— Він нікуди не пішов, він жде на відповідь, чи куплять у нього ліки.
— То піди та скажи, хай продасть ці ліки. Але що я говорю,— в мене ж нема грошей,— сказала княгиня,— а я так бажала знати, що це за нудний такий чоловік, отой лікар чи знахар.
— Пані,— каже Алі,— я пішов би до баші, щоб дав гроші, але його нема дома, поїхав до міста. Так я позичу своїх грошей, а баша віддасть мені.
І вибіг, не чекаючи на відповідь.
Як він відійшов, каже княгиня до Оксани та Катрі:
— Тут щось є! Він співав українську пісню, а казав Алі, що це німецька. Та й із цими ліками щось чудне. Як так напоготові й ліки в нього на мою недугу? Тут щось є.
— Воно справді дивне,— притакнула Катря,— він дарма не крутився попри дім баші. Я догадуюся, та боюся казати.
А княгиня Оленка:
— Догадуєшся, як і я, що це може бути посол від мого Богданка. Чи так?
— Так,— притакнула знову Катруся. Вбіг Алі.
— Ось дав тую плящинку й написав на картці, як заживати цей лік.
— Давай картку,— сказала княгиня й наглим рухом вирвала йому з руки картку.
Алі говорив далі:
— Він, отой лікар, казав, що прийде за три дні знову під дім баші довідатися, чи його лік допоміг. Як не допоможе, то він дасть інший.
— Добре,— сказала княгиня,— можеш відійти.
Алі поклонився низько й вийшов, а княгиня, що аж горіла з нетерплячки прочитати лист, не заглядала в нього тільки тому, щоб при Алі не зрадитися нагальним зворушенням. Тепер упала на диван і стала читати:
— Наш лист,— скрикнула,— наш, кирилиця! І стала читати тихо:
"Ясна княгине! Я вже від півроку шукаю місця твого добуту з поручення князя Богданка Ружинського. Щойно два дні тому довідався я, що баша Аслан-Керменя — це потурнак Пшерембський. Я побратим князя Богданка й зобов'язався йому віднайти тебе, княгине. Щоб легше дістатися, я переодягнувся за бусурмана й удаю лікаря. У плящині не ліки, а звичайна вода. Запорожець Опанас Покотило".
Серце в княгині Оленки забилося швидко-швидко.
— Він таки не забув про мене, любить мене, як любив, старається —визволити мене. Мушу; мушу почути щось більше про нього, про Богданка, щось більше. Три дні ждати, Боже, як довго! Та ждатиму, ждатиму терпляче! Дякую Тобі, Всевишній, за ласку Твою, що не кинув Ти мене на чужині, в неволі, що дав мені сили витерпіти.
І вже рада та весела каже до Оксани та Катрі:
— Гей, подруги мої любі, я щаслива, дуже щаслива, це про Богданочка вістка. Він послав свого побратима, щоб шукав мене. Хитрий мусить бути цей його побратим. Півроку шукав мене переодягнений за турка і таки попав на мій слід. Мушу від нього щось більше почути про Богданка. Радьте мені, подруженьки мої, як це зробити, як влаштувати, щоб я могла з ним бачитися.
Обидві молодиці призадумалися, аж вкінці, каже Оксана:
— Княгине, вам треба знову важко занедужати, удати недужу. А ми намовимо Алі, щоб сказав баші, ніби знає лікаря, який вміє лікувати й найважчі недуги. Він і приведе цього запорожця.
Кинулась княгиня обіймати Оксану:
— Розумненька моя, як ти це гарно придумала! Так зробимо, так! Так буде найкраще! Як тільки Пшерембський появиться в замку, я знову важко занедужаю. А ви обидві вже відтепер обробляйте Алі.
— Вже ми його перемовимо на наш бік. Він, княгине, для тебе все зробить.
На другий день Пшерембський вернув у замок. А третього дня княгиня знову важко занедужала. Так сповістили башу Катерина й Оксана.
Алі зголосився, що знає лікаря, який лікує найважчі недуги.
— Кажуть про нього,— впевняв башу,— що він таких, що вже над гробом були, приводив до здоров'я.
— То приведи його зараз! — наказав.
Алі вийшов і скоро вернув та каже, що його тепер немає дома, але пополудні буде тут.
Баша нетерпляче дожидався лікаря... Пополудні знову почули перед замком пісню:
Ой Богдане, Богдане запорізький гетьмане,
Та чого ж ти ходиш в чорнім оксамиті? Алі вибіг на вулицю й привів "лікаря".
— .Лікарю,— каже баша,— коли привернеш здоров'я недужій, так я тебе озолочу.
— Заведи лікаря до недужої,— наказав баша Алі, а сам подумав,— не піду там, щоб не дратувати її. В себе чекатиму лікаря, щоб сказав мені про її здоров'я.
І каже до Покотила:
— По оглядинах, лікарю, зайдеш до мене та скажеш мені, що їй хибує і чи скоро буде здорова.
Алі повів Покотила в гарем.
Нетерпляче дожидалася княгиня Оленка Покотила, нетерпляче очікував зустрічі й Покотило, щоб упевнитися, чи це справді княгиня Ружинська, жінка його побратима.
Як увійшов у кімнату й поклонився, відразу питає:
— Я тільки одне хочу знати, пані, чи ти княгиня Ружинська, жінка мого побратима?
— Так,— відповіла княгиня.
— Тепер не дивуюся побратимові, що так залюбився в тобі, княгине, що й Січ-матір покинув для тебе,— сказав і додав,— вертаю до нього з веселою вісткою, а потурнак Пшерембський, баша турецький, нехай сподівається скоро гетьмана Богданка в рості враз із запорожським лицарством.
І каже княгиня на це:
— Чи не міг би ти, козаче, приготувати мені втечу із моїми подругами? Тоді не треба із-за мене проливу християнської крові.
— Ні, княгине, я вже теж думав над цим, це не поведеться. Добре стережуть бусурмани замку.
— То хай уже буде й так, як Ти кажеш! Дожидатимуся терпляче приходу мого любого Богданка. Та заки відійдеш, сміливий козаче, розкажи мені про Богданка.
Покотило оповів коротко все про князя Богданка від його другого приходу на Січ.
Поклонився і вийшов. Алі повів його в кімнати баші. Пшерембський ходив по кімнаті з кута в кут. Коли Покотило увійшов, спитав коротко:
— Ну що ж?
— Нічого небезпечного, башо. По моїх ліках завтра вже буде твоя пані здорова.
Пшерембськйй зрадів:
— Дякую тобі! — сказав і подав йому мішечок із грішми,— це твоя нагорода!
Покотило подумав: "Придасться на дорогу, бо вже мої засоби вичерпуються".
— Хай великий Аллах має тебе в своїй опіці, башо,— вийшов. "Тепер мерщій на Січ",— подумав.
А княгиня Оленка щиро молилася Богові, щоб допоміг Богданкові визволити її з неволі.
XI
Вдарили морози, а там і білий сніг покрив усю Січ-матір. Окопи, і острокіл, і вежі, і курені, і нова церква січова забіліли снігом. Міріадами дрібненьких самоцвітів миготіла вся Січ у проміннях зимового сонця.
Вже запорожці більше по куренях сидять. Обсядуть курінну люльку та курять. А ці курінні люльки — чималі посудини на лад турецьких.
А в них повно затичок. Хоче запорожець курити, то виймає затичку, в отвір встромлює свого цибуха та й тягне дим, біля люльки присівши.
То так пообсідають навкруг люльку й курять разом. Тільки жартами та дотепами й грімким сміхом переривають куріння. Часом хтось що-небудь оповідає, часом на бандурі хтось приграває та приспівує. Горою диму хмари, хмари, аж сиво в курені, а долом чути пакання, а там і голоси та сміхи. Тільки час від часу чути: ,'
— Кашоваре, чортів сину, тютюну вже в люльці немає! Давай, не жалій, не скупися, не своє даєш, а січове добро.
І кашовар слухняно натолочує люльку тютюном, бо його обов'язок і про люльку дбати.
Ось так минають запорожцям дні за днями, й не оглянулися, а тут уже й Різдво.
Величаво святкувало Запоріжжя року Божого 1575 Різдво Христове.
І не диво! Це ж уперше, як Січ-мати стоїть, святковано його богослужінням у січовій церкві. Вся церква набита чубатими запорожцями, всі в нових кунтушах, в сап'янцях дорогих. Попереду кошовий зі старшиною. Хиляться чубаті голови, новонародженому Цареві світа кланяються. Несеться грімкий спів у честь новонародженого Спасителя людства, куриться дороге кадило. А лиця сивовусих запорожців сяють радістю. Здається, так і чути горою понад чубатими головами воїнства християнського спів ангелів, що лунав над вифлеємським вертепом: "Слава во вишніх Богу!.."
Поважні та радісні розходилися запорожці з церкви по куренях своїх.
А князя Богданка ждала в курені нова радість — вернув із Криму побратим Покотило.
Обидва побратими кинулися в обійми й довго так стояли. А в князя Богданка в грудях його лицарське серце так билося, мов молотом ударяло.
"Гей, чи веселу вістку приносить мені побратим мій, чи віднайшов Оленку, чи живе ще там голубка моя?" — тривожиться князь Богданко. Та немає чомусь у нього сили, відваги першому запитати.
Аж побратим Покотило сам озвався:
— Та бо ти, Богданку, навіть не питаєш мене, з якою вісткою я приходжу.
— Словами не питаю, — відказує князь Богданко,—бо тривога голос у мене відняла, та серце питає, не чуєш? Говори, знайшов?!
А Покотило звільнився з його обіймів та каже:
— Авжеж, віднайшов. На те я йшов, щоб знайти.
— Кажи, чи жива, здорова?!
— Постривай, сядемо, оповім тобі все. Жива, здорова, хоч була дуже недужа.
Посідали, а князь Богданко наглить:
— Оповідай, де вона, далеко?
— Який же бо ти! Я все ладом оповім тобі,— каже повагом Покотило.
І оповідав:
(Продовження на наступній сторінці)