— Сядемо тут у куточку та поговоримо. Ось ти вже чи не тиждень на Січі, а не оповів мені ні про себе, ні про те, що там тепер у нас на Волині діється, що в нашому Ружині чувати.
— А що діється на Волині? Зруйнували її татари доволі, були б іще більше зруйнували, коли б не дійшла до них чутка про твій напад на Крим. Завернули скоро, а все-таки чимало добра, бранців набрали. Каштелян волинський Василь Загоровський виступив був із полком шляхти проти татар. Татари розбили його. Сам пан Василь попався в полон.
— Його не було між визволеними бранцями, значить, татарам таки вдалося частину бранців провести в Крим,— каже князь Богданко.
— Видно, що так! Шкода каштеляна Загоровського. Не зазнав він добра ніколи. Нещасливий у родинному житті, а тепер, важко поранений, у татарський полон дістався, дрібні діти залишились без батька-матері. Бо хоч мати їх живе, та кинула чоловіка з дітьми.
Князь Богданко зітхнув:
— Всяке на Божому світі буває! Одні самі розлучаються, гріха, образи Божої не жахаючися, других лиха доля розлучає, як-от мене з Оленкою моєю! Справді, нещасний той Василь. Загоровський, багато нещасливіший від мене. Кинула його жінка з ненавистю в серці й ненависть до себе в його серці замість любові засіяла. А я гнівив не раз Бога наріканням, що мене нещасливим зробив, мою дружину любу татарам у полон віддавши.
— Так, брате,— каже князь Михайло,— ти щасливіший, багато щасливіший від Загоровського. В тебе не пропала надія віднайти жінку, й при Божій помочі, може, таки віднайдеш її.
— Я не трачу надії, жду нетерпляче повороту мого побратима Покотила, вірю, що йому вдасться попасти на її слід, меткий він та дотепний. А не судить Бог мені побачитися на цьому світі з моєю Оленкою, то бодай не згасає в моєму серці любов до неї. Не тільки не згасає, а щодень більшає й кріпне.
— Так воно, так! Віддалення скріпляє любов. От і я, як був на чужині, більше чув прив'язання до родини, так і тягнуло мене щось незриме до рідної хати, до ненечки, до вас обох. Мов на крилах, линув я до рідного дому, та не застав уже ненечки. Не міг дома довго всидіти та й пішов за тобою.
— Аз Кириком ти не бачився?
— Думав із поворотом поступити в Краків, та годі було. Коли ми вже про Кирика говоримо, то скажу тобі, брате,— не погнівайся за це — недобре ти зробив, що згодився на його виїзд у Краків. Боюся, що відтам верне він чужий нашій вірі й народності. ,
— Признаюся тобі, Михасю, що й мене такі думки тривожили. Але він наперся, і я вволив його бажання. Хоч знав, чого він наперся у Краків.
— Чого?
— Чого?. Дівочі сині очі заманили його туди. Закохався на смерть у дочці краківського каштеляна. Тому так бив на це, щоб піти на студії у Краківську академію.
— Лихо, Богданку! Піде частина нашої батьківщини в руки, чужі нашому народові. Набереться він там чужих звичаїв і поглядів, та ще й жінка перетягне його в чужий табір.
— Ха-ха-ха! — розсміявся князь Богданко.— Ще гарна Агата не жінка йому, ще багато води в Віслі поплине, нім вона йому жінкою стане. А може, дасть Бог, він отямиться.
— Ой ні, брате, не пустить вона його зі своїх рук,— сказав журливо князь Михайло.
— Якось воно буде,— заспокоював його князь Богданко,— хай тільки Господь допоможе мені віднайти Оленку, вже я подбаю, щоб Кирика справити на добрий шлях. Я думаю його стягнути на Січ, щоб тут козацького звичаю навчився, навчився служити рідному народові, країні рідній.
X
Пильно наслухала княгиня Оленка на вістки про напад запорожців. Катерина все якось уміла вивідати про наступ отамана Богданка й усе доносила княгині.
— Дуже бусурмани поспускали носи,— говорила вона княгині,— тривожаться неабияк! "Цей шайтан Богданко,— кажуть,— готовий і сам Стамбул напасти, Великій Порті загрозити!"
Живіше, скоріше била кров у жилах княгині-невільниці.
— Ех, коби то знати, хто цей лицар Богданко?! Чи це він, чи він? — говорила княгиня.
— Це важко провідати, бо нема від кого,— говорила Катерина,— не попався бусурманам ні один запорожець у полон, і ніхто тут не знає, хто він! Кажуть "шайтан Богданко" тільки...
— Щось мені говорить, що це таки він, мій Богданко! Він шукає мене, метаться за мене на бусурманах.
— О, лютує він дуже, оповідають бусурмани, дуже! Кажуть, нікого не щадить, ні старого, ні малого. Козацтво в пень рубає всіх,— оповідала Катерина.
— Бідні, бідні діти! Що вони винні,— заголосила княгиня Оленка з жалем,— того не повинні робити, це вже нелюдське, це гріх!
— Нелюдське воно, правда,— каже Катерина,— але чи татари інакше роблять, як нападуть на Україну. От і в пісні співається: "Зажурилась Україна, що ніде прожити. Витоптала орда кіньми маленькії діти!" Це тільки відплата бусурманам за наші кривди!
— Ні, Катре, таки воно так не повинно бути. Бусурмани так роблять, бо вони бусурмани; а запорожці християни,— сказала княгиня Оленка й зітхнула.— Лицаре Богданку, коли це ти мій милий, то зле дієш, не буде добра з цього, не дасть тобі Всевишній визволити мене, не дасть, бо проливаєш невинну кров діток.
І відразу на душі в неї стало так важко, сумом навіяло чоло. Замітили це обидві невільниці та кажуть:
— Княгине-пані, ви знову посумніли! Годі сумувати! Може, воно й не все правда, що бусурмани говорять. А хоч би й так, то нема ради, війна війною, на війні в чаду крові людина дичіє!
— Правду кажеш, Катрусе, й не раз, може, отаман і був не винен, бо не у силі спинити розгону здичавіння. Але все-таки йому приписують всю вину, бо він отаман.
Іншим разом прибігла Катерина весела, як ніколи:
— Княгине-пані! Великий сум між невірними. Отаман Богданко зайшов дорогу татарам, що вертали з походу на нашу Волинь, і всіх їх вибив до ноги! Кажуть, ні одна жива душа бусурманська не вийшла — всі попадали під козацькими шаблями.
— А не чула ти, де гуляє тепер отаман Богданко?
— Кажуть, несподівано, мов той дух, появляється на Криму то тут, то там, не дає спокою татарві.
— Ах, коби якось довідався, що я тут,— закликала княгиня Оленка, та по хвилі наче отямилася: — Та що це я! А може, це зовсім інший Богданко, зовсім чужий мені лицар.
— Як би не було, княгине, він гідний, щоб ми всі з дякою згадували його. А коли б тут появився, то чи це ваш чоловік, чи ні,— старався б визволити нас, бо для запорожця кожен рідний, хто з України.
— Твоя правда, Катрусе, а все-таки я бажала б, дуже бажала б, щоб цей лицар був ніхто інший, тільки мій милий, мій коханий Богданко...— говорила княгиня.
І потонула в мріях:
Він, її Богданко, з великими козацькими відділами облягає Аслан-Кермень, б'є з гармат, проломлює дужі мури, козацтво вдирається всередину города, вривається в гарем і пориває її. А що потурнак Пшерембський?! Він у страху благає пощади в її Богданка. Богданко не вбиває його, а в'яже й бере з собою на Січ, щоб там покарати зрадника, потурнака... _ Так мріє вона, так малює їй уява невідому буду чину...
Аж тут отворилися двері, й перед її очима стає дійсність, теперішність — Пшерембський. х
Увійшов з якоюсь дивною усмішкою:
— Здорові були, княгине, як вам живеться. Вдоволені, що я так довго не докучав вам своїм видом?
Княгиня Оленка сиділа непорушно й ні словечком не обзивалася. А Пшерембський говорив далі:
— Не докучав я тобі, княгине, своєю особою, щоб показати тобі, що з любові до тебе готовий я на найбільшу жертву. Дуже, дуже тужив я за твоїм видом, милостива княгине, стримував себе. Я говорив собі: "Хай заспокоїться, бідна, хай пізнає, що я їй щирий друг, що добра їй бажаю. Я ждатиму нагоди, коли вона сама пізнає, що я тільки для неї хочу жити!"
— Не хочу я, не бажаю, щоб ти посвячував своє цінне життя для мене,— відповіла княгиня Оленка з відтінком погорди й наруги в голосі,— не хочу!
А він говорив далі:
— Я й сьогодні був би не показувався ясній княгині на очі, однак змушений. Я прийшов принести тобі радісну вістку, що твій, князь Богданко на чолі чималого відділу запорожців напав на Крим і страшно, жорстоко знищив його, вигубив населення.
Не стрималась княгиня Оленка, закричала радісним голосом:
— Так, це таки він, цей отаман Богданко — він, мій чоловік, він, мій милий!
Потурнак вп'ялив" у неї очі та каже повагом:
— Так, це він! Зруйнував Крим, нагарбав багато здобичі й гарних татарок у полон набрав та вернув на Січ. Про тебе, видно, забув, бо не пробував навіть підійти під Аслан-Кермень.
Княгиня скрикнула:
— Ах! — а потім тихо, ледь чутно спитала:"— Вернув уже на Січ?
(Продовження на наступній сторінці)