— Заспокійтеся, братова, заспокійтеся. Тепер вам треба сили й рівноваги.
— Правда ваша, шурине, маю ще сповнити останню волю його. І затамувала біль у собі:
— Я вже спокійна,— каже. Тоді Сокольський:
— Мені треба йти на раду. Прощавайте,— сказав, низько кланяючись,— а по раді запорожці, як повелося, попрощають свого гетьмана й відпровадимо його.
І відійшов, а за ним подався й Шах.
Козаки вже стояли збиті в підкову. Увійшов усередину підкови Сокольський.
— Панове товариство,— став говорити,— сталося велике нещастя. Гетьман Богданко враз із побратимом Покотилом підкладали вибухівку під мури Аслану, міна вибухла передчасно,, і обидва згинули. Велика це втрата для нас, бо обидва побратими були славні лицарі. Та нема нам часу в жаль і в тугу вдаватися. Живий живе думає. Ми зостали без проводу. Треба нам нового отамана похідного, нового гетьмана обрати. Кого хочете гетьманом?
— Ти гетьмануй нам, ти добре поведеш!
Не хотів Сокольський проводити, та знав, що4 не можна противитися товариству, та й каже:
— Панове товариство! Коли така ваша воля, то я вам проводитиму, але я думаю, що нам слід послухати й волі покійного гетьмана Богданка...
Тут Сокольський увірвав, наче вичікував, що скажуть на це запорожці.
А товариство йому у відповідь:
— Авжеж, авжеж! Яка ж воля гетьмана Богданка? Кажи! Тоді Сокольський:
— Не раз і не двічі говорив мені Богданко, що бажав би, щоб по ньому гетьманував Шах. Це було його задушевне бажання. А ваша воля сповнити це бажання або ні.
— Сповнимо, сповнимо! — загриміло з тисячі грудей.— Шах хай буде нашим гетьманом! Шах, Шах гетьманом!
І вивели Шаха на середину підкови. Відмовляється:
— Не під силу мені це!
— Під силу, під силу! — кричать.
І за третім разом згодився Шах гетьманувати та й дозволу говорити прохає:
— Панове товариство! Не довелося покійному гетьманові Богданкові разом із нами Аслан-Керменя добути, та нам, що зостали, треба вирішити, що діяти. Чи добувати, чи ні?
— Не треба нам тратити сили надармо,— каже один,— не здобудемо ми города, кріпкі мури його. Ти веди нас, батьку, на добичу далі...
А Шах:
— Добре, панове товариство, поведу вас. Та ще одна є справа. Тіло князя Богданка відвозить родина в рідні його сторони, не поховаємо його на Січі. Треба нам йому лицарську честь віддати, з почестю відпровадити. І це буде мій перший гетьманський наказ вам: віддати честь покійному гетьманові Богданкові Ружинському. Тож звиваємо табір і, віддавши честь пострілами з самопалів і з гармат усіх, відпровадимо його аж до Січі.
— Відпровадимо, відпровадимо,— загриміло товариство.
І зараз звинули табір, у полки уставилися та й рушили за возом із тілом князя Богданка на Січ.
А в місті тривога! Баша скаженіє.
— Зрадники прокляті! Як ви могли дати втекти їй, як ви могли пустити її,— кидається він до всіх,— я вас усіх порубаю, вивішаю.
І з голим мечем кидається на старшину. Кидається, лютує, аж піниться.
Пробували його спершу заспокоїти:
— Башо,— кажуть,— ми ж нічого не знали, що в твоїй хаті діється.
— Не знали, не знали! Ви допомогли їй втекти, прокляті бусурмани,— кричить він,— я плюю на вас, на вашу віру, на бороду вашого Магомета!
Цього вже було занадто туркам. Вони й собі добули мечів та кинулися на Пшерембського.
Та баші лють розум відібрала. Він, що був завше такий обережний, що ніколи не визначався лицарським завзяттям, тепер кидався з мечем один проти всіх.
І кинулися на нього турки з кривими мечами: 4
— Гинь, джавре,— кричали,— гинь, зневажнику віри й пророка!
І впав Пшерембський додолу, порубаний турецькими шаблями. Легко було запорожцям у цьому безладді Аслан-Кермень здобути, та не знали цього.
Запорожці тим часом із тілом дорогого гетьмана на Січ рушили... Не сподівалися на Січі таких гостей...
А напроти воза з тілом гетьмана вийшов кошовий Павлюк із усією старшиною та січові священики з усім почетом церковним, хрестами й хоругвами.
Сумно в'їздив віз із мертвим гетьманом. Тихо й понуро їхало козацтво за возом, тихо й понуро стояли козаки, що вийшли зі Січі.
Внесли дороге тіло в церкву, встановили на катафалку у відкритій домовині. Засвітили воскові свічі кругом домовини.
А був це день празниковий. Різдво Пресвятої Богородиці, 8 вересня, припадало в суботу.
Лежав буйний та гордий лицар, гетьман Війська славного Запорізького Низового. Зі схрещеними на грудях руками, що в них був маленький хрестик, лежав спокійно та тихо. Бліде лице, посинілі губи наче говорили: "Марність над марностями цей світ! Я пройшов свій шлях і спокійний стаю перед Господнім судом!" Падало світло воскових свічок на князя, неначе оживляло мертве лице, А з іконостасу гляділа на мертвого гетьмана Мати Божа з покровом у руках, гляділа так лагідно на мертвого лицаря.
Почалося богослужіння. Завзяті козарлюги, загартовані в лютих боях, насилу тамували в собі зворушення,— вони, що їх шаблюки не знали пощади для людського життя!
Січовий парох отець Полікарп сказав коротеньке та зворушливе слово. Згадав лицарські діла покійного, згадав його заслуги для Запоріжжя:
— А найбільшою його заслугою, невмирущою заслугою — оцей Дім Божий, перша церква на Січі, що станула тут його стараннями, його грішми. Славна буде пам'ять лицарська про гетьмана Богданка Ружинського, але пам'ять про це святе його діло буде тривати, допоки Січ-мати стоятиме,— говорив отець Полікарп.
Всю ніч була церква отворена, всю ніч входили й виходили запорожці. Молилися щиро біля катафалку й прощалися назавжди з гетьманом любим своїм.
Пішли туди й кошовий Павлюк, гетьман Шах, курінний отаман Сокольський із обома братами покійного князями Михайлом та Кири-ком. Помолилися, поклонилися іконам і вийшли, обох братів біля катафалку зоставивши.
А княгиня Оленка, як виїхала із Січі, думи важкі думала: "Як то на світі Божому буває, живеш щасливий, мов у Бога за дверима, а тут одна лиха людина позаздрить тобі, горя накоїть. І чому воно так? Чому люди жити не можуть, як брати, як свята Церква навчає, чому роблять пекло на світі?.."
Не знаходила відповіді. Думи її перервав десятник Сич:
— Княгине-пані,— каже,— я знаю тут недалечко хутір, живе там молодий козак, що оженився з вихрещеною татаркою. Хата в них простора й вигідна, буде де переночувати.,
— Везіть мене, десятнику, де знаєте, аби я тільки нічліг знайшла,— відповіла княгиня.
В'їхали в глибокий яр. У ярі серед вишневого садка забіліла хатка з підмальованими вікнами. Як віз заторохкотів уже недалеко воріт, на подвір'ї загавкали собаки. '
Вибігла чорнява молодичка з маленькою дитинкою на руках. Приклала понад очі й гляділа на підводу та на відділ запорожців.
— Петре, а Петре! — закликала.— Ходи-но, ідуть якісь гості до нас.
Із хати вийшов молодий чоловік і собі став глядіти.
— Хто це буде? — каже Петро.— На возі сидить три туркені. Одна з них, видно, пані, бо краще зодягнена.
— Але небезпечного нічого тут нема, бо ж провадять їх запорожці,— каже молодиця.
— Авжеж,— погодився Петро,— треба собак відігнати. І загнав собак у буду та пішов відчиняти ворота. Перший прискакав на коні десятник Сич.
— Здоров був, Петре. Ми, бачиш, до тебе в гості. Ця пані, що на возі, прохає в тебе нічлігу.
— Ця пані? А хто вона буде? — спитав Петро.
— Вона вдовиця по гетьмані князеві Богданкові Ружинському. Петро аж руками сплеснув:
— Вдовиця по гетьманові Богданкові! Що ти кажеш?! То гетьман Богданко не живе вже?
— Ні, козаче! Нема вже нашого славного гетьмана в живих. Згинув сьогодні при здобуванні Аслан-Керменя.
Петро за голову взявся:
— Така втрата! Така втрата! Чуєш, Марусе, гетьман Богданко згинув.
— Боженьку! — скрикнула й вона і трохи дитини з рук не випустила.
Він заїхав на подвір'я.
— Приймете мене, люди добрі? — питає княгиня.
— Просимо, просимо в хату, гостеньки любі.
Господиня кинулася зараз готувати вечерю, а Петро застелював лаву квітчастим килимом, щоб княгині добре було сидіти.
Щоб не думати над своїм важким горем, завела княгиня Оленка розмову з господарем:
— Гарне господарство у вас,— каже княгиня.
— Це, княгине, не мій хутір, а мого прибраного батька запорожця Семена Чорнія. Я не тутешній, ясна княгине! Я аж із Поділля, з-над Дністра. Мусив із рідного села тікати на Запоріжжя.
А потім, глядячи на молоду жінку, додав:
— Із вашим князем, княгине-пані, ходив я в похід на Крим і там віднайшов собі долю, жінку милу та вірну. Тоді покинув Січ і з ласки старого козарлюги господарюю тутечки.
— Щасливі ви обоє,— каже княгиня.
— Я найщасливіший у світі,— відповів Петро М'якенький і, всміхаючись, додав,— а жінка не знаю, хай сама скаже.
— І я щаслива, дуже щаслива,— відповіла молодиця. Задумалася княгиня. Як мало людям для щастя треба і як легко
(Продовження на наступній сторінці)