— По моєму боці всі православні князі й бояри,— писав князь Михайло Глинський великому московському князеві,— Мозир уже в наших руках. Тамошня Русь вітала мене як спасителя, неначе якого володаря. Православне духовенство вийшло мені назустріч із святощами. Із того видно, як тутешня православна Русь стоїть за мною, надоїло вже всім польсько-литовське ярмо. Тепер рушаю на Слуцьк. Правда, горда княгиня Анастасія Слуцька, вдовиця по князеві Семенові, неприхильна мені, однак сподіюся, що случани на цей раз підуть за мною. Тепер я йду під прапором оборони православ'я. Та все-таки, коли прийшла б поміч від тебе, великий князю, значення й сила наша зросли б значно. Пристали б тоді до нас навіть ті, що тепер іще хиткі.
Так писав князь Михайло Глинський із кінцем лютого 1508 року.
Великий князь московський прислав підмогу під проводом Гуги Моклокова. Правда, підмога невеличка та й невеличкий був хосен із неї.
— Ото списався великий князь московський, варта за це йти під його високу руку, така поміч і ніщо то все одно,— говорив князь Василь Глинський.
— Стривай,— потішав його князь Михайло,— це тільки частинка помічних військ. За ними прийдуть інші.
— А я не вірю,— каже князь Василь,— не спішаться вони нам7 допомагати, бо й не дуже хочуть, щоб ми переходили на їх бік. Ми звикли до іншого життя, як там. Там, неначе в татар, неволя, великий князь там усім — пан життя й смерті холопів своїх, а в нас на Литві все ж таки воля.
— Воля, та не всім,— латинникам воля, а нам православним — неволя,— відповів князь Михайло.
— Там бодай віра ця сама, за віру не переслідуватимуть. Князь Василь не мав уже що відповісти й сказав:
— Тут твоя правда! Рушило військо на Слуцьк.
Князь Михайло Глинський послів посилає вдруге до княгині Настусі Слуцької з просьбою та грозьбою, щоб прийняла прихильно сватів його. Він тепер прийшов під Слуцьк із силами вчетверо так великими, як переділе, та й за ним уся Русь православна.
Грізний тепер князь Глинський!
І приходять княжі посли в тереми княгині Настусі — гордо та бундючно.
— Ми від ясного князя Михайла Глинського з листом до ясної княгині Наступі Слуцької. їх милість князь Михайло Глинський просить негайної відповіді.
Узяла княгиня Настуся письмо, прочитала — брови чорні стягнула, чоло нахмарила.
— Відповідайте від мене князеві Михайлові Глинському, що я своєї постанови не змінила й не зміню ніколи. Коли хоче силою змусити мене, щоб я стала його жінкою,, нехай пробує — піде йому так/ як і першим разом.
І посли відійшли ні з чим.
Гей, лютував князь Михайло, лютував. Ще, казали всі, ніколи ніхто не бачив князя Михайла таким лютим.,
— Стривай, горда княгине, ще почуєш силу князя Михайла Глинського. Не хочеш добровільно, так силою підеш!
І дав наказ до приступу на замок.
Та приступ заломався вже на самому початку. Обложені допустили напасників, що п'ялися по драбинах на заборола, аж на саму гору, а тоді разом постручували всі драбини. Неначе яблука з дерев, так падали додолу облягаючі, а рівночасно обложені з усіх воріт зробили сміливий випад, несподівано вдарили на напасників. Серед війська князя Глинського зчинився переполох і замішання. Розлючений князь Михайло кидався на всі боки, кричав, ганьбив, та не міг скоро завести ладу в свому війську, а тут із міста заграли гармати. Тепер у городі було гармат більше, бо часи були непевні й княгиня Настуся подбала про кращі укріплення та придбала більше гармат, збільшила запаси стрілива.
— Не військо маю, боягузів,— скаженів князь Михайло,— та я мушу здобути це прокляте кишло Слуцьких. Не буду я князь Михайло Глинський, коли не здобуду його.
Тим часом случани, що зробили випад, вернули назад за мури міста.
Військо князя Михайла вертало на свої становища...
Князь Михайло став приготовляти новий наступ, та тут небо затягнулося хмарами — почалася сльота. Не можна було й думати про новий наступ. Військо сиділо по наметах і куняло при багаттях.
Два тижні тривала безперервна сльота, земля розмокла, перемінилася в одне велике багновище. Князь Михайло сидів у своєму наметі з братом та кляв усіх і все, на чому світ стоїть...
— Ця княгиня Настуся мусить бути відьма, мусить із чортами знатися — навіть природа тримає з нею.
По двох тижнях стало випогоджуватися, небо поволі вичищувалося з хмар, усміхалося сонце ясним промінним.
І князь Михайло, що весь час ходив понурий і хмарний, як те небо над Слуцьком; тепер теж став відзискувати давню живість, неначе те усміхнене сонце додавало йому її.
Нарешті дав наказ:
— Готуватися до нового наступу!
Та й у Слуцьку, за валами, за мурами не дрімали — сторожили, направляли все, що було ушкоджене, приготовлялися до оборони. Аж заграли сурми в таборі князя Глинського:
— Наступ, наступ!
Військо з довгими драбинами підходить під мури міста.
Вже під мурами. Вже підтягують драбини. Сотні рук витягнулися, щоб підсунути їх під самі мури.
Аж тут як не посиплеться на них камінюччя, як не поллється гаряча смола й кип'яток. А там і крісові стріли посипалися — густо, густо.
Відпали руки від драбин, драбини захиталися в повітрі й гу-гуп додолу! Своєю вагою придавили чимало тих, що їх підводили під мури. Зойки, крики...
Та все ж таки дві драбини вдержалися. Пнуться вояки нагору захоронені щитами. Вже шоломи перших рядів вистають понад за-борола. Аж тут як не вдарять на них слуцькі юнаки голими шаблями — покотилися голови напасників, як маківки, додолу, а тіла їх упали важко на дальші ряди на драбинах: і звалювали всіх, хто попався під тягар тіл надолину в рови з водою та на гострі палі, понабивані в ровах і коло ровів.
А тут і витягнулися руки з заборол та струтили й ці дві останні драбини додолу.
У цій самій хвилині роздався крик, залунали вистріли самопалів на лівому крилі військ князя Глинського.
— Підмога, підмога прийшла зі Мстиславська,— залунали оклики в Слуцьку.— До наступу, до наступу!
І заіржали коні кінниці княгині Настусі Слуцької, задзвеніла зброя блискуча, отворилися ворота города й, мов вуж, вихопилася кінниця по зводному мосту стрілою на ворога.
— Ура, ура! Слава княгині Настусі! — нісся понад ними грімкий крик,— Ура, ура!
У два вогні взяли воїв князя Глинського — по цей бік случани, а по той мстиславці.
Блищать мечі в промінні сонця, грізно витягуються списи, густо літають стріли гартовані.
Бій завзятий, лютий.
— Бий, рубай! — несуться оклики з обох боків.
Довго, довго тривав завзятий бій, аж захиталося військо князя Глинського, не видержало напору з двох боків,, назад подалося.
Ще завзятіше наперли об'єднані сили случан і мстиславців.
У війську князя Глинського тривога. Вже ніхто не б'ється, тікають.
А князь Глинський волосся рве собі на голові.
— З таким військом, з такими боягузами тільки сорому наїшся!— кричав як божевільний.— Як уже сором, то сором до краю! Трубіть на відворот!
Забралися війська князя Глинського з під Слуцька — йшли так спішно, що навіть своїх убитих не похоронили. І мусіли случани хоронити їх. Радіють случани.
Однак були між ними й такі, що не раділи перемогою.
— Князь Михайло Глинський,— казали вони,— виступив в обороні православної віри й народу руського. За ним пішло вже багато міст, вважають його своїм зверхником, князем своїм. Він підняв зброю проти відвічних ворогів наших, а ми воювали з ним та ослабили його сили.
— У цьому-то й біда,— відповідали другі,— що в нас завжди поєднують загальні справи з особистими. Князь Глинський бажав при помочі народу, що виступив проти ворога, спекти свою печеню — примусити княгиню Настусю зламати даний обіт і віддати йому свою руку. Замість відразу виступити на ворога, стратив даремно більше як дві неділі на здобування города, що по-доброму міг прилучитися до нього.
А ще інші говорили:
— І загалом цей виступ князя Михайла Глинського не ворожить нічого доброго! Що ж то жде нас, коли князь Глинський вийде побідно? Замість литовського підданства, московська неволя. То ніби віра одна, та душа не одна. Ми цінимо й любимо волю над усе, а там одинокою людиною, що має волю, є великий князь. Всі інші, від найвищого до найнижчого, суть раби. Нам із ними не по дорозі.
Отак осуджували справу случани й кріпко держалися своєї любої княгині Настусі.
Думали случани, що тепер уже зазнають спокою, та не так судилося. Ще й не встигли добре понаправляти укріплень, понищених у часі облоги князя Глинського, як під укріпленнями Слуцька появилися перекопські татари.
— Використали хвилю,— говорив старий Курдієвич,— знають, що із-за московської війни всі війська будуть зайняті боротьбою на півночі, та й безпечно вдерлися в наші землі.
Тривога запанувала в місті. Війська мало, стріливо вийшло в часі оборони Слуцька перед облогою князем Глинським. Що буде, як не наспіє поміч, як обороняться перед хмарами татарви?
Як та сарана покрили татари передмістя Слуцька й сусідні селища. Горіли обійстя селянські.
Проти свого звичаю татари вперто стали облягати Слуцьк, завзялися здобути його.
Між случанами пішли слухи, що це татарський хан провідав про красу княгині Настусі та її дванадцятилітньої донечки Лесі й завзявся дістати їх, щоб послати в дар до султанського гарему.
(Продовження на наступній сторінці)