— Авжеж,— каже кошовий Клим Сокольський,— годі нам із самої здобичі та з ловлі жити, земля тут така врожайна, що гріхом було б зоставляти її неуправною, треба заселити її хуторами. Я думаю, що це вдасться, бо січове братство — добра забезпека перед нападами бусурмана.
— Так,— згодився князь Богданко.
— Я думаю, що охочих на хутори на Запоріжжі найдеться доволі. У нас же вони не панські піддані, а вільні люди. Платити ж тільки мають невеличку данину на січовий скарб і в важній потребі січовикам оружно до помочі стати.
— Само собою,— каже кошовий,— хто любить волю та в кого є хоч трохи лицарського духу, цей кине панщизняну землю та піде до нас.
А князь Богданко:
— Не до смаку це буде панам на Україні. Кошовий розсміявся:
— Ха-ха-ха! Княже Богдане Ружинський, а що буде, як із твоїх посілостей усі вивтікають на Запоріжжя.
Князь Богданко відповів теж із сміхом:
— Ну, що ж, хай і так, зустріне мене спільна доля з польськими панами! — А по хвилі додав поважно:
— Ні, я цього не боюся. Не тому не боюся, щоб я гордий був на це, що в мене селянам добре, що я однієї віри й народності з ними. Але знаєш, на Запоріжжя, як-не-як,, піде тільки той, що не прив'язаний до рідного кута й до скиби рідної. Є такі в нашому народі меткі та підприємливі, що готові в світ за очі йти кращої долі шукати. Але є й такі, що нізащо в світі не кинуть рідного кута, клаптика рідного. Буде терпіти нужду й знущання, а не кине, зубами триматиметься, як то кат жуть, рідного шматка землі. "Тут,— каже,— мій батько, дід мій, прадід працював, своїм потом і кров'ю цю скибу обливав, не кину ж я її другим на поталу. Хочу зложити кості мої в цій самій землі, де вони спочивають".
— А знаєш, друже, що мені ці люди більше подобаються, як одчайдухи, що з легким серцем кидають рідну землю й нового пристановища собі шукають,— каже кошовий.
— Не так, батьку кошовий,— каже князь Богданко,— і одні, й другі люди нам потрібні. Так, потрібні нам і такі, як ті, що йшли зі Святославом Хоробрим на Болгарію, потрібні й такі, що враз із князем Ярославом Осмомислом загосподарювали рідну землю. На мою думку, тому не ми панами на своїй землі, тому наша земля не наша, що не стало в нас отих Святославових одчайдухів, що казали: "Де твоя голова, княже, там і наша!"
— Бачу, твоя правда, хоч не тільки це завалило нашу державу, але й незгоди та міжусобиці.
— Саме тому розбуяла так незгода, крамоли й міжусобиці, що не було кому схопити їх за чуба, отих незгідливців та крамольників, затратився лицарський дух, зостала тільки жадоба посідання та вживання. От причина,— сказав князь Богданко.
— Так, так,— сказав сумно кошовий. А князь Богданко говорив далі:
— Але я думаю, що в нас на Запоріжжі відродиться лицарський дух, оживе дух лицарів Святослава Ігоревича Хороброго. Зросте сила Запоріжжя, прибуде лицарів, а тоді ми станемо до, помочі всій українській землі й, дасть Бог, привернемо їй колишню волю, славу колишню. Знаєш, батьку кошовий, це моя мрія.
Колись туди на Тьмуторокань утікали князі-ізгої. Тепер туди утікає бездомне бурлацтво, теж ізгої зі своєї-несвоєї землі. А як їх тут сила намножиться, тоді ми, закріпивши тут свою державу, не підемо, як князі-ізгої, що йшли відсіля війною на братів і руїну ширили в рідній землі, але помічну руку подамо рідній землі й народові нашому.
— Мрієш, княже,— каже кошовий,— та я трохи інакше дивлюся на це! Ти бачив сьогодні, що все так легко пішло, що січове братство так легко пішло за нашими намірами. Та чи воно все так буде? Чи перший-ліпший зайдиголова не заведе розгардіяшу та не попсує найкращих планів і намірів. Де вирішує загал, там не все здорова думка горою, там улесливе, підхлібне слово скоріше припаде йому до вподоби, як правда й щира рада.
— І це правда, однак, коли провідник рішучий і вміє виробити собі повагу, то загал не піде на манівці, а піде все за ним.
— Так воно, так! Та як же ж мало таких провідників буває, на сотні літ, а то й на тисячу літ один.
Розійшлися. Кошовий пішов у свій курінь, а князь Богданко в свій. У курені довго розмовляв князь Богданко зі своїм братом Михасем, випитував його про всячину, про життя в Італії, про академію в Падуї, бо князь Богданко не їздив за границю. Він скінчив тільки науки в Острозі, тож дуже цікавило його шкільне життя за границею.
До вечері розмовляли вони. По вечері князь Богданко віддався своїм власним думкам:
— Ех, коб то мені вдалося зробити Запоріжжя могутньою кріпкою державою, а тоді Києву привернули б ми давню славу, він знову став би столицею великої Української Держави.
І далі сягає думка князя Богданка: 1 — Мій рід споріднений із Гедиминовичами, а через них із колишніми українськими князями, я маю право до київського престолу! Та це тільки мрія! Але чи мрії часто не стають дійсністю?
Такі думки думав князь Богданко пізно в ніч, поки сон не зморив його.
Кошовий Клим Сокольський мов відмолодів. Не гаяв ні днини, кинувся до будови січової церкви. Вибрав із-поміж запорожців щонайкращих теслів, а провід над ними віддав майстрові над майстри Ілашеві Соломійчукові із Карпатської Верховини.
Мов юнак, бігав кошовий, сам доглядав роботи.
Стрункий, чорнявий Ілаш теж жваво забрався до роботи. Дуби на будову були готові. Над Дніпром, біля січового Коша стояло чимало вже обтесаних дубових колод на всяку потребу: на будову куренів, паланок, чайок. Частина з них мокла в Дніпровій воді, щоб стали твердіші та відпірніші. Оті дуби послужили тепер на будову січової церкви.
Велике було свято, як затягали підвалини під церкву.
Гетьман спровадив ігумена з Трахтемирова й багато ченців. Співали дяки поміж запорожців.
. В часі відправи запорожці стріляли з гармат, самопалів. По відправі кошовий запросив ігумена й ченців на "козацький обід" у свій курень.
Ігумен Полікарп сказав палку промову:
— Славне воїнство християнське, лицарство запорізьке! Невисказаною радістю сповнюється серце моє, душа моя радіє,
коли бачу, що ви; товариство славне, не тільки словами, але й ділами воїни Христові. Це, що ви рішили побудувати в серці Запоріжжя, в Січі Запорізькій Дім Божий, що ви будуєте його — найкращий доказ на це. Свята церква на Січі буде незаперечним доказом, що ви, товариство січове, воїнство християнське, оборонці благочестивої християнської віри. І ви справді Христове лицарство! Ви те плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що за Володимира, святого володаря руського, боронили рідної землі перед усіма ворогами й разом з Володимиром хрестилися. Нехай же Всевишній благословить вашому побожному ділу, нехай має вас усе та всюди в своїй опіці; Пречиста Діва, Мати Господа нашого Ісуса Христа, що під її Покров віддали ви церкву свою. Хай росте, міцніє й процвітає лицарська Січ Запорізька на славу рідній Україні,, на добро народові рідному! Амінь.
Ігуменові й ченцям дякував довгою промовою писар Війська Запорізького Роман Ільницький, що то його запорожці прозвали Говорилом, тому що дуже любив говорити при всяких нагодах.
Раділи всі, та найбільше радів сам кошовий.
Він глядів , на місце, де вже зведені були підвалини під січову церкву, й говорив схвильовано:
— Така радість, така втіха, вдоволення таке в серці моєму. Наче й бачу вже, як з усіх куренів січове братство в церкву роями, мов та бджола, правцює. Ідуть Богові молитися, Бога величати. Ідуть усі, хіба недужі зостають у куренях.
— Але й вони з куренів мають вид на церкву, і до них долітають із церкви богослужебні слова відправи,— додав князь Богданко Ружинський.
— Авжеж,— притакнув кошовий, мов дитина радіючи,— авжеж! Усі спішать під Покров Пречистої Діви, Матері Господа нашого, всі зір туди звертають.
— Знамените місце вибрали ви під церкву,— признав ігумен. А князь Богданко каже:
— Це, що ти, батьку кошовий, згадав про Покров Пресвятої Діви, нагадало мені, що нам треба маляра, щоб розмалював іконостас та різьбаря. Чи ти, батьку кошовий, намітив їх?
— Маляра вже маю, а різьбар найдеться теж. Ти, Богданку, знаєш Якова Жулинського?
— Знаю! Ах, правда, він знаменитий маляр.
— А бачиш, навіщо нам шукати чужого маляра, коли в нас є свій січовик!
— Певно,— підтвердив князь Богданко,— я вже маю на приміті й різьбаря.
— Хто ж він буде? — спитав кошовий.
— Це Семен Хвилоненко, з Черкас родом,— каже князь Богданко,— різьбар хоч куди.
— Не знаю його,— каже кошовий.
— Він недавно на Січі,— відповів князь Богданко.
— Велю покликати його до себе. А з якого він куреня? . *
— Він із Платнирівського куреня.
Тут приступив до них князь Михайло Ружинський і каже зі сміхом:
"Славні хлопці, г Пани запорожці, Побачили вони Скирду сіна в полі.. Отаман каже: Оце ж, браття, церква!.." Кошовий і собі розсміявся: ~
— Ну, вже тепер це треба буде ні мені, ні іншому кошовому шукати скирди сіна в полі. Буде в нас справжній Дім Божий, годі буде людям нас на посміхи брати.
До пізньої ночі пирувало Запоріжжя. На другий день із почестями відпровадили ігумена й ченців. Ігумен зоставив на Січі двох ієромонахів на січових священиків. Никон мав стати парохом січової церкви, а Петро — йому до помочі.
По січовому пируванні князь Богданко вже в своєму курені звернувся до брата князя Михайла:
(Продовження на наступній сторінці)