— Як я з тобою розійшовся, то довго тинявся, допитувався, шукав. Усе дарма, ніяк не можна було довідатися ні про Пшерембського, ні про Оленку. Увесь Крим обійшов, а потім і в сам Царгород подався. Ніде ні сліду. Питаю за Пшерембським, кажуть: "А в нас чимало потурнаків, що покинули віру джаврів, а прийняли закон пророка Магомета. їх багато навіть на високих становищах, бо цінить їх і нагороджує падишах. Та хто з них цей, що ти його шукаєш, годі знати, бо ніхто в нас не питає, відкіля такий навернений прийшов та як називався колись". І я вже почав сумніватися, чи вдасться мені віднайти потурнака Пшерембського. "Буду пробувати питати за самою княгинею Оленкою Ружинською,— думав я,— так, може ,,скоріше попаду на слід". Ба, але як попасти, невольниць із України в Криму та в Туреччині сила-силенна. А годі мені *в бусурман питати за княгинею, бо зараз здогадалися б, що тут щось непевне. Питав я невольників і невольниць, хоч як воно тяжко зустрінутися з ними. Аж одного разу в Царгороді почув я козацьку пісню. Тоді пригадалася мені зложена на Січі пісня про тебе, Богданку. "А що, як я заспіваю цю пісню й вона, Богданкова дружина, почує її. Може, здогадається, чому я цю пісню співаю.
— І здогадалася? — перебив йому князь Богданко.
— Стривай, усе ладом розкажу,— заспокоював його Покотило,— співав я цю пісню в Царгороді, співав по інших містах, та все дарма, ніхто не звертав на мою пісню уваги. Хіба бусурмани часом чудувалися: "Що ти, мусульманин, якусь чужу, незрозумілу пісню співаєш?" А я їм на це: "Це німецька пісня, навчив мене один німець-лікар, що мені в ясир попався був. Він казав, що вона чародійна, помагає на всі недуги. А в мене, бачиш, голова болить, то я її співаю".
Князь Богданко не стримався, розсміявся:
— Ха-ха-ха! А не прохали в тебе, щоб ти навчив їх цієї німецької пісні?
— Чому ні, прохали!
— А ти що?
— А я їм їх триклятим письмом понаписував усяку нісенітницю, щоб тільки до складу було та під голос пісні підходило. Ось, приміром, таке: "О, боха, боха, доне, доне! Запо ріжо готомони! Тачо тічо ходжа чорноока міті..."
— І вони вчилися цього? — питав князь Богданко зі сміхом.
— Чи я знаю, я їх більше не бачив, я на тому самому місці вдруге не був. Та слухай далі. Аж якось провідав я, що в Аслан-Кермені комендантом потурнак. І думаю собі: "Ану ж це буде той ворог мого побратима Богданка?" Не гаючися, манджаю в Аслан-Кермень. Насамперед оглянув Я" добре увесь город. Бо може, думаю собі, пізніше придатися. Турки, бач, дуже горді на цю свою твердиню. Кажуть: "Тепер хай приходить і десять Байд Вишневецьких, то не здобудуть уже його!" І справді, сильно укріпили город.
— А ми таки збуримо його,— сказав самовпевно князь Богданко. А Покотило говорив далі:
— Коли я оглянув укріплення города, пішов під замок. А знаю вже добре, як у мусульманських домах розложені кімнати, де міститься звичайно гарем. Ходжу собі та співаю пісню. Аж за хвилю вибігає молодий прислужник турок та кличе мене, питає в мене, що це за пісню я співаю. Я йому кажу, що німецьку, та питаю, навіщо йому знати, що це за пісня. А він каже: "Мені не треба, тільки моя пані, улюблена жінка баші, чула, як ти співав і сподобала собі пісню та послала мене до тебе".
Князь Богданко завмер, слухаючи:
— Говори, говори,— казав.
— Я спитав у нього, хто його пані. А він мені каже, що його пані не тутешня, а християнка. Та й баша, каже, звідтам, але він уже мусульманин, а вона ще невірна, ще християнка. Але дуже гарна й добра, баша пропадає за нею, та вона тепер дуже недужа. Як почув я таке, та й кажу: "Біжи, скажи своїй пані, що я маю лік, що допомагає на всякі недуги". Слуга побіг, а я тим часом написав на картці, хто я та кого шукаю, щоб дала відповідь, хто вона. Потім набрав у плящинку води. Коли слуга вернув, я передав йому лист і плящинку й кажу: ,"Тут ліки, а тут припис, як їх уживати!" Ще й додав я, що за три дні прийду довідатися, чи помогли мої ліки.
— І ти міг аж три дні ждати на вістку, хто вона? — зчудувався князь.
— Ну, бачиш,— відповів Покотило,— й мені було важко чекати три дні, та інакше годі було. Інакше я міг стягнути на себе підозріння. І на неї також, коли вона твоя жінка.
— То й так було дуже небезпечно, коли це була б не вона, а дістала твого листа.
— Ну, ні, бачиш, я уже знав, що вона з нашої країни, що й він — відтіля, то я був майже певний, що це Пшерембський і твоя Оленка.
— Оповідай далі.
— За три дні прийшов я, а слуга веде мене до самого баші. І оповідає мені, що його пані вже приходить до здоров'я, але вдає недужу перед башою, щоб зі мною бачитися. З цього пізнав я, що слуга по боці пані, й пішов сміливо до баші. Баша велів слузі завести мене в гарем до недужої й там я...
— Що там? — перервав йому князь Богданко.
— Який бо ти! Там я пізнав твою Оленку. І сказав їй: "Тепер не дивуюся, що мій побратим для вас, пані, голову втратив!" От і все,— закінчив Покотило.
— А вона нічого не говорила, не переказувала? — налягав князь Богданко.
— Вона? Вона хотіла, щоб я зараз уможливив їй втечу, та я вибив їй це з голови. Сказав, що воно ніяк неможливе, й запевнив її, що ти прийдеш ураз із запорізьким козацтвом і визволиш її.
— Авжеж, що прийду й визволю її й усіх християн-невільників, що там будуть,— сказав палко князь Богданко й кинувся знову обіймати та цілувати побратима.— Дякую тобі, з усього серця дякую тобі, побратиме мій вірний, дякую за всі труди, за посвяту твою,— говорив раз у раз князь Богданко.
— Пусте, побратиме, ти для мене те саме зробив би. Тільки я не з тих, я не дам себе замотати ніякій чарівниці в сіті,— відповів Покотило.
— Хто знає! — відповів уже зі сміхом князь Богданко.— Не кажи гоп, поки не перескочиш. Поживемо — побачимо.
— Добре! Поживемо — побачимо,— заговорив Покотило.
Весело пройшли Різдвяні свята, хоч надворі така стужа була, такі морози, що й старі діди-запорожці не затямили. Вже ось-ось і Новий рік. А Новий рік на Січі, відколи Січ стала над Дніпром, велике свято! Бо ж тоді скликалася запорізька рада, що на ній всякий курінь обирав собі на весь рік отамана й кухаря. Потім усі курені разом обирали кошового отамана та всю кошову старшину. На цій новорічній раді ділили й запорізькі вольності: землі й річки до вжитку кожному з тридцяти восьми куренів.
Тому велике було свято на Запоріжжі — Новий рік.
Вже заздалегідь приготовлялися запорожці до Нового року, намічали людей на нову січову старшину. Не раз із-за цього доходило до сварів, а то й до бійок. Сливе кожний курінь мав свого кандидата на кошового й у гуртових сходинах, найбільше в шинках Гасан-Баші, стояв за ним та погрожував противникам, що силою змусить їх вибрати того кандидата.
Ведмедівський курінь, що в ньому князь Богданко був курінним, конче хотів, щоб кошовим став їх теперішній курінний. Та сам князь Богданко не хотів ніяк цієї почесті.
— Ні, товариство, що не кажіть, я не здатний на кошового, я до шаблі. В бою проводити запорізьким лицарством — то так, але в коші буйними головами — то вже ніяк. Скажіть мені, чим Сокольський лихий? ,
— Не лихий він нічим, гарний із нього кошовий, та бачиш, воно так, що мітла замітає добре, поки нова, а як стане драпакою, то вже ні до чого. А ми не хочемо, щоб наш Сокольський та драпакою став, хай спочине. А через рік, може, знову виберемо його на кошового,— каже Охрім Гук,
— Добре, добре каже Гук,— загув увесь Ведмедівський курінь. Задумався князь Богданко, а по хвилі каже:
— А от що, товариство! Коли хочете щадити Сокольського, то, на мою думку, на його місце буде Данило Павлюк, курінний Канівського куреня.
— А справді,— згодився весь курінь,— канівці хвалять собі його, кажуть, що гарно веде курінні справи.
— Коли гарно веде курінні справи, то й кошові поведе гарно,— каже князь Богданко,— я його добре знаю, він розумна голова, не в тім'я битий.
— То ходімо до канівців, поспитаємо, кого вони мають на приміті. Ведмедівський курінь гуртом повалив під Канівський курінь. Чудуються канівці, чого це ведмедівці сунуть під їх курінь.
— А чого ви до нас,— кричать канівці ведмедівцям вже здалека,— чи битися, чи миритися?
— Наразі ні одне, ні друге. Маємо до вас справу. А що з цього вийде, то побачимо, чи нам битися, чи миритися,— відказує князь Богданко за свій курінь.
— А яка ж це справа? — питає курінний Павлюк за свій курінь.
— А хочемо спитати вас, кого ви намітили на кошового? — каже князь Богданко.
— Ми ще нікого, а ви намітили вже? — питають канівці.
— Еге ж, намітили,— відказують ведмедівці.
— Кого ж, кого? — питають канівці.
— Таки вашого курінного,— каже князь Богданко. А курінний Павлюк уже й шугнув у курінь. Сподобалося це канівцям, що ведмедівці за їх курінним.
— Коли ви за Павлюком, то ми тим радше,— відповідають. А князь Богданко:
— Та нас із обох куренів замало, щоб він вийшов кошовим. Треба старатися перетягнути на наш бік інші курені.
(Продовження на наступній сторінці)