, хіба що зложаться якісь непередвиджені корисні випадки. Таким випадком було, безперечно, н арештування Костишина; хоч він покрав громадські гроші, котрі готові і пропасти, але, певно, тепер усунуть єго з війтівства, а се вже само річ велика.
Вставши досить пізно зі сну, Левицький пішов відвідати сестру Горошинську. Зараз на вступі почув чудну новину, що Костишин вночі утік з арешту: жандарм передав був ключ від арешту єго своякові, знаному славному радному Андрієві; а той, видко, небагато думаючи, випустив війта з арешту. Вийшло з того лихо і для него.
Вже пополудні розійшлася по селі вість, що Костишина переловлено в селі, що найдено гроші, хоч не всі, в Андрія Костишина і що єго також арештовано. Поїхали собі оба свояки, як пани, до арешту в місті. Ціле село мало з того велику потіху.
Коло від'їжджаючих злочинців був також Славко і Головатий. Головатий кланявся за від'їжджаючим возом і бажав Костишиннм, щоби не вернулися ніколи. А відтак звернувся до Славка і каже:
— Як же буде тепер, паничу? Треба щось починати.
— Авжеж, треба. Чи ті крадені гроші були в облігаціях... таких паперах?
— Я знаю... Не в паперах, тілько готові сотки і десятки.
— Чому ж їх братство не дало до щадниці?
— Говоріть! або я їм то раз казав? Не вірять; кажуть, що пропадуть. Ліпше, як лежать без процентів...
— Дурний народ!
— Ба! звідки було єму розуму набрати? — спитався Головатий.
— І то правда.
— Зайдіть до мене, паничу, в неділю, Ви знаєте, що я в Коломиї був на вічу?
— Але?
— Був. Я читав у "Хліборобі", що ви мені дали, що має бути віче, і поїхав. Прийдіть, розповім вам. Я вже так давно з вами не бачився...
— Добре, добре; я прийду... я вже читав о тім вічу в газеті. Подобалося вам?
— О, ще й як! Я казав собі ту газету посилати. Зайдіть до мене, прошу, бо мені до двора ніяково. Я скличу людей.
XII
Надійшла зима.
Тиха, меланхолійна сільська зима. Сніг покрив білим покривалом усі низенькі хати Залісся, одягнув по-святочному убогі загороди, застелив болотисті дороги і пусті поля — село стало на вид чистіше, але заразом і скучніше. Менше руху на селі, менше новин — дрімота зимова...
(Продовження на наступній сторінці)