— Воно так,— каже на це Покотило,— тільки цей ваш цар, панове боярове, не гірш бусурманів мучить у себе християнський народ. Доходять і до нас вісті, що він там доказує разом зі своїми опришками, чи там опричниками.
Обрушився один із бояр:
— Не зобижай, козаче, царя нашого! Царська власть від Бога!
— Від Бога то вона є, це правда, але ваш чар чортяці, сатані служить,— відрубав йому Покотило.
А боярин уже за шаблюку хапає, до Покотила ставиться:
— Не дам зобижати царя нашого!
А Покотило й собі за шаблюку хапає:
— Що мені твій цар! У нас є свій володар — кошовий отаман!
— Як ти свого отамана не даш зобидити, так ми свого царя поважаємо,— відказує Покотилові другий, розважніший, не в такій гарячій купелі купаний, як перший боярин.
А князь Богданко й собі' Покотила зацитькує:
— Дай спокій, побратиме, не слід гостей ображати.
— Я їх не ображаю, я тільки правду говорю.
— Правда, коли болюча, теж немила, як і неправда,— каже князь Богданко,— дай спокій. Мають такого царя, якого варті.
— Це правда,— сказав Покотило вже спокійно й відступився в підкову.
Кошовий від себе обдарував царських послів і відіслав їх із обіцянкою, що запорожці негайно вдарять на татарські улуси.
Не гаявся князь Богданко, у похід скоро станув. Ще й на поміч городових козаків покликав.
І знову здригнулись татарські улуси, закурилися димами, заридали татарські жінки, залебеділи діти-татарчата, а тихе небо ночами червоніло.
І знову гонять гінці татарські навздогін за ордою, що пішла на Московщину.
— Вертайте, вертайте мерщій! Запорізький шайтан Богданко знову на Криму! Палить, руйнує, вбиває, вертайте негайно!
Завернула орда.
А князь Богданко до своїх:
— Козаки-молодці! Не дамо клятим бусурманам спокійно на Крим вернути із ясиром та з добичею, нагарбаною в християнських землях. А нумо, перестрінемо та провчимо.
— Провчимо, провчимо їх триклятих! — гримлять запорожці. Іде орда з ясиром, з тягарем. Поволі. Скриплять немащені гарби, іржуть коні, реве награбована худоба, блеють вівці. Плачуть, нарікають бранці нещасні, невольники збідовані, нагаями катовані... Іде орда. Нічого не сподівається. Аж тут із двох боків:
— Слава Богу, Слава Богу!
Козацтво з голими шаблями. Як вихор! Змішалася татарва, стривожилася.
— Бий, рубай, січи! Не щади клятих бусурман! — кричить князь Богданко.
— Бий, рубай, січи! — кричать полковники, кричать сотники, десятники кричать...
Мов той буревій у лісі, що не щадить ні дуба могутнього, ні билиночки слабої, ломить, гне, з корінням вириває, так запорожці лютують...
Не знає шабля їх пощади!
Хто з бусурман відважніший, завзятіший під козацькими шаблюками паде, а в кого відваги не стало, врозтіч іде, життя втечею рятує. Все лишає на ралець запорожцям: і ясир, і табуни коней, і стада худоби, гарби, добром, награбаним у християнських землях, наладовані. Все лишає, життя рятує.
Радіють запорожці перемогою, свого дорогого отамана похідного славлять, величають за лицарство, за завзяття, за розум отаманський.
Славлять і добичу ділять на три частини: на святу Покрову, на церкву січовую й на козацький монастир Межигірський — четвертина, на січовий скарб — половина, на курені — четвертина.
Козацтво дорогого сукна і саєту понабирало на святочні одяги, шабель, пістолів і рушниць та стрілива немало.
А бранці до козацтва славного запорізького руки простягають, подяку їм складають:
— Дяка вам, дяка, лицарство хоробре, дяка вам, завзятці, дяка, оборонці народу християнського, що визволили нас із неволі важкої, бусурманської! Дяка вам, тричі дяка!
А князь Богданко відділ козацтва вибирає:
— Відпровадьте їх, отих бранців нещасних, відсіля, аж у безпечні сторони. Нехай цілі та здорові додому повернуть.
І простягаються з подякою до князя руки невільників і невільниць:
— Дякуємо, дякуємо, дякуємо!
Щасливий князь Богданко в цій хвилині, такий щасливий! Та враз і шибнула думка в голові:
"Гей, коби так Всевишній допоміг мені мою Оленочку визволити!" І стискає рука руків'я шаблюки:
"Визволю, визволю тебе, Оленочко моя! Скоро вже сподійся мене в гості, клятий потурначе, кривднику мій!"
Через місяць вернув на Січ князь Михайло Ружинський із братом Кириком.
— Ну, от і молодець із тебе, Михасю, й брата витягнув із Кракова на Січ від ляшки-чарівниці, й наші справи, я певен цього, добре повів,— говорив князь Богданко на радощах, із князем Михайлом вітаючись.
— Кирика я витягнув на Січ, та чи вибив йому ляшку-красу-ню з голови, не скажу певно. Хіба, може, тут забуде...
— Може. Хоч кажуть, віддалення ще більш прив'язує, тугу збільшує. Та побачимо. Так буде, як буде. Все-таки запізнається із січовим життям. Але нашу справу, справу загальну, запорізьку, ти добре полагодив? '
— Авжеж, брате! Найдалі через три дні посли від Степана Баторія прибудуть тутечки на Січ. Я з Кириком поспішив наперед сповістити скоріш кошового, щоб міг підготувати січовиків на їх приїзд. А то, знаєш, наші братчики січові готові не дуже чемно прийняти Баторієвих послів.
— Розумно зробив ти. Ходімо зараз до кошового! Куй залізо, козаче, поки воно гаряче!
Пішли.
Князь Богданко зараз-таки при вході сповістив кошового Пав-люка, з чим прийшли.
Зрадів кошовий, став щиро руки стискати обом братам.
— Молодець ти, княже Михайле, молодець! Тебе б у канцлери, теє,— хвалив кошовий князя Михайла,— треба, треба підготувати товариство на приїзд послів, а то вони не дуже долюблюють цих панів.
Незабаром загриміли січові литаври:
— На раду, на раду, січова громадо!
І збіглося товариство, цікаве, чого скликають раду. Виступив кошовий, говорить:
— Товариство славне! Приїхав князь Михайло Ружинський. Послав я його був у Краків до нового короля Польщі, щоб за наші межі погодитися, щоб польський король ствердив універсалом існування й права Війська Запорізького.
— А навіщо нам його ствердження? Що він нам? — кричать уже деякі запорожці.— Ми й без його універсалу славна Січ Запорізька!
— Не треба, не треба нам його універсалу! Кошовий каже:
— Дозвольте, панове товариство, мені далі говорити.
— Говори, говори, батьку кошовий! Але королівського універсалу нам не треба!
Кошовий говорить:
— Ви кажете, що не треба, а ось я вам хочу доказати, що таки треба. Багаті, гарні та родючі наші запорізькі землі, правда? Такі землі хоч кому — ласий шматок. Ану ж, як не Баторій, то котрийсь із його наслідників схоче й по них простягнути руку...
— Хай спробує, провчимо! — кричать запорожці. А кошовий:
у— Провчити можна! Але в кия два кінці — звісно. А що, як із другого боку, разом у змові вдарить султан турецький, а з третього — хан татарський. Чи в силі будемо ми всім їм разом раду дати?
Товариство мовчало. А кошовий говорив:
— А так ми згодимося з Баторієм, дістанемо від нього на письмі ствердження нашого існування. Коли котрийсь із його наслідників забажає нашої землі, ми йому тиць під ніс Баторіїв універсал: "А це що?" І перед другими державами тоді інакше виглядатимемо! Скажемо: "Боронимо своєї землі й права свої, стверджені королем!" Так воно, товариство славне. Тому я прохаю вас, як прийдуть Баторієві посли, ввічливо та з почестями належними прийняти їх. Я знаю, багато з вас має болючі спомини з рідних сторін, не один із вас не з добра кинув рідне село чи місто та на Січі захисту шукав. Я це знаю, але прохаю вас ще раз ввічливо прийняти послів. Цього вимагає добро нашої спільної матері-Січі.
— Добре, добре, батьку кошовий! Послухаємося твоєї ради,— гукнули всі запорожці в один голос.
— Дякую вам, товариство славне, дякую! Це для добра усіх!
Третього дня, 4 серпня, в суботу прибули посли. Привезли запорожцям дари багаті й клейноди нові: прапор малиновий хрещатий, булаву, самоцвітами висаджену, й перначі та бунчук золочений.
І знов скликав кошовий запорожців на раду.
Гідно та з почестями привітали запорожці королівських послів.
Вітав їх сам кошовий промовою короткою та простою, а потім писар січовий уже довгою та крутою промовою. Величав писар у промові хоробрість і розум Степана Баторія. Виказував радість, що король бажає разом із Військом Запорізьким боронити християнських земель перед бусурманською навалою. Хвалив і "вельможних панів послів" за їх посвяту й розум.
Виступив і Баторіїв посол із крутою промовою. Говорив довго польською мовою та сильно латинськими словами перетиканою. "Широко й далеко,— говорив він,— гримить слава Запоріжжя, лицарства славного запорізького, заборола християнського світу перед бусурманом. Мій король уміє цінити ваші заслуги й тому радо признає існування й права славного Війська Запорізького".
І відчитав королівський універсал:
(Продовження на наступній сторінці)