— Можна? Ходім,— каже княгиня.
Вузенькими східцями повели Катерина й Оксана княгиню на горище.
На горищі невеличкий отвір, прозір малесенький.
— Ось туди можна глядіти, відтіля видно все, як на долоні. Княгиня підступає до отвору з трепетним серцем. Виглядає крізь отвір і бачить: Дніпро вилискується в сонці, рідний Дніпро! Дніпро, батько й краса України, Дніпро, що золотоверхий Київ пропливає, той самий, що за порогами славну Січ пестить, що лицарів запорізьких у чайках бистрих на бої, по славу носить. А над ним, над його берегами вони, діти його, лицарі чубаті, запорожці славні! Багато їх, багато, справді оком не проглянеш...
І хочеться їй закликати, голосно закричати:
— Я тут, тут, Богданочку! Я бачу тебе, бачу! А ти, милий, чи бачиш мене?!.
Та не крикнула. Біля неї невільниці Катерина й Оксана,— їх вид пригадав їй усе, отямив її,— не можна кричати!
— Княгине, може, вже ходім! Небезпечно так довго тут бути. Можуть зауважити, що нас нема, шукати за нами можуть,— говорить Оксана.
— Постривайте ще трішечки, ще крихіточку! Там є він, він — мій Богданко! Хай надивлюся на нього, натішуся ним...
А по хвилі:
— Зійди одна надолину та стань на варті. Як буде небезпека, як шукатимуть за мною — даш знати.
— Я зійду,— каже Оксана. І збігла східцями надолину. А княгиня далі дивилася на табір.
Приводять три коні. Сідають. Богданко сідає на білого. їдуть. Лужиться з ними більший відділ із табору. їдуть, їдуть під мури города. Зникають із овиду.
— Ходімо,— каже княгиня. Зійшли. Надійшла Оксана.
— Ну, що? — питає княгиня.
— Нема нікого. Мов вимело всіх...
І справді, тихо було в гаремі й скрізь. Жінки в інших кімнатах збилися в купу в тривозі. Мужчин ні сліду. Усі подалися на мури. Баша на генеральній раді замкової старшини.
Турки гляділи цікаво із-за заборол на мурах, що думають робити запорожці...
Аж побачили їздців на конях. Попереду отаман на білому. Перед отаманом козак із білим платком на списі. Парламентар. Біля нього сурмач. Прикладає сурму до уст. Грає. Турки з мурів нащурюють вуха. Парламентар підносить прапор, дає знак, що хоче говорити. Старший над залогою підходить до краю мурів:
— Що вам треба? — питає.
— Князь Богданко Ружинський, гетьман славного Війська Запорізького хоче розмовитися з вашим башею, начальником Аслан-Керменя,— кричить парламентар, розтягуючи слова, щоб виразно можна було чути його.
— Не можна! — відклику є турок.— Баша на генеральній раді.
— Все одно, клич його зараз. А ні, то на порох рознесемо ваше гніздо, не пощадимо нікого. Клич його зараз,— кричить козак.
— Не боїмося ми твоїх погроз! — кричить турок.— Мури в нас кріпкі, вояки хоробрі. Але йду, сповіщу башу. Що він скаже, так буде...
— Іди! Гетьман Богданко жде! Прийшов старшина до баші.
— Був парламентар від козаків, а радше від їх гетьмана,— каже старший, низенько кланяючись.
— І чого ж він хоче?
— Жадає, щоб ти, милостивий башо, вийшов до нього на розмову.
— Я? До нього на розмову? Чого?
— Не казав чого. Грозив тільки, що коли не вийдеш, то козаки рознесуть на порох Аслан-Кермень і нікого не пощадять.
— Не так воно легко здобути Аслан-Кермень, добре він укріплений.
— Що ж відповісти їм? Козацький гетьман жде під мурами на відповідь. ^
А Пшерембський думав:
"Знаю я, чого він зажадає. Зажадає, щоб я звернув йому жінку. Цьому ніколи не бути. Не на те я взяв її, щоб віддавати. Але піти, почути, чого він хоче, можна".
І каже голосно старшині:
— Я йду!
Пішов зі старшиною. Вийшли на вежу.
— Ось я, княже Богдане Ружинський, чого тобі в мене треба? Князь Богданко піднявся на стременах:
— Пане Пшерембський, ти знаєш, чого мені треба. Викрав ти мені мою любу дружину, забрав її, як злодій, коли мене не було дома. Віддай, коли не хочеш, щоб я збурив город і вигубив його населення.
Пшерембський із злющою усмішкою на лиці відповідає:
— Я не забрав, не викрадав твоєї жінки, вона сама пішла зі мною. Покинула тебе, пішла за мною з любові до мене й стала мусульманкою. Я її не видам.— Князь Богданко скипів:
— Драбуго, лотре, зраднику, потурначе! Ти ще важишся зневажати її. Це брехня, брехня в живі очі.
Та по хвилі отямився й уже трохи спокійніше каже:
— Пане Пшерембський! Хоч ти рабівник чужої жінки, хоч ти потурнак, та чей ще не перестав бути лицарем. Я дам тобі нагоду чесно дістати руку Оленки. Викликаю тебе на двобій. Згинеш ти в лицарському двобою, Оленка моя, згину я, Оленка твоя.
Пшерембський засміявся дико:
— Ні, не дурний я ставати до двобою! Навіщо мені, коли Оленка в моїх руках, моя! А ти здобудь перше Аслан-Кермень, а тоді поборемося. Та кажу тобі} зуби поломиш, Аслан-Керменя не здобудеш!
— Підлий боягузе, злодюго, рабівнику чужих жінок! Здобуду твоє потурнацьке кишло! Здобуду, побачиш! Але тоді не буду боротися з тобою! До коня прив'яжу тебе й бити велю канчуками. І так поведу тебе на Україну на сміх та на сором,— кричав грімко князь Богданко.
А потім стягнув вудила коневі й завернув у табір, а за ним усе козацтво.
Пшерембський подався назад у город. Спершу хотів зайти до Оленки та потім закинув цю думку. Пішов знову на раду. Там каже:
— Підлий джавр жадає, щоб ми добровільно здалися.
— Цьому не бути, цьому не бути! — закричали всі старшини.
— Я так і відповів йому,— каже Пшерембський,— здобудь Аслан-Кермень, то буде твій! Але кажу тобі, зуби поломиш на кріпких мурах твердині!
— Так і буде,— сказали старшини,— козакам Аслан-Кермень не здобути.
Пшерембський, як вийшов із ради в свої кімнати, велів покликати до себе Алі.
— Алі,— сказав він,— ти знаєш, що я тобі вірю за всіх. Тепер хочу доручити тобі дуже важливу службу. Аслан-Кермень хочуть здобути й збурити ці джаври. Здобути оружжям вони його не здобудуть. Але можуть здобути при помочі зради. Ці три невільниці теж християнки, як і козаки, вони можуть вказати таємний вхід до міста.
— Чи вони знають про нього? Навіть я не знаю, як вони можуть знати?
— Не знаю, чи знають. Але він є власне з гарему, то могла котрась відкрити, що це вихід до міста. Правда, ключі виходу в мене, й ніхто його досі не отворяв. Та чи ж не можна замків виламати. Тому я хочу доручити тобі, щоб ти стеріг ці три невільниці. Для допомоги вибери собі такого, що маєш до нього найбільше довір'я.
В Алі засвітилися очі. Він удав, що хвилину надумується, а потім каже:
— Я прохатиму дати мені до помочі вартового Мустафу.
— Добре,— сказав Пшерембськйй і велів покликати вартового.
— Мустафо,— каже, як явився вартовий,— я доручив догляд над трьома невільницями-християнками євнухові Алі, ти будеш йому допомагати. Маєш його у всьому слухати.
— Добре, ласкавий башо! — каже вартовий, низенько кланяючись.
— Можете відійти обидва. За вірну службу щедро нагороджу. Обидва вийшли. І каже Алі до вартового:
— Знаєш, Мустафо, твоя Катерина знову веліла сказати тобі, що ти їй сподобався, а як перейдеш на її віру, то вона тебе й полюбить.
— Перейду, чого ж би ні!
— Але тоді мусив би втікати відсіля.
— Авжеж. Я втечу з нею на її Україну.
— Справді?
— Певно. Іншої ради, іншого виходу нема.
— Але вона каже, що ти мусиш допомогти втекти і цій пані, і цій другій невільниці.
— Як треба, то треба.
— Знаєш, я думаю, що це буде небезпечно.
— Чого, я знаю спосіб. Як козаки зачнуть наступ на місто, зробиться метушня, а ми тоді таємним виходом...
— Ти знаєш про якийсь таємний вихід?
— Авжеж, кожен вартовий знає. Я вже й ключа підробив.
— Гм, може, воно й справді буде добре. Але що зі мною буде, як ви втечете? Баша доручив мені наглядати за невільницями.
— Ха-ха-ха! Який же ти! Хробак заліз у хрін та світа за ним не бачить. Чи ти думаєш, що поза царством падишаха люди не живуть. Утікай із нами.
— Хіба.
— Іншого виходу для тебе немає,— запевняв його вартовий.
— А котрі це двері? — питав Алі, буцімто не знає.
— Навіщо тобі. Як утікатимемо, покажу.
— Добре.
А тим часом довкола города рух, метушня, крики. Козаки обступають город, щораз тіснішим перснем замикають його, гармати уставляють...
— Стріляй! —. дає наказ гетьман Богданко.
Із усіх пушок нараз гримнули козаки. Та шкоди в мурах не зробили ніякої. Кріпкі мури Аслан-Керменя. Замалі козацькі гармати, щоб розторощити їх могли. Тільки дрібні шматки каміння відскакують від мурів.
А з Аслан-Керменя теж озиваються грімко, аж мури трясуться від гуку. Падуть кулі, рвуть землю. На щастя, не досягають козацького табору. Та все ж таки з козаків, що наступали на город, упало кількох.
— Не здобудемо так города,— журиться князь Богданко,— треба іншого способу. Лихо, що в нас немає тяжчих гармат.
На це Покотило:
(Продовження на наступній сторінці)